Етнографія України

Історичні випробування української нації в другій чверті XX ст.

За матеріалами згаданих переписів і посередніми підрахунками чисельності української еміграції, 1926—1931 pp. у світі налічувалося близько 38 млн 600 тис. українців. З них у Радянському Союзі, за переписом 1926 p., було 31 195 тис. осіб, Польщі, за підрахунками В. Огоновського на основі перепису 1931 p., — 5587 тис., Румунії та Чехословаччині, за матеріалами переписів 1930 p., — понад 1 млн. Українців-емігрантів у американських країнах наприкінці 20-х років було близько 1 млн осіб, близько 100 тис. проживало у Франції, Югославії та інших країнах Західної і Південно-Східної Європи.

У колишньому СРСР 23 218 тис. українців (80% національності) проживало в межах України. За винятком Одещини, в усіх інших регіонах республіки українці становили більшість. У багатьох районах Полісся (Конотоп, Чернігів), на Лівобережжі (Полтава, Кременчук, Суми) питома вага українців дорівнювала 90%, у районі Лубен, Прилук, Ніжина, Ромен — 95%, на Волині ж лише 66,8% (тут значним був відсоток євреїв, поляків, чехів); на Правобережжі — близько 80%, зокрема на Київщині — 77,94, Дніпропетровщині — понад 80, Херсонщині — 77, у районах Маріуполя, Мелітополя, Миколаєва — 50—60%.

Водночас чимало українців проживали за межами республіки (7873 тис.). Основна їх частина припадала на Північно-Кавказький район (3107 тис. осіб). На Кубані частка українців становила 61,48%, на Дону — 44, в Армавірській області — 32,9%. Значний відсоток припадав на українців у Ставропольському, Сальському і Терському округах. У Воронезькій і Курській губерніях проживало 1635 тис. українців. У Воронезькій губернії їх частка становила 32,6, Курській — 19%. Понад 800 тис. українського населення проживало у Казахстані (13,24%) і Сибіру (9,53%), понад 400 тис. — у Нижнє-Волзькому регіоні (8%), понад 300 тис. — на Далекому Сході (16,75%) тощо.

У складі Польської держави найбільше українців проживало на території історичної (української частини) Галичини — 3 226 546 осіб (59,09%). На поляків (римських католиків) припадало 29,86%. При загальному прирості населення від 1921 р. на 14,36% і прирості польського населення на 27,06% кількість українців збільшилася в колишній Східній Галичині всього лише на 9,83%, а їх відносна частка впала на 2,33%. У Західній Волині (Волинське воєводство, Сарненський і Камінь-Каширський повіти Поліського воєводства) налічувалося 1 524 088 осіб, а серед них українців — 69,89%. Поляки становили 15,46%, євреї — 9,71, німці — 2,16, чехи — 1,42, росіяни — 1,09%.

Сотням тисяч українців Поліського воєводства було записано "тутейшу" мову, що не давало змоги їх вирізнити серед православних білорусів.

63 755 греко-католиків і православних налічувалося в Краківському воєводстві, 213755 — у Люблінському. Частина українців проживала в Білостоцькому й інших воєводствах. Більшість буковинських українців припадала на Північну Буковину, закарпатських — на українську територію Закарпаття, деякі проживали на Пряшівщині, південних повітах Буковини.

Румунський перепис 1930 р. засвідчив помітне зменшення українців на Буковині. Якщо за даними перепису 1910 р. частка українців у цьому краю становила 38%, а румун — 34, то за переписом 1930 р. — відповідно 30,1 і 44,5%. Чимало українців записано "гуцанами" (гуцулами), румунами, що не давало змоги вивести чисельність українців на українській етнічній території. Все населення Буковини у 1930 р. налічувало 805 тис.

На всій західноукраїнській етнічній території в 1930—1931 pp. проживало 10 649,6 тис. осіб, з них 6584,8 тис. українців (61,8%), 2254,2 тис. поляків (21,2), 1110,8 тис. євреїв (10,4), 219,3 тис. румунів (2,1), 133,4 тис. німців (1,2), 124,6 тис. угорців (1,2), 95,3 тис. (0,9) чехів і словаків, 126,2 тис. (1,2%) інших національностей (за підрахунками В. Огоновського).

Взятий сталінським керівництвом курс на "будівництво" системи командного соціалізму фундаментально зруйнував природний розвиток суспільства, його економічне і громадсько-політичне життя, традиції, що принесло неймовірні страждання народам. Епіцентром сталінських злочинів і джерелом народних мук була насильницьки проведена колективізація села, в тому числі українського. Під приводом так званих переваг колективного господарювання над індивідуальним при низькій продуктивності праці, що в кожному окремому селянському господарстві компенсувалося знанням народної агротехніки і матеріальним інтересом, організатори колективізації позбавляли селян правового захисту, вдавались до беззаконних засобів спочатку економічного, а потім і адміністративного тиску та репресій.

Насильно колективізоване українське село стало беззахисним перед будь-яким пограбуванням держави. Порушення звичної для тодішнього рівня продуктивності праці, технології сільськогосподарського виробництва зумовило різке падіння врожайності, загибель продуктивної худоби. Навіть у районах зернового господарства 1931 р. в Україні, Нижній Волзі, Північному Кавказі врожайність становила всього 6,7—7 ц/га. У 1932—1934 pp. вона трималася на рівні 6,7 ц, в 1935 — досягла 7,3 ц, 1936 р. знову впала і лише 1937 р., за офіційними даними, досягла 9,3 ц. У 1932 р. кожна колгоспна сім'я (чотири — п'ять осіб) у середньому одержала 585 кг зерна. Це лише на 78% відповідало мінімальним потребам у хлібі. Однак коли сім'я складалася з п'яти осіб, то ці потреби забезпечувалися вже лише на 71%, а в сім'ї з 6 осіб — на 59%. Тобто, вже самі собою економічні можливості, створені штучним колгоспним ладом, запрограмували голод.

Спокійне споглядання центру на голод 1932—1933 pp., приховування дійсного стану речей від світової громадськості, яка все ж намагалася реагувати на спорадичні відомості, дає підстави погоджуватися з твердженнями про намір сталінського керівництва використати голод як засіб геноциду проти українського народу.

Колективізація знищила віковий селянський досвід народної агротехніки, домашнього тваринництва, а головне, вона відчужила селянина від землі, спочатку насильно експропріювавши його як "куркуля", а потім — психологічно через рабську дармову працю. В широкому плані колективізація знищила головного носія етнічності народу України.

За підрахунками С. Максудова, втрати населення України, зумовлені розкуркуленням, перевищували 100 тис. осіб. Але найбільшими вони виявились від голоду. За підрахунками того ж автора, у 1927—1938 pp. в Україні повинно було б народитися 12 млн дітей. Перепис 1939 р. налічував лише 8 млн дітей. Загалом втрата населення України від голоду становила 4,6 млн осіб, а з урахуванням ненароджених через зменшення народжень у роки голоду — понад 6 млн.

Результати перепису населення 1939 р. засвідчили, що впродовж 12 років (перепис 1926 р. проводився в грудні, а в 1939 р. — у січні) населення України перебувало в стані трагічної стагнації. Загалом його кількість зросла з 29018 тис. у 1926 р. до 29534 тис. у 1939 p., або ж на 1,78%. Фактично весь природний приріст поглинався голодом, репресіями, депортаціями і "добровільною" втечею з республіки.

Помітний позитивний баланс в Україні мали лише такі національності, як росіяни (приріст на 15,01%), німці (15,19), греки (40,74%). Їх чисельність у 1939 р. досягла відповідно 3079 тис. (10,43% населення України), 455 тис. (1,54), 152 тис. (0,51%). Приріст росіян пояснюється тим, що вони переважно проживали в містах, де голод 1932—1933 pp. торкнувся їх значно меншою мірою. Стосовно німців і греків, то, очевидно, сталінське керівництво вело тоді особливу політику і подбало про те, щоб голод не захопив їхніх поселень. Чисельність євреїв, поляків, білорусів, молдаван в Україні зменшилася, у тому числі поляків під впливом організованої депортації до Казахстану та інших східних районів.

Величезних втрат зазнало за період між переписами 1926 р. і 1939 р. українське населення Радянського Союзу, що проживало за межами України. Загальна чисельність українців у СРСР зменшилася з 31,195 тис. осіб до 28,111 тис., тобто зменшення етносу становило 3 млн 84 тис. осіб, а за межами республіки ще більше — 3 млн 165 тис.

Історики, етнографи, філософи пояснювали це явище тим, що, мовляв, українці перебували 1926 р. "в етнічно перехідному стані", хоч не може бути наукового обгрунтування такого стану. Подібні пояснення цілком перегукуються з концепціями польських асиміляторів 20—30-х років, котрі називали українців Карпат, Полісся, Холмщини й інших районів "етнографічною масою", яку потрібно перетворити у свідомий польський народ. Стосовно радянських "етнічно перехідних" українців, то їх доля не тільки в 30-х, а й у наступних роках вирішувалася однозначно. В час, коли всі сфери суспільного життя від виробництва до сім'ї функціонували на основі професійних знань, освіти, культури, "перехідним" українцям просто не дали національної школи, газети, радіо, книги. Кожен їх крок на шляху до знань, починаючи від Букваря, здійснювався лише на російськомовній основі. Зокрема, так сталося майже повсюдно поза Україною з 1938 p., коли, до речі, в те саме становище поставили всі національні меншини.

Однак не лише за допомогою школи забезпечувалось "злиття націй". Наприклад, для українців Кубані, Воронежчини, Куршини, Кулундинського степу проводився ще державний перепис населення, який і в 1939 p., і в 1959 p., і в наступні роки орієнтувався на запис українців (поза Україною) росіянами. Через це, передусім, трапилося так, що з 3107 тис. українців Північнокавказького району 1926 р. у 1959 р. на тій же території залишилось всього 170 тис. Фактично був списаний великий етнос. У проміжках між згаданими переписами з 1635 тис. українців Білгородської, Воронезької та Курської областей залишилось всього 261 тис. У Кулундинському степу Алтайського краю частка українців зменшилася з 75 до 25% та ін.

Цей процес глибоко поранив свідомість народу. Він ще не забув свого походження, але йому соромно було признатися до України, адже забув і рідну мову, і рідну культуру. Розпачливим криком віддає від кожної відповіді, які навела у книжці про російсько-українське етнічне пограниччя московський етнограф Л. Чижикова. "Ми не росіяни і не українці, ми перевертні", — ось головний рефрен усіх відповідей. "Тепер усі називають себе росіянами і я вважаю себе росіянином, народився в Курській губернії, через 15 км — хутір Козачок Харківської області, там українці. Точніше, ми — перевертні, не знаємо добре ні російської, ні української мови" (А. Безродний, с. Березівка). "В офіційних документах ми давно пишемось росіянами, але вірніше, ми — хохли, перевертні. Поряд хутір Лукашівка Сумської області, там — українці. Я можу читати українські книги, але легше мені читати російською мовою. Пісні співають у нас і російські, і українські. Говір мішаний" (Ф. Головко, с. Козинка). "Ми пишемось росіянами, а 15 км звідси м. Волчанськ, там українці. Ми росіяни, тільки хохли, перевертні" (Я. Безбенко, с. Архангельське). Немає українських шкіл навіть у тих селах, де населення, незважаючи на все, продовжує себе називати українцями, наприклад, у с. Сергіївка Подгоренського району. "Ми тут всі за паспортом числимось українцями, — розповідав А. Литвинов. — У школі в нас навчання російською мовою, а через це нам читати російські книжки легше, ніж українські. Але в побуті говір український, "хохлацький" і в молодих, і в старих. Дуже люблять в селі українські пісні".

Л. Чижикова узагальнює, що серед таких перевертнів-росіян "стійко тримається український говір, хоч він піддався сильному впливові російської мови, зберігаються українські прізвища, побутують українські пісні, елементи української культурної специфіки яскраво виявляються в інтер'єрі сучасного житла, його термінології, в їжі, у весільних обрядах і деяких інших рисах побуту".

Ці об'єктивні й чесні спостереження російської вченої-дослідниці, на жаль, не узгоджуються з її позитивними оцінками російськомовної школи для українців Бєлгородської, Воронезької і Курської областей, "тенденції зближення" "груп населення українського походження" з переважаючим тут (у межах всієї території областей, а не в районах розселення колишніх українців) російським населенням, віддавання переваги українцями російськомовній школі (нібито хтось брав до уваги їхню думку), а також того, що російська мова широко використовується людьми як засіб міжнаціонального спілкування. Думаємо, це не відображає переконань вченої. Це просто данина догматичним поглядам, які на час написання згаданої книги ще не були переборені.

Розвиток українського етносу в 20—30-х роках у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії, на щастя, не зазнав чисельних втрат, зумовлених урядовими репресіями, штучними депортаціями чи голодом. Хоча, безперечно, західноукраїнське село перенесло неврожайні роки, повені, голод, недоїдання, у місті та на селі було велике безробіття. В 1926 р. в Україні відбулося збирання коштів для голодуючих селян Підкарпаття, котрі постраждали від повені.

Чисельні співвідношення національностей західноукраїнських земель на 1930—1931 pp. ми вже показували. Простежити їх зміну в 30-х роках за даними статистики, по суті, неможливо, адже до кінця десятиріччя нові переписи не проводилися. Можна говорити лише про фактори, що впливали на становище українського народу в Західній Україні, Північній Буковині, на Закарпатті.

Велику небезпеку становила політика полонізації та румунізації українців. Цьому завданню мали слугувати адміністративні заходи, полонізація і румунізація системи державного управління, суду, школи, соціальна політика. Оскільки польські правлячі кола дуже прагнули створити внутрішню і зовнішню громадську думку про Львів і Львівське воєводство як переважно польські, а не українські, то при формуванні адміністративного поділу окупованих земель до Львівського воєводства на заході були штучно введені повіти, населені переважно поляками (Бжозівський, Кольбушовський, Ланьцутський, Нісковський, Пшеворський, Жешівський, Стрижевський, Тарнобжеський, Кросненський), де проживало 614,5 тис. поляків і лише 36,5 тис. українців. Цей додаток польської території до Львівського воєводства дійсно надав йому вигляду переважно польського, а за мовою, показники якої всіляко фальсифікувалися, такою постала і вся так звана Східна Малопольща.

З метою психологічного і політичного роз'єднання українців у Польщі в переписні листи 1931 р. на означення україномовного населення були введені графи "українська мова", "руська мова", "тутейша мова". В Галичині, до речі, як рідну записали собі "руську мову" 1 млн 138 тис. осіб, українську — 1 млн 675 тис. Внаслідок цього у так званій Східній Малопольщі (таку офіційну назву одержали три південно-східні воєводства Польської держави) на руськомовних припадало 18,35%, на україномовних — 26,98, а на польськомовних — 47,14%. Російську мову записали собі всього 1171 осіб (0,04%). Волинь виявила консолідованіший рівень національної свідомості. Тут у воєводстві з 1 426 872 осіб україно- і руськомовних на україномовних припадало 99,40%, а стосовно всього населення воєводства — 68,00%. Руськомовні щодо всього населення становили 0,41%. Окремо були записані російськомовні. Таких було 23 387 осіб, або 1,12%.

Особливу надію правлячі кола покладали на полонізацію школи. Втілюючи в життя так званий Закон Грабського (Lex Grabski), прийнятий 1924 p., постійно скорочувалася кількість українських шкіл. На їх місці створювались польськомовні й утраквістичні, або двомовні, насправді переважно польськомовні. Характер школи мали визначати заяви батьків. Школи на мові національних меншин, до яких відносили і українців у Західній Україні, могли засновуватися при наявності 40 заяв батьків, але при одночасній подачі 20 заяв за польську школу вона повинна була стати утраквістичною.

За дією цього закону вже 1925 р. із 793 українських і 346 польських шкіл у Станіславському воєводстві налічувалося українських 337, польських — 285, утраквістичних — 487 шкіл. Станом на 1934/35 н. р. у Польщі залишилося 457 українських шкіл, переважно невеликих, де навчалося всього 5% загальної кількості українських дітей, ще 27% вчилися в утраквістичних і 68% — у польських. Цілеспрямованим був курс на всіляке порушення єдності господарсько-кооперативного руху, громадсько-політичного життя, церкви в Західній Україні. В 1930 pp. на Холмщині закрито і зруйновано понад 100 православних церков. Сюди заборонили доставку українських газет зі Львова. На щит підносилась ідея так званого Сокальського кордону між Галичиною і Волинню.

Такою ж безоглядністю в українофобстві характеризувалась румунська політика на Північній Буковині. Перейменовувались міста і села. В державних установах заборонялося навіть розмовляти українською мовою, у багатьох установах висіли таблиці з написом: "Говорити лише по-румунськи".

Всіх без винятку вчителів і службовців змушували складати іспит з румунської мови. Румунським вчителям платили заробітну плату на 50% вищу, ніж місцевим вчителям. Націонал-цараністська партія висунула лозунг "Румунія для румунів"! Вже до 1927 р. з 219 українських і 15 змішаних за мовою шкіл, які були в цьому краї до війни, не стало жодної. Ліквідували професійні школи у Вижниці, Виженці, Сторожинці, Чернівцях, українські вчительські семінарії. До війни в Чернівецькому на загал німецькомовному університеті існувало дві українські кафедри на філософському факультеті, дві — на богословському. Румунська влада їх закрила. В 1926 р. заборонено ввезення на Буковину із-за кордону українських книжок, газет, нот і навіть ікон.

І в Західній Україні, і на Північній Буковині всіляко заохочувалось осадництво.

В Західній Україні до 1935 р. осадницьке населення досягло 226 тис. осіб, у тому числі 154 тис. римських католиків. На Буковині колоніст з числа румунських чиновників чи переселених румунських селян одержував 4,5 га орної землі, 0,5 га для забудови й саду і 1 га випасів. З 1921 до 1930 р. на українській Буковині було поселено 572 румунські сім'ї. Наприклад, у с. Слобода Раранча поселено 32 сім'ї, с. Юрківці — 50, с. Топорівці — 38. Всього наділено землею близько 2 тис. колоністів.

Відносно ліберальний характер мала чехословацька національна політика на Закарпатті, однак вона теж не була позбавлена певної чеської етнічної агресивності. Тільки в Ужгороді з 1921 до 1930 р. кількість чехів збільшилася з 5064 до 8030, Хусті — відповідно з 305 до 1490 осіб.

Ще більших ударів зазнала Україна й український етнос у роки Другої світової війни. Вступ 17 вересня 1939 р. Червоної армії на Західну Україну об'єктивно відкривав можливості здійснення відвічної мрії українського народу — возз'єднання в одній державі. Революційно налаштовані трудящі маси, передові інтелігентські сили, хоч і не були позбавлені підозри до справжніх намірів політики Сталіна, підтримали ідею скликання Українських Народних Зборів. Відбулися вибори, а 26—28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові прийняли Декларації про встановлення на Західній Україні радянської влади, возз'єднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу РСР, а також про націоналізацію крупної промисловості та конфіскацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі серед селян.

Народні Збори виразили волю народу Західної України. Їх рішення створили юридичну основу державної єдності українських земель, а також стали фактором, який послідовно використала радянська зовнішня політика в роки Другої світової війни з метою закріплення західних кордонів України і Союзу так, як вони склалися до червня 1941 р. З цього огляду рішення Народних Зборів мали непересічне історичне значення в житті українського народу.

Проте незабаром наступили жорстокі реалії радянського тоталітарного режиму. З осені 1939 і до червня 1941 р. органи радянської влади провели масштабні репресивні акції щодо населення Західної України. Депортації регулювалися постановою РНК СРСР про спецпоселення і трудове влаштування осадників від 29 грудня 1939 p., постановою РНК СРСР 2 березня 1940 р. про виселення з районів Західної України і Західної Білорусії членів сімей усіх, хто поміщений в табори і в'язниці, з числа польських військових і службовців, членів так зв. контрреволюційних організацій, а також біженців із зайнятої німцями території Польщі, котрі виявляли бажання виїхати з Радянського Союзу; наказом НКВС СРСР про початок виселення зсильно-поселенців із західних територій СРСР. Депортованих направляли у Комі АРСР, Красноярський край, на Алтай, в Новосибірську і Одеську області, Казахстан, Кіровську область.

З початком війни почалося переселення в глибину СРСР певних груп зі східних областей України: 31 320 осіб із Запорізької області, головно німців, в Актюбінську область, кільканадцять тисяч німців з Луганської області. З Одеської і Дніпропетровської областей до Алтайського краю направлялося 9200 громадян німецької національності, 65 тис. німців депортувалося з Кримської АРСР.

На схід відправлялися також сотні тисяч спеціалістів і робітників заводів, що евакуйовувалися. Таких налічувалося 1 934,3 тис. осіб, з них 94% припадало на "східні" області.

З Київської області було евакуйовано 301,9 тис. осіб, Харківської — 270,1 тис., Дніпропетровської — 209,9, Донецької — 182,7, Одеської — 182,7, Запорізької — 122,2, Луганської — 106,3 тис. та ін. Багато з них залишилися проживати у східних районах СРСР і після війни. В Україні були мобілізовані на фронт 4,5 млн осіб. Скільки їх повернулося, загинуло чи потрапило в полон — точної статистики немає. Є лише посередні дані, що дають змогу уявити масштаби загибелі фронтовиків. Наприклад, на 1 січня 1950 р. в Україні налічувалося 1,3 млн родин, котрі одержували пенсії за членів сім'ї, які загинули на фронті.

Мільйони мирних жителів, зокрема єврейської національності, котрі до 1939 р. тільки в Українській РСР становили 1470 тис, були знищені у зв'язку з втіленням у життя фашистської політики геноциду. Ще мільйони страчені під час різних облав, акцій втихомирення, голоду в таборах військовополонених. Втрати України від знищення мирного населення дорівнювали 7,9% загальної кількості жителів республіки до війни. Всього ж за роки окупації поза воєнними діями знищено 4631 тис. людей, з яких 3265 тис. мирних громадян і 1366 тис. військовополонених.

Тяжким був удар по генофонду української нації, пов'язаний з примусовим вигнанням на рабські роботи в Німеччину 2 млн 109 тис. юнаків і дівчат віком від 15 років і старших — молодого цвіту народу. За іншими даними, кількість насильно завезеної в Німеччину молоді становила 2,4 млн осіб, у тому числі з Вінницької області — 64,2 тис., Волинської — 30 тис., Ворошиловградської — 75, Дніпропетровської — 176,3, Житомирської — 60, Запорізької — 174,4, Кам'янець-Подільської — 117, Київської — 170, Кіровоградської — 52, Львівської і Дрогобицької разом — 170,4, Миколаївської — 26, Одеської і Ізмаїльської разом — 56, Полтавської — 175, Рівненської — 22,2, Сумської — 78, Донецької — 252,2, Станіславської — 68,3, Тернопільської — 164, Харківської — 164, Херсонської — 40,4, Чернігівської — 41,6, Чернівецької — 70, Кримської — 85,4, Закарпатської — 71 тис. осіб. Чимало з них померли у неволі, дехто після розгрому Німеччини не наважився вертатися на батьківщину, боячись сталінського режиму. Із радянської зони дії в СРСР було повернено 1 846 802 осіб "радянських" людей, у тому числі 78,37% — із радянської зони окупації Німеччини й Австрії, 7,22% — Румунії, 5,48 — Фінляндії, 4,75% — Польщі, а також з Чехословаччини, Югославії, Болгарії, Угорщини, Швеції, Албанії.

В західних зонах окупації Німеччини й Австрії наприкінці війни виявлено 2031925 "радянських" людей, у тому числі 787 369 осіб із військовополонених і 1 324 556 — цивільних. Крім цього, близько 320 тис. перебували на території Франції (121 005 осіб, з них цивільних — 35 569), Норвегії, Італії, Англії, Бельгії та інших західних країн. Відповідно до узгодженого між радянською стороною і союзниками плану передачі колишніх військовополонених і цивільних осіб, всі згадані люди мали бути передані в СРСР, де на них вже чекали 100 спеціально підготовлених таборів на 10 тис. репатріантів кожен.

Якщо рахувати репатріантів із радянської зони і з західних зон дії, то їх загальна кількість до 1 березня 1946 р. досягла 4 199 488 осіб, з них 2 654 185 цивільних і 1 545 303 колишніх військовополонених. Найбільшу відносну частку серед них становили українці: 1 190 135 цивільних осіб (44,84% у своїй групі) і 460 208 військовополонених (29,78% у своїй групі). Росіяни становили відповідно: 891 747 осіб (33,60%), 740 114 осіб (47,89%); білорусів — 385 896 (14,54%), 134776 осіб (8,72%). З усього числа репатріантів після таборів фільтрації додому відпущено 57,81%, призвано до армії — 19,08, зараховано у робочі батальйони — 14,48%.

Якщо серед цивільних українських репатріантів всі без винятку були з числа вивезеної молоді, то й тоді половина її на Україну не повернулася. Дехто опинився у США і Канаді, поповнивши українську діаспору, декого, як, наприклад, у Франції, поглинули інші народи, але й репатріанти не всі з'єдналися зі своїм народом.

До втрат на війні слід долучити зменшення народжень і підвищення "природної" смертності. Природний приріст населення за роки гітлерівської окупації був від'ємним і становив 1471 тис. осіб. Народилося 1152 тис., померло "через природні причини" 2623 тис.

Все це спричинило тяжкі демографічні втрати України. В 1946 р. порівняно з 1941 р. населення східних областей зменшилося на 19,4 і західних — на 29%. Відносно чисельніші втрати в західних областях пояснюються тривалішою окупацією, практично повним знищенням єврейського населення, що налічувало до війни близько 1 млн осіб, втечею до корінної Польщі польського населення і його переселення в 1944—1946 pp., тифом узимку і весною 1944 p., гострою внутріполітичною збройною боротьбою.

За обліком населення на 1 січня 1941 р., в Україні проживало 40 967 тис. осіб. (Таке збільшення порівняно з січневим переписом 1939 р. пояснюється возз'єднанням Західної України і Північної Буковини, де на 1 січня 1941 р. проживало 9397 тис. осіб). На цей же період 1945 р. і 1946 р. — відповідно 27 383 тис. осіб і 32 099 тис. осіб. Отже, загальне скорочення населення становило 8 млн 868 тис. З цього числа на "східні" області припадало 6 млн 141 тис., на західні — 2 млн 727 тис. У середньому в Україні скорочення населення становило 22%.

Загалом негативно позначилось на розвитку української нації та її етнічної території взаємне переселення українського населення з Польщі та польського з України. Воно здійснювалось на основі угоди 9 вересня 1944 р., підписаної в Любліні урядом України і Польським Комітетом Національного Визволення. Угода укладалася під тиском імперської політики СРСР, що за рахунок західних українських земель прагнув тісніше прив'язати Польщу до своєї політики в умовах воєнних обставин, протиборства польських і радянських властей за Сяном і Бугом з формуваннями Української Повстанської Армії і Армії Крайової, а також радянських органів з тими формуваннями у західних областях України.

Рішення, прийняте під дією цих обставин, передбачало нібито добровільне переселення. Однак насправді воно означало вигнання із споконвічних батьківських земель сотень тисяч сімей. За наслідками виконання угоди, до липня 1946 р. з території Польської держави на Україну переселено 121 997 сімей (480 505 осіб) української національності. Решту переселено в західні та північні території Польщі під час операції "Вісла" у 1947 р. З того часу Холмщина, а також райони Любачіва, Ярослава, Перемишля, Лемківщини перестали бути українською етнічною територією.

За підрахунками польського дослідника Єжи Кохановського, з України в Польщу виїхало 790 435 поляків, розселених до того часу в західних областях дисперсно. Несправедливий, насильницький характер мала проведена весною 1947 р. акція "Вісла" стосовно тих українців, котрі не захотіли "добровільно" їхати у Радянську Україну. За допомогою військової сили їх виганяли з рідних домівок. Давні землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини перетворилися в дику пустку. Щоправда, не всі поляки схвалювали акцію. В одному з листів на ім'я першого секретаря ЦК ПРП Владислава Гомулки група поляків із Кросно писала:

"Лемківщина робить пригноблююче враження величезного цвинтару... Терор і варварство, з якими викинуто наших братів з відвічних і бідних, але ж ними укоханих садиб за те, що не записалися на виїзд, залишиться в історії чорною плямою на нашій молодій робітничо-селянській республіці".

В перше післявоєнне п'ятиріччя українському народові довелося винести ще два удари: голод 1946—1947 pp. і братовбивчу війну в західних областях України.

Внаслідок неврожаю 1946 p., а також вже відомого нам бюрократичного антигуманного ставлення до людини, в 1947 р. на Україні знову розпочався голод. Він охопив Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку, Вінницьку, Одеську, Херсонську, Ізмаїльську області. В інших також дуже відчувалася нестача продуктів харчування. Тисячі людей помирали від недоїдання, скоротилася народжуваність, збільшилася смертність дітей. За 1947 р. у згаданих областях померло 265,9 тис., а народилося 194,6 тис. осіб.

Голод загальмував природне зростання населення. Звичайно, наслідки 1947 р. не були такими трагічними, як голоду 1933 р., але й вони мали б стривожити тодішнє керівництво республіки і Союзу, змусили б скоригувати плани хлібозаготівель, надати відповідну допомогу голодуючим. Цього, однак, не сталося.

Дуже великими виявилися людські жертви, насамперед української національності, у 1944—1952 pp., пов'язані зі збройним придушенням радянською владою ОУН—УПА. Радянська сторона ніби й зверталася до учасників українського національного підпілля виходити з повиною і припинити боротьбу. Але такі звертання мали характер диктату, вимоги повної відмови від національних цілей, беззастережного визнання комуністичного режиму. За таких умов боротьба набула безкомпромісного і кривавого характеру, продовжуючись до повного фізичного винищення повстанців УПА й підпільників. За інформацією наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкача та його попередника В. Рясного, тільки від лютого 1944 р. до 1 січня 1946 р. число вбитих у західних областях "бандитів" становило 103 313 осіб. Паралельно зі збройною боротьбою радянська влада виселяла сім'ї членів бандерівського підпілля та запідозрених у зв'язках з ним. Вже до кінця 1945 р. на спецпоселенні перебувало 6127 сімей оунівців, або 16 200 осіб, з них у Комі АРСР — 3608, Красноярському краї — 2060, Архангельській області — 4773, Молотовській — 5464 осіб. На середину листопада 1947 р. Відділ спецпоселень НКВС подавав інформацію про розселення 74 799 осіб (25 877 сімей) запідозрених у зв'язках з УПА та націоналістичним підпіллям, з них 30 179 осіб у Кемеровській області, 7183 — Челябінській, 8122 — Карагандинській, 15 202 — Омській, 1691 — Красноярському краї. В наступні роки депортованих розселяли в Амурській, Читинській, Тюменській областях, Бурят-Монгольській і Якутській АРСР. Станом на 23 листопада 1948 р. так званий спецконтингент із України становив 131 935 осіб.

Можна допускати, що з 1944 до 1952 р. кількість українського населення механічно зменшилася щонайменше на 300 тис. Ці й інші явища та процеси стримували природне відновлення чисельності населення України, українського народу. Внаслідок великого переміщування достатньо інтенсивно відбувались асиміляційні процеси. Багато українців забували рідну мову, а відтак у них змінювалася й національна самосвідомість.

У всякому разі, загальна чисельність довоєнного населення України (40,967 тис. осіб), за переписом 1959 р. (без Кримської і Закарпатської областей, в яких у 1959 р. проживало відповідно 1 201 517 осіб і 920173 осіб), не була досягнута і становила без згаданих областей 39747356 осіб, що на 1220 тис. менше, ніж було на початок 1941 р. Довоєнний рівень населення був досягнутий лише в другій половині 60-х років.

Враховуючи дані з Кримської і Закарпатської областей, населення України, за переписом 1959 р., досягло 41 869 046 осіб. Українців у республіці проживало 32 158,5 тис. (76,8%), росіян — 7091,3 тис. (16,9), євреїв — 840,3 тис. (2,0), поляків — 363,3 тис. (0,9), білорусів — 290,9 (0,7), молдаван — 241,6 (0,6), болгарів — 219,4 (0,5), угорців — 149,2 (0,4), греків — 104,4 (0,2), румунів — 100,9 (0,2), татар — 60,9 (0,1), вірмен — 28,0 тис. (0,1), гагаузів — 23,5 тис. (0,1), німців — 23,1 (0,1%), чехів — 14,5 тис. і словаків 14 тис. осіб. На інші, менш численні національності, разом припадало 146,2 тис. осіб (0,3%).

Поза межами України у Радянському Союзі налічувалося ще 5 094,4 тис. українців.