Етнографія України

Історія антропологічних досліджень українців

У біологічному (насамперед анатомічному) сенсі люди поділяються на раси (італ. razza — порода). Раса — це мінливе у часі та просторі біогенетичне об'єднання людей, що ґрунтується на спільності їх походження та схожості окремих морфологічних прикмет і фізіологічних ознак.

Деякі вчені-антропологи виділяють три основні великі раси: європеоїдну, монголоїдну і негроїдну. Інші вводять в цю основну класифікацію також австралоїдну та американську раси. Всі раси характерні великим поліморфізмом, тобто відмінностями у морфології тіла, зокрема обличчя і голови. Поліморфізм найвластивіший австралоїдній та негроїдній расам, де окремі антропологічні типи дуже відрізняються між собою зростом і пропорціями частин тіла, голови та ін. Однак чимало локальних рис, або як ще прийнято писати, вторинних спадкових фізичних особливостей, розрізняють серед монголоїдної та європеоїдної рас. Так, серед європеоїдів виділяють три основні групи: південну — зі смуглою шкірою, темними очима і волоссям; північну — зі світлою шкірою, білявим і русявим волоссям, переважанням сірих і блакитних очей; проміжну — зі середньою пігментацією шкіри, волосся і блакитними очима.

В свою чергу в межах згаданих груп при конкретизованішому антропологічному вивченні населення окремих країн чи територій можуть локалізуватися нові підгрупи: малі раси, антропологічні типи та популяції. Саме так було у вивченні антропологічного поділу окремих народів, у тому числі українського.

Антропологічне вивчення тієї чи іншої раси, антропологічного типу або популяції засноване на описі та вимірах окремих анатомічних, а також інших ознак людини, їх обчисленні, групованні й узагальненні. В процесі розвитку антропологічної науки вдосконалювалася її методика, зростала увага до таких ознак людини, що раніше вважалися несуттєвими. Проте при класифікації антропологічних типів європеоїдної раси від самого початку бралися до уваги такі ознаки, як пігментація волосся, очей, шкіри, зріст, форма та розміри обличчя і голови.

Описи антропологічних прикмет давніх українців містять численні писемні джерела з І ст. н. е.: античні та середньовічні твори, літописи, хроніки, подорожні записки тощо. Проте їх автори не мали на меті пояснити відмінності зовнішнього вигляду людей різних місцевостей, обмежуючись простими порівняннями. Згаданий вже Афанасій Шафонський наприкінці XVIII ст. у своєму "Чернігівського намісництва топографічному описі" визначав жителів північно-західної смуги намісництва між Дніпром, Десною, Сожем й Іпуттю як "загалом невисокого зросту і білявих", а населення, котре проживало між Десною і Сеймом на півночі та Сулою на півдні, як "середнього зросту, трохи вище перших і з темнішим волоссям". Народ південного сходу намісництва між Сулою і Пслом "загалом зросту високого, худорлявий, лицем смуглявий і волоссям темно-русий". Француз Домінік Де ля Фліз у розділі альбому "Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської округи" (1854) під назвою "Місцеві відмінності рис обличчя, особливості фізичної будови й основні схильності" вмістив характеристику мешканців Київщини та Черкащини, які "мають такі риси: обличчя овальне, білого кольору,... кістки вилиць мало випуклі... Голова зазвичай має нормальні пропорції... Волосся як у чоловіків, так і у жінок частіше русяве, аніж чорне або світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків брови та борода переважно густі... Зріст високий, особливо у жителів південної частини губернії..." Селяни Радомишльського повіту, що на північ від Києва, "загалом менші на зріст, не такі міцні, волосся в них здебільшого світле, а очі блакитні".

Як і загалом у Європі, початок систематичних антропологічних досліджень в Україні припадає на другу половину XIX ст. У 1861 р. професор Київського університету Ізидор Коперницький на підставі обмірів 47 черепів українців, росіян, поляків і сербів дійшов висновку про існування у минулому загальнослов'янського круглоголового типу, риси якого найкраще збереглися в українців і були втрачені росіянами. З ним не погодився працівник цього ж університету В. Проценко. Він десятьма роками пізніше опублікував результати обстежень понад 100 черепів українців і росіян, стверджуючи їхню схожість.

На початку 70-х років XIX ст. з'явилася перша антропологічна класифікація українців, розроблена видатним українським етнографом Павлом Чубинським на підставі обстежень 1366 військових новобранців. Він виділив на терені Правобережжя український, подільський та волинський антропологічні типи, відмінності між якими пояснював тюркськими, румунськими і балканськими впливами.

В цей час співпраця польського антрополога Й. Майєра з І. Коперницьким призвела до написання дослідження "Фізична характеристика галицької людності" ("Charakterystyka fizyczna ludnosci galicyjskiej", Краків, 1876). За програмою Антропологічної комісії Ягайлонського університету ними було обміряно та описано 5451 українців, поляків та євреїв. Використавши дані П. Чубинського, Й. Майєр присвятив окрему розвідку порівнянню антропологічних типів українців Галичини та Наддніпрянщини. Він звернув увагу на більший відсоток темнопігментованих серед галичан, їх менший зріст порівняно з наддніпрянцями.

Антропологічну характеристику українцям давали зарубіжні автори: Г. Велькер, Є. Гейм, І. Денікер та ін.

В останній чверті XIX ст. у Російській імперії українців Полтавщини вивчав В. Емме, Уманьщини — В. Дібольд, Кубані — М. Гільченко, Київщини — К. Іков. Висновки поіменованих вчених загалом витримали випробування часом, а одержані результати становлять цінне джерело для сучасних дослідників.

Менш об'єктивними виявилися висновки польського антрополога Ю. Талько-Гринцевича. Зібрані ним матеріали з Поділля, південно-східної Київщини та Галичини автор використав для обґрунтування антинаукової тези про польську шляхту як носія рис брахікефального "праслов'янського рицарського" типу. Український народ Ю. Талько-Гринцевич вважав мішаним, а 60% виявлених ним світлооких — наслідком польської колонізації спустошеної монгольською навалою України. Подальші наукові дослідження повністю заперечили ці хибні висновки.

Більшу об'єктивність виявили дані російського антрополога Дмитра Анучіна (1843—1923). Вчений стверджував: "У фізичному відношенні малороси відрізняються, загалом, від білорусів і виликоросів Середньої Росії насамперед своїм зростом, який у середньому на 1—4 см вищий. Дальші відміни становлять великий відсоток темноволосих (60—70%), темнооких (хоча нерідкі також і блакитноокі) і смуглошкірих порівняно з білорусами і великоросами і надто з поляками. Голова сама по собі і по відношенню до зросту невелика, лоб і ніс також... За формою переважає голова коротка і широка (брахікефалія) до деякої міри більше, ніж у поляків і великоросів..." Пояснюючи ці відмінності "домішкою чужинських елементів", Д. Анучін дійшов правильного висновку про те, що український антропологічний тип "зберіг у собі ще багато ознак, характерних для давніх слов'ян взагалі, і південноруських древніх слов'ян зокрема".

Порівнянням антропологічних типів українців і росіян певний резонанс у наукових колах викликали праці В. Петрова, А. Краснова і, особливо, Є. Чепурковського, які наголошували на відмінності у пігментації та зрості обох етносів. Ці вчені виділяли кілька українських антропологічних типів.

На зламі ХІХ—ХХ ст. побачили світ невеликі, змістовні розвідки з "регіональної" антропології Ф. Білодіда (Кролевецький повіт Чернігівської губернії), О. Кожухова (Володимир-Волинський повіт Волинської губернії), М. Янчука (Підляшшя), М. Пантюхова (Київська губернія). Вони засвідчили зростання рівня наукових методів, застосовуваних українськими дослідниками, готували ґрунт для ширших узагальнюючих праць.

Вперше завдання дати загальну антропологічну характеристику українського народу на основі значних антропологічних досліджень у багатьох регіонах України висунув видатний український історик, археолог, етнограф і антрополог Федір Вовк (1847—1918). Працю "Антропологічні особливості українського народу", опубліковану як розділ відомої монографії "Украинский народъ в его прошломъ и настоящемъ" (Петроград, 1916), він написав на основі багаторічних власних антропологічних досліджень на Полтавщині, Чернігівщині, в Карпатах, на Волині, Кубані, у північно-західній Галичині, а також із залученням матеріалів польових досліджень своїх учнів С. Руденка, Л. Чикаленка, А. Шульгіна, Н. Лебедева, О. Алешо, Є. Артюхова, В. Сахарова, Н. Кондращенка та ін.

У згаданій підсумковій праці Ф. Вовк проаналізував десять антропологічних ознак українців, що виділяються у трьох географічних смугах: північній (відповідає поліським і сіверсько-поліським говіркам); середній (охоплює українські та галицькі говірки); південній (охоплює слобідсько-українські, подільські, наддністровсько-галицькі й південно-карпатські говірки). Показано відмінності окремих ознак у кожній смузі.

Ф. Вовк не лише проілюстрував, як на тій чи іншій території України виявляє себе кожна ознака, а й спробував простежити їх взаємозалежність, причини вияву. Ф. Вовк дійшов висновку: українці "у всій своїй масі" становлять темноволосе і темнооке населення, що не можна виводити їх походження від змішання двох рас: білявої та чорнявої, а необхідно визнати належність до однієї темноволосої раси з місцевими білявими домішками, обмеженими географічно і пояснюваними сусідством з росіянами, білорусами і поляками.

Правильність цих висновків, на жаль, сумнівна з кількох причин. По-перше, південна смуга, де найінтенсивніше виявляє себе темне забарвлення волосся, очей і шкіри, не є смугою історичного і безперервного проживання сучасних українців, в давньому слов'ян і праслов'ян; отже, її мешканці, котрі прийшли сюди з більш "світлої" півночі, не можуть вважатися найчистішими носіями праслов'янської раси; по-друге, поділ України на смуги за паралелями лише частково відповідає історичним законам контактування слов'янства з балтським і фінським елементом на півночі та сході, фракодакійським на південному заході й скіфо-сарматським у центральній зоні та на південному сході України; по-третє, потемнення пігментації українців у напрямку зі сходу на захід, так само як і круглоголовість, високий зріст та інші ознаки, Ф. Вовк кожного разу прив'язує до інтенсивнішого контактування з південними та західними (за винятком поляків) слов'янами — сербами, хорватами, чехами, словаками, боснійцями й іншими, які нібито, за антропологічними ознаками, є безсумнівними носіями рис давньої слов'янської раси. А сучасна історична наука майже на 99% не допускає думки про прабатьківщину слов'ян на Балканах чи на території Чехії та Словаччини; по-четверте, у Ф. Вовка дуже штучне бачення первісних "рис". Чому слід вважати, наприклад, що темноока і темноволоса популяція повинна появитися раніше, так само як і світлоока та білява, ніж популяція поміркованої пігментації серед європейської раси? Відповіді на це не знаходимо; по-п'яте, поділ кольору волосся на світлий, каштановий і темний та кольору очей на світлий, змішаний і темний умовний і не виключає суб'єктивних підходів у дослідників.

Ф. Вовк провів також аналогічну залежність за географічними смугами та від іноетнічних впливів зросту українців. Зробимо застереження: від початку XX ст. середній зріст сільського (місцевого) населення, розуміється, збільшився, а за останні десятиріччя спостерігалося відоме явище акселерації. На початку XX ст. у європейській антропології за середній зріст чоловіків вважали 165—166 см. Зріст українців на всій території їх проживання рідко був нижчим середнього. Між 164 і 165 см (Ф. Вовк подавав зріст у міліметрах) він фіксувався у Харківській губернії, по лівому берегу Десни на Чернігівщині, у північних бойків. Від 165 до 166 см мали зріст чоловіки на південь від Десни, в Радомишльському повіті Київщини, у Воронезькій губернії, у лемків. За середній у всіх обстежених українців вважався зріст 1673 мм, що доходив до високого. Найбільшими виявилися величини зросту в Зміївському й Ізюмському повітах Харківської губернії (1682 мм), у північно-західній частині Полтавської губернії (1706), в північно-східній Галичині (1684), на Кубані (1700), в Катеринославській губернії ( 1700 і 1716), по Бугу на Поділлі, в гуцулів ( 1690—1700). І тут високий зріст останніх Ф. Вовк пов'язував із сусідством з балканськими слов'янами, зріст яких від 169 до 176 см, в Катеринославській губернії — з сербською військово-сільськогосподарською колонізацією наприкінці XVIII ст., у кубанців — з осетинськими впливами тощо, а низький на правому березі Десни — з фінськими впливами.

Стосовно зросту автор дає також не зовсім вмотивоване пояснення: "Українці становлять собою етнічно однорідну, високорослу масу, в основі якої не можна допускати злиття двох рас — високорослої і низькорослої". Знову той самий закомплексований погляд: раніше мали з'явитися окремо низькорослі й окремо високорослі популяції, але аж ніяк не середнього чи вище середнього зросту.

На третє місце серед расових ознак українців Ф. Вовк висунув показник голови. З огляду на те, що головний показник дуже відмінний у різних народів, він вважається в антропології одним з основних. Сучасна рубрикація цієї ознаки така: до 75,9 — доліхокефалія; 76 — 80,9 — мезокефалія; 81 і вище — брахікефалія.

У часи Ф. Вовка більшість українців належали до круглоголових. Їхні найнижчі головні показники 81 (Воронезька губернія), 81,6 ( північний захід Волині), від 82 до 83,3 ( субрахікефалія) в південно-західних повітах Чернігівщини, Звенигородському і Таращанському повітах Київщини, на Північному Поділлі, на Кубані, Волині та в Галичині. Показник вищий 83,3, характерний для найбільш круглоголових, фіксувався у східній частині Чернігівщини (83,6), на північній Київщині (83,8), на півдні Київщини (84,5), південно-західній Полтавщині (83,5), у лемків (84,5), Таврійській (84,5) і Херсонській (83,7) губерніях, на південь по Бугу (84,0), Дністру (85,2), у галицьких гуцулів (84,4), в угорських і буковинських гуцулів (відповідно 85,0 і 85,1 ). Ф. Вовк пробував поставити рівень круглоголовості в залежність від згущеності пігментації і зросту. Там, де це не вкладалося в його концепцію, шукав пояснення в іншоетнічних впливах. На Кубані, наприклад, — у шлюбах з менш круглоголовими осетинами. Середні показники обмірів голови, як і показники інших ознак (обличчя, носовий, довжини верхніх і нижніх кінцівок стосовно зросту), отримані Ф. Вовком, підтвердилися подальшими дослідженнями.

Ф. Вовк підсумував працю принциповими, але водночас недостатньо обґрунтованими висновками. Він писав: "Українці є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахікефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верхніми та довшими нижніми кінцевостями. Сукупність цих ознак ми вважаєм можливим визнати українським антропологічним типом". Учений зараховував українців до поширеної на Балканському півострові адріатичної або динарської (за расовою класифікацією французького антрополога Й. Денікера) раси. Як зазначалося, різні відхилення від описаного ним типу він пояснював сусідніми етнічними впливами.

З позицій сучасних досягнень історичної та антропологічної науки погляди Ф. Вовка з деяких питань виглядають спрощеними, проте загалом наукова антропологічна спадщина цього автора не втратила значення.

Зазначимо: зарубіжна антропологічна наука на початку XX ст. розглядала процес утворення раси як наслідок змішування певних морфологічних компонентів — "первнів", що беззаперечно спростували новітні дослідження з генетичної антропології.

Цими методичними засадами керувалися дослідники так званої Львівської антропологічної школи, в якій можна виокремити наукових послідовників Ф. Вовка у Науковому Товаристві імені Т. Шевченка та переважно польських дослідників, що гуртувалися навколо професора кафедри антропології Львівського університету Я. Чекановського.

Помітне місце серед українських антропологів Галичини посідав І. Раковський. У 1919 р. він опублікував працю "Расовість слов'ян", яка на тривалий час здобула визнання в українських і зарубіжних науковців. У 1927 р. І. Раковський разом з С. Руденком спробували уточнити висновки Ф. Вовка. З шести головних європейських типів ( детальніше про це йтиметься далі) вчені відводили серед українців основну вагу "адріатичному", або динарському, (44,5%) й альпійському (22,0%), які, на їхню думку, "так злучені численними перехідними постатями, що можемо тут злучити їх в один спільний "альпо-адріятицький" антропологічний тип. Це є, власне, той тип, який покійний наш учитель назвав "українським" типом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатись з українським народом, відразу кидається в вічі". Отже, попри свою незгоду в деталях, І. Раковський та С. Руденко, все-таки схилялися до прикінцевого висновку Ф. Вовка про відносну антропологічну однорідність українського народу.

Особливо плідними виявилися зусилля у вивченні слов'ян, у їх числі й українців у працях Я. Чекановського та його учнів. Очоливши 1913 р. кафедру антропології у Львівському університеті, він до 1942 р. написав понад 100 наукових праць. Найвагоміше з-поміж них узагальнююче дослідження "Людина у часі і просторі" ("Czlowiek w czasie і przestrzeni") вийшло чотирма виданнями і низка статей зі статистичної обробки антропологічних даних. Створюючи власний індивідуально-типологічний метод, Я. Чекановський виділив на українській території тогочасної Польщі шість "первнів": нордійський, динарський, лапоноїдний, змішаний з альпійським, сублапоноїдний і середземноморський. Найчисленнішим, на його думку, серед українців виявився нордійський тип, для якого характерні високий зріст, видовжена форма голови й обличчя, вузький ніс, русяве волосся, світлі очі. До цих "нордиків" Я. Чекановський відносив більшість українського населення Холмщини, Підляшшя, Волині, Західного Полісся та Північного Поділля, рівнинної Галичини та Західної Бойківщини. Лапоноїдний тип (характерний брахікефалією, низьким зростом, короткими кінцівками, смагляво-жовтуватою шкірою, широким і плоским обличчям з відносно широким носом) з домішкою альпійського типу вчений локалізував на Поділлі, Гуцульщині, Східній Бойківщині у верхів'ях Південного Бугу та на Південному Поліссі. Середземноморський тип (доліхокефали середнього зросту, зі середньовисоким обличчям, темними очима та волоссям) з домішкою лапоноїдного трапляється повсюдно, за винятком Підляшшя, Волині та Полісся. Динарці (мішанці нордійського й арменоїдного "первнів", характерні достатньо високою стрункою тілобудовою з коротким тулубом, довгими кінцівками, жовтувато-бурою шкірою, довгим обличчям і темними очима) проживали у Східній Галичині, в Побужжі, на Півдні Холмщини.

Хоч більшість положень Я. Чекановського не витримали наукової критики, його подвижницька праця у галузі антропології гідна пошани. Саме на чолі з Я. Чекановським робив перші кроки в науці відомий український антрополог Р. Єндик, автор десятка досліджень, що охоплювали антропологію українців з найдавніших часів до середини XX ст. Найвідоміші його праці — "Антропологічні прикмети українського народу" (Львів, 1934), "Вступ до расової будови України" (Мюнхен, 1949). У них з позицій "школи Чекановського" подано антропологічну характеристику українців, причому групи расових "первнів" не є такими чіткими, як у працях польського вченого. Насамперед, у трьох виокремлених Р. Єндиком смугах переважає динарський тип. Лише в околицях Радомишля, на Волині, Курщині та Південній Кубані він фіксує "нордійський з легкою домішкою динарського" тип. Саме Волинь, за Р. Єндиком, — це "праслов'янська колиска, а тим то треба її вважати за вогнище, з якого випромінювалася ця раса на цілий Схід".

На жаль, теоретична спадщина Р. Єндика з ідеологічних міркувань компартійного керівництва залишилась табуйованою для його наступників у зв'язку з його патріотизмом і, мабуть, "психометричними дослідами" вченого. Про свій народ, який потерпів низку поразок у боротьбі за українську державність, він писав: "Люди динарської раси знані передовсім зі своєї войовничості і хоробрості. Доказів на це повно — від султанських канцелярій по віденські генеральні штаби: одні тремтіли перед запорожцями, другі — вихвалювали тирольців сходу... Тим то серед динарців найдовше вдержалася кривава помста, вендета, і чи вона безповоротна, можна б сумніватися".

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях працювали зарубіжні дослідники. Австрієць Г. Пьох обстежив 1281 мешканця Західної Волині, виділивши кілька локальних їх типів і з'ясувавши багато статевих та вікових їх відмінностей. В. Сук у праці "Антропологія Підкарпатської Русі" виокремив у східному Закарпатті динарський тип, а решту українців цього етнографічного району відносив до лапоноїдного типу, генетично відмінного від сусідніх гуцулів. Румунський антрополог О. Некрасова вивчала фізичний тип гуцулів Буковини, зазначивши їх суттєві відмінності від молдаван. Всупереч поширеним тогочасним уявленням, вона відносила гуцулів до українського етносу.

В значно гірших умовах доводилося працювати антропологам Радянської України. Тут науковий інтерес до антропологічного вивчення українського народу був явно небезпечним, кваліфікувався як вияв націоналізму і расизму. Отже, доробок українських антропологів радянського часу недостатній. Багато аспектів просто не досліджувалося. І все-таки наука не стояла на місці. У 20-х роках вийшли окремі праці з прикладної антропології — галузі антропологічної науки, покликаної відповідати на запити промислового виробництва. Наприклад, обміри осіб різного віку і статі здійснювалися з метою стандартизації швейного виробництва тощо. Антропологічні осередки утворилися в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Сімферополі.

Дуже плідно працював Музей ім. Ф. Вовка Української академії наук після того, як О. Алешо перевіз з Петрограда багату бібліотеку та колекції видатного українського етнографа. Співпрацівники музею А. Носов, М. Мушкет, М. Ткач, В. Бушкович вивчали людність Поділля, Кубані, Черкащини, Харківщини та Півдня України. Радянські дослідники також висловлювали сумнів стосовно антропологічної однорідності українців за Ф.Вовком, але проведенню широкомасштабних "польових" досліджень перешкодили репресії цих та інших українських науковців. Лише відомому російському вченому В. Бунакову вдалося опублікувати матеріали з антропології українців Закарпаття.

Незначне послаблення "пильності" компартійного керівництва до антропологічних досліджень в Україні відбулося у середині 50-х років XX ст. Тоді у відділі етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині — Інститут мистецтвознавства, фольклористики й етнології ім. М. Рильського НАН України) завдяки зусиллям Т. Рильського та К. Гуслистого була створена група антропологів, очолена академіком І. Підоплічком. Це збіглося з поверненням в Україну професійного антрополога В. Дяченка. Саме під його керівництвом у 1956—1963 pp. на всіх теренах України та поза її межами працювала Українська антропологічна експедиція, працівники якої обстежили 125 етнотериторіальних груп загальною чисельністю близько 5,5 тис. осіб.

Праці В. Дяченка, зокрема його "Антропологічна характеристика українського народу" в монографії "Українці" (К., 1959), що так і не дійшла до широкого читача, і монографія "Антропологічний склад українського народу" (К., 1965), наступні дослідження з окремих регіональних і тематичних аспектів антропології стали кроком вперед у вивченні антропології українців.

Підкоряючись вимогам тодішньої офіційної ідеології, В. Дяченко критикував спадщину "школи Вовка". Водночас для фахівців було зрозуміло, що матеріали, на яких В. Дяченко зробив узагальнення, лише частково суперечать фактологічним даним Ф. Вовка. Загалом останні правильно відображали і відносну поширеність окремих ознак, і ступінь залежності між ними. Незважаючи на це, В. Дяченко щодо головного питання про антропологічний тип (чи типи) українців дійшов нових висновків.

За його даними, у кольорі очей переважають змішані відтінки. Темних (карих без будь-якої домішки), зелених або світлих відтінків завжди менше, ніж змішаних. Поза змішаними відтінками чітко і повсюдно простежується переважання світлих над темними. Найвиразніше таке переважання на Чернігівщині, в Західній Бойківщині (Бориня), на Посянні, в Тростянецькому районі Вінничини (в 10—15 разів), найменше (в 1,5 разу) — у центральній Бойківщині (район Славського). Найвищий відсоток темнооких (15—18%) зафіксований у деяких місцях карпатської зони, а також у Південній Полтавщині, Дніпропетровщині, на Поділлі. Світлоокі на більшій території України становлять 30—40%. За кольором очей українці значно відрізняються від білорусів, у яких по Німану світлооких 35—40%, а в Північній Білорусі 60%, і від росіян північних Петербурзької й Архангельської областей, де 60—70% світлооких. Однак у росіян Московської, Володимирської та інших центральних областей співвідношення світлих і темних кольорів очей таке саме, як і в українців (25—35% світлих, 10—15%) темних).

У молдаван світлооких також на 10% більше, ніж темнооких, але в циганів темноокі у 10 разів перевищують світлооких, греків Приазов'я — в 4—5 разів. У болгар, гагаузів і румунів, котрі проживають в Україні, співвідношення крайніх кольорів однакове.

За кольором волосся 50% українців темноволосі, 10% — світловолосі. Максимум темноволосих (65—70%) виявлено з-поміж українців Північної Молдови, в деяких регіонах Буковини і Карпат, Південній Полтавщині. Найменше темноволосих (35—40%) — у північно-східних областях України. Серед темних відтінків переважає помірно темний і дуже рідкісний синювато-чорний відтінок. За кольором волосся українці значно темніші, ніж білоруси, де 30—50% темноволосих, і ніж росіяни північних областей (Архангельської та Петербурзької), де лише 10—20% темноволосих, а світловолосих — 30—50%.

Колір шкіри в українського населення скрізь світлих відтінків. Смаглявість трапляється лише у деяких районах Дніпропетровщини, Полтавщини, Буковини і Західної Волині.

В. Дяченко проаналізував також особливості вияву і географію таких ознак людини, як ступінь росту волосся бороди і волосяного покриву грудей, густота брів, морфологічна висота обличчя (від ліній брів до нижнього краю підборідка), форма носа, виступання виличних дуг, ширина очної щілини та ін. Що ж до такої важливої ознаки, як показник голови і географія відмінностей цього показника, то дані В. Дяченка, по суті, збігаються з даними Ф. Вовка.

Найбільший покажчик (85) чітко локалізується у Карпатах та на Закарпатті, на Правобережному Поліссі й у верхньому Подніпров'ї — лише на одиницю менший. У центральній зоні показник голови в середньому становить 83,5. На півдні України його величина дещо менша, ще менша в зоні Нижнього Подніпров'я (82) і мінімальна у деяких районах Північної Молдови (80—81) та північно-західному закутку Чернігівщини ( у Ріпкинському районі — 80).

Антропологічні матеріали, опубліковані В. Дяченком, донині залишаються найповнішим зібранням, що дає уявлення про морфологічні особливості українського народу.

В останні десятиліття XX ст. зросла увага українських науковців до новітніх методик антропологічних досліджень, застосування яких привело до виокремлення нових ознак: гематології ( серології), дерматогліфіки, одонтології, палеоантропології. Гематологічні дослідження належать Єлизаветі Даниловій та Ріоріті Старовойтовій. Одонтологічні та дерматогліфічні ознаки українців вивчає сучасний провідний антрополог України Сергій Сегеда. Йому ж належить низка оригінальних праць із питань антропологічної історії давнього населення України. Рубіжною стала монографія вченого "Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект" (Київ, 2001), що підвела підсумки півторастолітнього вивчення українців в Україні.

Вагомі наукові здобутки відображені також у дослідженнях українських палеоантропологів С. Горбенка, Г. Зіневич, С. Круц, І. Потєхіної, Т. Рудич, К. Соколової, російських — Т. Алєксєєвої, Р. Герасимової, Т. Кондукторової та ін.