Етнографія України

Говори південно-західного наріччя

Південно-західне наріччя охоплює південні райони Волинської, Рівненської та Житомирської областей, Львівську, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області. Деякі говірки південно-західного наріччя збереглися на території Польщі, лемківський говір поширений на території Чехо-Словаччини, окремі говірки південно-західного наріччя побутують на території Молдови та Румунії, а переселенські також у Югославії, Канаді, США, Австралії.

Волинські говірки поширені на півдні Волинської, Рівненської та Житомирської і на півночі Львівської, Хмельницької та Волинської областей, наддністрянський говір — на більшій частині Львівської, у південних районах Тернопільської та північно-західних районах Івано-Франківської областей, надсянські — у верхів'ї р. Сян на крайньому заході Львівської області та деяких населених пунктах у районі Перемишля — Ярослава (Польща). Бойківський говір охоплює гірські райони Львівської та північно-західні частини гірських районів Івано-Франківської (до р. Лімниці) областей, закарпатський діалект — Закарпатську область від р. Уж до р. Шопурка. Населення гірських районів Чернівецької та Івано-Франківської областей і Рахівського району на Закарпатті розмовляють гуцульським говором. Буковинський діалект поширений у Чернівецькій області (крім гірських районів). На Покутті (східна частина Івано-Франківської області) побутує покутський діалект. Подільські говірки охоплюють південь Хмельницької та Вінницької, північ Одеської та захід Кіровоградської областей.

Говори південно-західного наріччя характерні великою строкатістю. Зумовлюється вона насамперед етнічними чинниками. Мова давніх східнослов'янських племен волинян, уличів, тиверців і білих хорватів, яким відповідає населення південно-західної України, вірогідно, характеризувалася певними відмінностями. Вчені допускають, що волинський і подільський діалекти відповідають мові давніх південних волинян і уличів. Професор Ф. Шило вважає, що уличі були також предками наддністрянців. Ми з цим не погоджуємось, доводячи, що предками наддністрянців були білі хорвати; про це засвідчують явища діалектного мовлення. Буковинські й гуцульські говори, очевидно, походять від мови тиверців. Карпатська група говорів, мабуть, своїм предком також має мову білих хорватів. Однак питання генези діалектів дискусійні. Прямої відповідності між племінними мовами східних слов'ян і сучасними південно-західними українськими говорами немає.

Найголовніші ознаки південно-західних діалектів:

1. Приголосні втрачають дзвінкість перед глухими та наприкінці слів: вашко, зуп, солоткий.

2. Ненаголошений звук о наближається до у: тубі, субі, курова.

3. Немає подовження приголосних в іменниках середнього роду: зілє, житє, зіля, житя.

4. Дуже м'яка вимова приголосних ї, з',ц', дз' із домішкою шиплячого елемента: львівшький, зипоріжький.

5. Наявні звукосполучення ир, ил, ер, ел: кирвавий, кирниця, гирміти.

6. У деяких говірках м, д переходить у к'г' — кісто, гіло, гіти.

7. У давальному та місцевому відмінках іменників І і II відміни м'якої групи й іменників III відміни спостерігається закінчення -и: (на) земли, (на) кони, (на) соли.

8. Зберігаються давні форми давального і знахідного відмінків однини особових та зворотного займенників: ми, ти, си, тя, ся.

9. Фіксується давній минулий час дієслівних форм: була ходила, був казав, а також аналітичний конгломератний майбутній час: буду робила, будемо ходили.