Етнографія України

Методи обробітку ріллі. Догляд посівів, жнива та первинна обробка сільськогосподарської продукції

Обробіток ріллі в Україні споконвіків був справою передовсім чоловіків, а на городі поралися переважно жінки.

У більшості регіонів української етнічної території землю орали поперемінно (щодругого року) двома способами: в розгін і у склад. Перший із цих способів (розгін) полягав у тому, що орати починали з краю лану: першу борозну прокладали вздовж однієї межі земельної ділянки, другу борозну — вздовж протилежної межі, третю — біля першої борозни, четверту — біля другої борозни і т.д. Пройшовши описаним способом усі гони (поздовжні відстані) лану з десяток і більше разів, добиралися до його середини, у зв'язку з чим тут і утворювався розгін (розплуга). Наступного року починали орати вже зі середини земельної ділянки і поступово доходили до її обніжків (вузьких смуг між нивами) або до меж сусідських ланів.

Після оранки скиби розпушували різними методами і різними приладами: "ралили" ралом, скородили "драпаком" ("грапою") або бороною впоперек і повздовж. Якщо було багато робочої худоби, то боронували землю одночасно з оранкою.

Розпушивши ґрунт, хлібороб відразу приступав до сівби. В Україні застосовувалися два способи сівби зернових культур уручну: в один сів і у два сіви. В першому випадку селянин крок за кроком ступав по ріллі і сіяв зерно перед собою, а в другому — він, крокуючи невеликими зигзагами, кидав зерно то трохи ліворуч, то трохи праворуч, тим самим удвічі збільшуючи ширину засіяної смуги.

На більшості території України засіяні ниви обов'язково заволочували боронами. Інколи до сільськогосподарського знаряддя цього виду ще прив'язували невелику дерев'яну колоду ("колодку"), яка втрамбовувала ґрунт з метою збереження вологи. Зерно сіяли безпосередньо і по стерні, заволочуючи посів бороною або загортаючи його ралом. Зрозуміло, що в такому випадку ниву не орали.

Значну увагу українські селяни приділяли догляду за посівами. На полях зі сходами пшениці, ячменю, вівса, гороху й інших культурних рослин такі бур'яни, як суріпок, горошок, кукіль виривали руками, а верхівки полину й осоту, що виростали вищими, ніж посіви, скошували косою. Руками проривали сходи проса від гірчака, молочаю, сосонки й інших бур'янів. Для захисту проса і конопель від птахів влаштовували по межах та посеред ниви опудала. Крім того, щоб дикі голуби і горобці не висмикували зі землі конопляних сходів, їх обгороджували кілками, між якими натягали довгі нитки. Тут влаштовували також солом'яні опудала.

Прокладення першої борозни на ниві та початок засіву відбувалися завжди урочисто, з дотриманням комплексу звичаїв та обрядів, які, згідно з давніми за походженням народними уявленнями і віруваннями, мали забезпечити щедрий урожай у поточному році. Початок і кінець оранки та сівби обов'язково супроводжувало святкове частування всіх членів сім'ї, що, на думку українців, також мало забезпечити багатий урожай.

Початок жнив ("зажинки", "зажинщина") вирізнявся урочистістю. Зокрема, майже в кожному селянському господарстві готували до цієї важливої події святковий стіл, а обідати українська сім'я виходила безпосередньо в поле.

У жнива працювали всі дорослі члени родини. Залучалися до виконання другорядної роботи (до збору стебел, зношування снопів тощо) і підлітки. Спершу косили або жали озимину, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то косили його вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно із колосків. Потім збирали овес, яру пшеницю, просо і насамкінець гречку — приблизно з 30 серпня (за старим стилем). Косили збіжжя по-різному: під стінку (обкошуючи поле навколо), під п'ятку (з низькою стернею) тощо. Виконували цю роботу лише чоловіки, а серпами жали жінки, спорадично і чоловіки.

Перші зрізані стебла зернових культур зберігали у кожній селянській хаті до нового врожаю, щоб родині жилося щасливо і заможно. Скошене чи зжате збіжжя скрізь в Україні, за винятком деяких південних регіонів, зв'язували у снопи "перевеслом", тобто скрученим жмутом стебел із цього збіжжя. Снопи спочатку клали в п'ятки (п'ять снопів), а надвечір — у хрестики (15 снопів), полукіпки (30 снопів) і копи (60 снопів). На теренах Полісся та в гірських районах Східних Карпат, де часто випадають дощі, для просушування збіжжя використовували ще спеціальне пристосування — "остреву" ("стропак"). Це був оголений сухий стовбур смереки, сосни або дерева іншої породи із залишками сучків завдовжки 10—15 см, які й утримували снопи на цьому пристосуванні. В XX ст. снопи почали підвішувати на спеціальну піраміду, сформовану із трьох двометрових, зазвичай сучкуватих жердин. У південних регіонах України скошене збіжжя не в'язали відразу в снопи, а згортали його у валки, які потім складали в копи.

Після закінчення жнив снопи звозили возом у клуню (стодолу) або на тік. Поблизу току їх складали у стіжки або у скирти. Безпосередньо перед молотьбою снопи іноді ще просушували у клунях (стодолах), а в північних районах Полісся — в "осетях" (у спеціальних господарських спорудах, які опалювалися).

Молотили збіжжя різними знаряддями праці й різними способами, але найчастіше за допомогою ціпа. Для цього на земляному току чи на дерев'яному помості стодоли складали в два ряди нерозв'язані снопи жита чи пшениці, зокрема, колоссям до середини, щоб вони трохи перекривались, з яких і вибивали зерно. Залежно від кількості задіяних осіб-чоловіків, молотили в один ціп, у два ціпи, у три ціпи, в чотири ціпи, а на Лівобережжі України — навіть у п'ять-шість ціпів, притому на кожного молотильника припадало щонайменше два-три снопи. Для виконання цієї тяжкої і трудомісткої роботи, яка затягувалася до пізньої осені, селяни-сусіди часто об'єднувалися у виробничі гурти, особливо якщо не вистачало своїх робочих рук, і молотили кожному з них по черзі.

У степовій і лісостеповій зонах України обмолот зернових відбувався також за допомогою гармана — кам'яного котка циліндричної форми з поздовжніми "ребрами". На добре утрамбованому земляному току рівномірним шаром розстеляли снопи зернових культур, а в гарман запрягали пару коней або волів, які волочили його по збіжжю. "Ребра" котка й вибивали зерно з колосків.

На початку XX ст. у деяких південних регіонах України спорадично застосовувався архаїчний за походженням спосіб обмолоту зернових — гоном, суть якого полягала в тому, що по розстелених на току снопах гонили волів або коней, котрі ратицями чи копитами вибивали зерно зі збіжжя.

З кінця XVIII ст. у поміщицьких господарствах зернові культури обмолочували також за допоомогою спеціальних машин — молотарок, що приводились у дію за допомогою коней або водяної пари. Поступово, особливо наприкінці ХІХ — у XX ст., кінні молотарки набули поширення в господарстві українських заможних селян.

Обмолочене зерно обов'язково відділяли від полови. Для цього найчастіше використовували дерев'яну лопату ("віячку", "шуфлю"), а також сито, корито, за допомогою яких зерно з половою й іншими відходами молотьби кидали навпроти вітру. Оскільки зерно важче, то воно летіло дальше й падало на землю, а полову, послід (насіння бур'янів) вітер відносив набік. Якщо зерно відділяли від полови у господарському приміщенні, то тоді відкривали навстіж в'їзні двері-ворота і протилежні дверцята клуні чи стодоли, створюючи відповідним способом необхідний для цього повітряний протяг.

Наприкінці ХІХ — початку XX ст. у заможних українців набули поширення віялки фабричного виробництва — млинки. Тоді ж почали виготовляти їх на замовлення селян і сільські майстри.

Провіяне зерно зберігали у коморі (скрізь в Україні) або у шпихлірі (Правобережна Україна). Жителі Середнього Подніпров'я (Чернігівщина, Полтавщина) у господарському приміщенні цього виду часто влаштовували ще засік — відгороджували частину площі комори, куди і зсипали зібраний урожай. Поліщуки й українці Східних Карпат зсипали зерно у кадовби (великі дерев'яні видовбані чи боднарської роботи посудини), а населення південної частини Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я та південних регіонів України — у солом'яники, виплетені зі соломи або із лози. Використання кадовбів і солом'яників, порівняно із засіками, мало ту перевагу, що зерно можна було зберігати не лише у коморі, а й у сінях та на горищі хати.

Наприкінці XIX ст. у лісостеповій, особливо у степовій зонах України урожай зернових зберігали також у земляних ямах, які обмазували глиною й обшивали корою. Спосіб зберігання (схову) зерна в аналогічних ямах українці застосовували і під час насильницької колективізації в 30-х роках та в роки Другої світової війни.

Первинна обробка льону і конопель як технічних культур теж вимагала кропіткої праці. Виривали їх їз землі лише вручну. Чоловічі стебла конопель ("плоскінь") виривали раніше, після їх цвітіння; матерні стебла ("матірку") і стебла льону — восени, якщо дозрівало насіння. Особливо стежили за тим, щоб не перезрів льон, бо тоді його головки тріскалися і насіння витрясалося самотужки. Тут, на лані, висмикнуті стебла льону або конопель складали докупи (по дві-три жмені) і в'язали перевеслами в невеликі сніпки ("мандлі", "горстки"), які того самого дня складали в конусоподібні купки. Після висихання сніпків упродовж двох-чотирьох тижнів їх звозили возом до оселі, молотили насіння ціпом або жінки вибивали його за допомогою невеликої дерев'яної лопатоподібної дощечки із суцільною короткою ручкою — за допомогою "праника". Набуте описаним способом насіння технічної культури провівали, висушували і зберігали у коморі.

Натомість відділені від насіння стебла конопель і льону вимочували у ставках, річках, ямах із водою ("мочилах"), після чого їх також сушили і били. Зокрема, у центральних і південних регіонах України льон і коноплі вимочували у "мочилах", а поліщуки, волиняни, покутяни й українці Східних Карпат стелили їх тонким шаром на лузі на "росяну мочку". Коноплі сушили на сонці, а у лісовій зоні та у гірських регіонах України — у спеціальній сушарні. Відтак стебла названих технічних культур тіпали, тобто відділяли їх волокно від костриці ("терміття"), використовуючи для цього дерев'яні м'ялки двох видів — "бительні" й "терлиці". Якщо точніше, то первинна обробка стебел цих технічних культур охоплювала такі технологічні стадії: спочатку жменю конопель або льону ділили на "ручайки", потім їх стебла ламали руками і тріпали об стовп чи дошку, а відтак м'яли на бительні й терли на терлиці.

Олію українці виготовляли, як уже зазначалося, із насіння рижію, рапсу, льону, конопель і соняшника. Для цього потовчене у ступі насіння підсмажували на сковороді у домашній печі, а відтак насипали його у мішок, з якого вичавлювали олію за допомогою спеціального пристосування (ручної олійниці з клинками).