Етнографія України

Знаряддя збирання врожаю та первинної переробки харчових продуктів

В українських селян існував багатий арсенал знарядь для збору врожаю і первинної переробки харчових продуктів. Зокрема, зернові (овес, ячмінь, гречку тощо), бобові (горох, біб) культури, а також траву викошували за допомогою коси — одного з давніх за походженням ручних засобів праці. Традиційно це знаряддя складалося із двох основних частин: власне із коси — металевого ріжучого полотна, та із кісся — дерев'яного обробленого бруска завдовжки приблизно 1,5—2 м із задовбаними у ньому однією (на більшості території України) чи двома (у гірських районах Східних Карпат) дерев'яними ручками. Нарешті, коса із кіссям скріплювалася за допомогою дерев'яного клина та залізного кільця ("рафи", "наперстка", "обручки", "карички").

Для косіння зернових до кіссяти парарельно до сталевого полотна самої коси прилаштовували ще грабки — своєрідні грабельки. Їх основу становив дерев'яний валок із кількома (найчастіше із трьома) задовбаними у ньому довгими зубцями, нижній з яких був найдовшим, а верхній — найкоротшим.

Жали зернові культури (передовсім жито) і серпами, що на початку XX ст. нагадували окремі моделі серпа княжої доби. Залізне полотно (власне робоча частина серпа) середньовічних знарядь праці цього виду, що виготовлялися ковалями, мало довжину в середньому 47 см, а з поширенням серпів заводського виробництва їх ріжуча частина стала дещо коротшою. Крім того, вона мала заокруглену форму і насічку зубців на лезі. На задній штирок робочого полотна серпа насаджували дерев'яну ручку.

Для згортання скошеного збіжжя, а також соломи і сіна широко використовувалися граблі. Основу їх конструкції становили два компоненти: дерев'яний брусок (валок) завдовжки 0,5—0,6 м із встановленими у просвердлених у ньому отворах дерев'яними зубцями та спеціально підібраний лісковий держак ("грабилно", "граблисько", "держівно") із задньою розвилкою, на яку, власне, насаджували та закріплювали валок зі зубцями.

Давнім за походженням сільськогосподарським знаряддям, відомим в Україні щонайпізніше з періоду Київської держави, був ціп. Ціп складався із двох головних частин: дерев'яного держака ("ціпилна", "ручника", "держална") завдовжки 1,5—2 м і дубового, грабового чи із дерева іншої твердої породи кийка ("бича", "бияка") завдовжки 0,5—1 м, один з кінців якого був трохи потовщеним. Обидві частини ціпа з'єднувалися між собою за допомогою двох сиром'ятних "капиць" у вигляді петельок та однієї "каблучки" ("гужини", "ушивальника", "ув'яззі"), виготовленої теж із сиром'ятного ременя. "Капиці" кріпилися до "ціпилна" і "бича" так, щоб останній міг вільно обертатися на держаку під час молотьби.

Віддавна українці приділяли велику увагу первинній переробці харчових продуктів, у зв'язку з чим у їхньому господарстві існувало чимало різних відповідних приладів і засобів праці. Зокрема, для очищення зерна від лузги та його подрібнення на крупи використовували ступу. В Україні побутували два види ступи: ручна і ножна. Першу з них майстри виготовляли із колоди заввишки до 1 м, яка після певної обробки набувала циліндричної або вазоподібної форми. Зверху в цій колоді видовбували або випалювали заглиблення у формі макітри завглибшки до 35 см і діаметром до 30 см, в яке сипали зерно. Робочою частиною ручної ступи слугував "товкач" ("пест", "ступак" тощо) із дерева твердої породи.

Складнішою за конструкцією була ножна ступа, яку виготовляли також із суцільної колоди завдовжки до 1,2 м, або з пенька майже кубічної форми. Щоправда, на відміну від ручної ступи колода ножної лежала на землі горизонтально. Як і в попередньому випадку, в ній також видовбували макітроподібне заглиблення, куди сипали зерно. Тут його розбивав масивний кінець дерев'яного товкача, прикріплений до довгої жердини ("коромисла", "підойми"). Остання поверталася на осі, яка в свою чергу різними способами кріпилася до окремої станини чи до колоди-лежака самого знаряддя обробітку зерна. Натискаючи ногою на задній кінець "коромисла", піднімали вверх її передок разом із товкачем, а коли відпускали його, товкач падав донизу і бив по зерну, очищаючи його від лузги.

Для переробки зерна на борошно майже в кожного українського селянина був ручний млин ("жорна", "млинець", "крупник"), що складався із дерев'яного станка на ніжках та двох колоподібних каменів, розташованих один на одному і з'єднаних вертикальним залізним стержнем. У верхньому камені ("вершняку", "поверхнику") посередині був отвір ("горло"), куди сипали зерна, а на його краї продовбували дірку, в неї вставляли ручку ("погонича", "цурку", "веретено"), за допомогою якої цей камінь і приводився в рух у горизонтальній площині. Повертаючись навколо своєї осі, він і розтирав зерно об нижній камінь. Для висипання розмеленої муки чи круп збоку нижнього каменя влаштовували ще спеціальний пристрій — дерев'яний "льоток" ("мучник").

Уже в період Середньовіччя на теренах України поширюються досконаліші, ніж ручні жорна, засоби переробки зерна — водяні млини і вітряки. Перші з них були двох видів: стаціонарні (з греблею) і наплавні (розташовані на поромі, на так званих ладєйних суднах). Стаціонарний водяний млин приводився в дію за допомогою води, яка текла від греблі змонтованим дерев'яним жолобом і падала на ковші його колеса зверху, а навлавний — за допомогою протічної води. В останньому випадку колесо млина обладнували довгими лопатями.

Вітряки побутували в Укріпні також двох видів: у одних під дією вітру на основі ("стільці") повертався весь корпус споруди разом з крилами, а у вітряків другого виду — тільки його верхня частина ("дах") разом з крилами. В XIX ст. у Київській, Полтавській та в інших губерніях крила вітряка мали переважно форму вузького паралелограма, а в Чернігівській та деяких інших губерніях — трапецієподібну форму.

Найпоширенішим знаряддям переробки насіння олійних культур в Україні була ручна олійниця, що складалася з двох стовпів ("лапок"), між якими містилися дві масивні горизонтальні колоди ("в'язь"), розташовані на певній відстані одна від одної. По середині між частинами "в'язі" були ще дві рухомі вертикальні плахи ("мачухи"). У верхній горизонтальній колоді продовбували продовгуватий отвір, де розміщувалися верхні кінці обох "мачух", а із зовнішнього боку кожної з них вставлялися масивні дерев'яні клини; натомість у нижній горизонтальній колоді був продовбаний наскрізний отвір для стікання олії та для нижніх головок цих "мачух". Примостивши мішечок ("ворок") із насінням між плахами, два робітники почергово побивали клини донизу, внаслідок чого верхні кінці обох "мачух" поступово зближалися і вичавлювали олію із насіння.