Етнографія України

Народний господарський календар

Сільськогосподарський календар виник на трудовій основі ще в глибоку давнину і в ХІХ—ХХ ст. він був неписаним зведенням конкретних вказівок для практичної діяльності людей. Справа в тому, що такий календар узагальнював досвід багатьох попередніх поколінь українських хліборобів, які внаслідок вікових спостережень за різними природними явищами (потеплінням, похолоданням, опадами тощо), а також за поведінкою домашніх тварин, свійських і диких птахів намагалися визначити найоптимальніший для початку виконання того чи іншого виду сільськогосподарської роботи час, заздалегідь завбачити кількість і якість урожаю тієї або іншої зернової чи коренеплідної культури в поточному році тощо.

Про велику увагу наших предків до явищ природи засвідчують і давньослов'янські за походженням назви місяців, що збереглися до сьогодення у мові українців та білорусів (лютий, березень, квітень, травень, листопад, грудень, студень). Людина не лише спостерігала за явищами природи, а й намагалася пізнати їх, щоб досягти більших успіхів у господарській діяльності. Зокрема, з кожною порою року і з певними днями пов'язувалися відповідні обрядові дії та звичаї, що історично склалися у кожного народу і були відмінними від відповідних обрядів та звичаїв в інших народів.

Наприкінці ХІХ — початку XX ст. у народній обрядовості українців збереглося ще чимало рис старих дохристиянських свят, однак чимало з них з розвитком народної культури вже втратили початковий зміст. Багато обрядів, що супроводжували ці свята, поступово перетворилися у звичаї, а деякі з них навіть стали звичайними розвагами.

Основу народного господарського календаря становила трудова діяльність людей. Вона була джерелом знань про навколишній світ, об'єднувала воєдино обрядові акти релігійного, сімейного і громадського життя. У ньому переплітались також різні за характером мотиви — аграрні, скотарські, родинні та ін. Народний календар — це визначені багатьма попередніми поколіннями хліборобів дати для повного трудового року, згідно з якими треба було виконувати той або інший вид господарської роботи. Багатий етнографічний матеріал засвідчує, що однакові форми господарювання зумовлювали виникнення подібних календарних понять.

За довготривалими спостереженнями і традиційними уявленнями українців, початок нового господарського року і конкретна пора року не визначалися точними межами. Поняття "весна", "літо", "осінь" і "зима" існували для селянина лише в конкретному відношенні до часу і характеру трудової діяльності. Хоча календарний рік поділявся на окремі пори (сезони), але для кожної конкретної галузі сільського господарства (хліборобства, скотарства, бджільництва, рибальства тощо) була характерна сезонність. Так, хліборобський період поділявся на такі сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, косовиця, жнива, молотьба (яка продовжувалася і взимку), оранка під озимину, посів озимини, оранка на зяб. Початок нового землеробського народного календаря визначався фактично тим періодом, коли закінчувався збір нового хліба і розгорталася підготовка до нового сільськогосподарського року. Оранка і посів озимини, її сходи восени — все це турбувало хлібороба не менше, ніж своєчасний збір вирощеного врожаю в поточному році, оскільки від виконання зазначених сільськогосподарських робіт залежав достаток селянина в майбутньому. З цього приводу одне з народних прислів'їв гласить: "Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова". Відомо також те, що від дня пророка Симеона Стовпника (14 вересня) до дня св. Івана (6 жовтня) українці традиційно сіяли озимину. Вересень колись називали ще житосієм, а у поліщуків Коростенщини, що на Житомирщині, з цього приводу побутували окремі прислів'я: "Як прийде житосій, то не зважай на врожай, а жито сій", "Хто сіє по Покрові, той не має що дати корові".

Закінчивши польові роботи, тобто зібравши весь урожай, жінки бралися до іншої праці — пряли, ткали, шили, а чоловіки заготовляли дрова, молотили збіжжя тощо. Для сільської молоді починалася пора вечорниць. Найяскравіше вимальовувався початок нового сільськогосподарського року в проміжку між християнським святом Введення (4 грудня) і днем св. Варвари (18 грудня). Це був період найактивнішого спостереження за явищами природи, щоб передбачити прогноз погоди на наступний рік.

З 21 січня починалися так звані М'ясниці. Від того ж дня масово справляли весілля. Взагалі найбільше шлюбів відбувалося восени і взимку, коли люди звільнялися від нагальної праці. Потім наступала Масляна, або так званий сирний тиждень — останній тиждень перед Великодним постом. Його колись відзначали як свято проводів зими та зустрічі весни.

Наприкінці зими хлібороби лаштували реманент і виставляли на мороз зерно, що мали сіяти, бо знали, що приморожене зерно дає більший урожай (на морозі воно очищалось від шкідників). Крім того, перед посівом зерно змочували водою, аби воно швидше проростало. Прологом весни, за народними уявленнями, було ще свято Стрітення 15 лютого — принесення Ісуса в храм в Сороковий день його земного життя, коли зима зустрічається з літом ("хто кого переборе"). Першим вісником весни, за народними спостереженнями, є степове звіреня бабак, яке на початку березня прокидається від зимової сплячки. Тоді ж і пташка посмітюха ніби наспівує селянину: "Покинь сани, візьми віз". Починають повертатися птахи з вирію, все оживає. Вже у день св. Олексія (по-народному — Теплого Олекси; 30 березня) рекомендувалося сіяти овес і ячмінь на горбах. Після цього сіяли яру пшеницю.

День св. Юрія (6 травня) теж був тісно пов'язаний з господарством, тому що в народі св. Юрія вважали покровителем землеробства і скотарства; в цей день хлібороб визначав майбутній урожай різних зернових і коренеплодів: "Юрій по полю ходить, хліб-жито родить". Отже, всі спостереження, традиційні звичаї та обряди календарного циклу українців пов'язувалися з їхнім бажанням одержати багатий урожай або хоча б завбачити те, яким він буде в поточному році. З особливим нетерпінням чекав селянин "майського" дощу, від якого, власне, він найбільше і залежав.

Перед початком жнив, на свято Івана Купала 7 липня (народження Івана Хрестителя — Христового Предтечі), народ уважав доцільним "очиститися" від різних злих шкідливих сил "водою та огнем", намагаючись магічними діями допомогти своїй господарській діяльності. Після свята апостолів Петра і Павла (12 липня), як уже була мова, розпочинались жнива — найбільш відповідальна для українського селянина робота. Загалом, у різних регіонах України жнива тривали із середини червня до середини вересня. Потім молотили збіжжя, орали та сіяли озимину, орали на зяб з таким розрахунком, щоб до свята Покрови (14 жовтня) все закінчити. Отже, хліборобський сезон в Україні починався приблизно 2 березня і тривав до 14 жовтня. День закінчення збирання врожаю (не тільки зернових, а й картоплі, буряків, винограду та інших культур) — "обжинки" — вважався народним святом, оскільки лише цього дня хлібороб міг підсумувати здобутки цілорічної праці всієї своєї родини. Саме з цієї причини "обжинки" українці відзначали з особливою урочистістю і святковістю.

Отже, народний сільськогосподарський календар поділявся на два основні цикли: перший з них охоплював період від початку посіву озимини до початку збирання врожаю, другий з них охоплював період лише самого збору врожаю. Хоча багато традиційних обрядів і звичаїв, уявлень і вірувань тощо, пов'язаних з кожним з цих циклів народного календаря, в процесі історичного розвитку суспільства вже втратили свій первісний зміст, але значну їх частку українські хлібороби зберігають й досі.