Історія України

Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій

Як уже йшлося вище, поділи Речі Посполитої Російською, Прусською та Австрійською імперіями, а також перемоги Російської імперії над Оттоманською Портою мали своїм наслідком черговий переділ етнічних українських земель. Він супроводжувався нищенням решток української державної автономії за панування Катерини II та її сина Павла І, що правив у 1796—1801 pp. Отже, у XIX століття Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, де панували відповідно Олександр I (1801—1825) та Франц II (1792—1835). Незначні українські території утримували тоді за собою Пруссія (Холмщина і Підляшшя) й Туреччина (частина північно-західного узбережжя Чорного моря). Протягом початку XIX ст. Прусська й Османська імперії втрачають ці землі.

Як відзначали європейські політичні діячі XVIII ст., Османська імперія була «хворою людиною Європи», спадщина якої «мусила» бути розділеною між найсильнішими європейськими державами. Значно ослаб і васал Порти — Кримське ханство із підлеглими йому ногайськими ордами. Росія висунула тоді перевірене гасло захисту православної віри і під цим приводом претендувала на найбільші шматки мусульманської імперії (Подунав'є, Балкани, Кавказ і Закавказзя). На початку XIX ст. вона приєднала до себе Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан скинув проросійськи налаштованих господарів Молдавії та Валахії. Все це викликало війни Росії з Іраном (1804—1813) і Туреччиною (1806—1812). Оскільки турецькі володіння знаходились тоді і в Північному Причорномор'ї, то російські війська були сконцентровані на суміжних з ними українських землях. Українці мусили нести на собі тягар військових дій, беручи безпосередню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши ряд перемог, насамперед під Рущуком та Слободзеєю у Молдавії (1811), Росія змусила Туреччину укласти Бухарестський мирний договір (1812). Згідно з його умовами до Російської імперії було приєднано Бессарабію до р. Прут, гирло Дунаю (лівий берег). Після цього посилилося заселення цих теренів українцями.

Одночасно Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи не допустити поширення революційних та республіканських настроїв. Цим були викликані свого часу загарбницькі походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь у антифранцузьких коаліціях, за яку довелося розплачуватися кров'ю вояків, особливо під Аустерліцем (1805). Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюватися і від оборони перейшла до наступальних дій. Справедлива війна Французької республіки (потім — імперії) поступово переросла в агресивну, загарбницьку. Щоправда, ряд поневолених народів, насамперед поляки й литовці, пов'язували з успіхами Наполеона І Бонапарта плани відродження своєї державної незалежності. Зрештою, Англія була далеко, а від трьох імперій-загарбників поляки й литовці не чекали нічого доброго.

Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фрідландом (1807), пішла на мирову з Францією (Тільзитський мир 1807 p.). Одним із його безпосередніх наслідків стала подія, яку багато хто з істориків слушно називає четвертим поділом Речі Посполитої. На щастя для поляків, на частині центральної Польщі, котра перебувала під прусським та австрійським пануванням, було створено за сприяння Франції Варшавське герцогство (Варшавське князівство) — автономну провінцію Французької імперії. Сюди ж було долучено забрану в Австрії Наполеоном І частину Підляшшя та Холмщину. Інша частина Підляшшя (Білостоцька округа), населена українцями та білорусами, яка була перед цим під владою Пруссії, перейшла під російське панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії Австрія зазнала нових поразок. Польські війська князя Юзефа Понятовського, які були союзними Наполеону, навіть зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809) Австрія запросила миру. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частину Галичини (Тернопільщину), але ситуація місцевих українців від цього тільки погіршала.

Крапку над «і» було поставлено після Віденського конгресу 1814—1815 pp. Тоді стався черговий, вже п'ятий, поділ земель колишньої Речі Посполитої. Варшавське герцогство разом з Холмщиною та Підляшшям ставало автономним Царством Польським і передавалося під російське панування. За Австрійською імперією була закріплена Східна Галичина разом із Тернопільщиною. Віденський конгрес легітимізував також російську окупацію Бессарабії. Зрештою запанував такий поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який існував до Першої світової війни 1914—1918 pp.

Таким чином, понад 85% етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. Царський уряд не дуже рахувався з регіональними кордонами України, які історично склалися, часто експериментував із творенням та перетворенням як великих адміністративних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті на початку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділ підросійських земель України, які поділялися на три генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті у свою чергу — на 9 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська), а також на землі Чорноморського Кубанського війська. Частина етнічних українських земель потрапила до Бессарабської, Воронезької, Курської губерній та області війська Донського, а також Царства Польського (Холмщина та Підляшшя). З межами губерніального поділу більш-менш узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, а навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано на Катеринослав (нині — Дніпропетровськ), Самару — на Новомосковськ, що у 25 км від сучасного Дніпропетровська, Звягель — на Новоград-Волинський і т. д. Ламалися старі козацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, лева на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) замінив новий: зламана козацька шабля. Цим самим промовисто натякалося на кінець козацьких «вольностей» і на нове життя під царською кормигою у так званій Новоросії (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув також добитися неприйнятних для українців демографічних змін. Їх використовували як матеріал для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу, відомих своїми тяжкими кліматичними умовами. На українські землі, особливо на півдні, на землі колишнього Війська Запорозького царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців з Балканського півострова (серби, хорвати, болгари, албанці та ін.), Закавказзя (грузини, вірмени) тощо. Внаслідок такої політики перемішування народів, яку вигадала ще перша в світовій історії Ассірійська імперія, полегшувалося завдання їх денаціоналізації та помосковщення. Однак спочатку така політика мала незначний успіх. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На всіх етнічних українських землях протягом XIX—XX ст. продовжували виразно домінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо у південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях — поляки, особливо у Східній Галичині (20%). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, оскільки євреям царський уряд приписував жити у так званій межі осілості, яка охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.

Імператор персонально призначав перших осіб в адміністративній ієрархії, причому генерал-губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори — цивільними. Губернії поділялися на повіти, котрими керували капітани-ісправники. Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідовувалися, і тільки у вільних селах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим.

Основну масу населення України, як і більшості країн тогочасного світу, становили селяни. Останні у свою чергу були переважно кріпаками, які належали поміщикам і підлягали їхньому суду.

Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордонів історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само як і Закарпаття та Пряшівщина, котрі залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли остання трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, то становище Закарпаття та Пряшівщини погіршилося. Слід відзначити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив із Галичини одну адміністративну одиницю — коронний край, або Королівство Галіції і Лодомерії, тобто Галичини й Володимирщини. Це давало переваги полякам, які зберегли свої економічні й політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. Згадане «королівство» поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина входила до нього на правах особливої округи (до 1861 p.). Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині — Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення. Якось австрійський імператор побував у Бродах і, вражений величезною кількістю євреїв на вулицях міста, пожартував: «Тепер я нарешті знаю, чому в моєму титулі є й слова "цар єрусалимський"».