Історія України

Гетьманський переворот

З приходом військ Центрального блоку ситуація в УНР поліпшилася не набагато. Ці війська, що складалися з 6 німецьких та 3 австро-угорських корпусів, кількісно значно переважали українські сили. Почалося вилучення провіанту, насамперед хліба. При цьому вони стали брутально втручатись у внутрішньоукраїнські справи, запровадили свої польові суди над громадянами УНР, навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. Уряд УНР, у якому домінували соціалісти (есери та соціал-демократи) виявився малоефективним, опозиція до нього зростала, особливо з боку правих сил. Німці, дбаючи насамперед про свої інтереси, вирішили підтримати представника цих сил — генерала Павла Скоропадського, предок якого був братом гетьмана України Івана Скоропадського.

За іронією долі день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом — Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з Конституцією, фактично ставав першим президентом держави.

Однак через кілька годин після прийняття Конституції будинок Центральної Ради на вул. Володимирській захопили німецькі війська. Одночасно німці роззброїли в Києві українські війська, які намагалися оборонити законний уряд. Внаслідок державного перевороту, що відбувся за допомогою німців, на з'їзді земельних власників України було проголошено нову владу в особі гетьмана України, яким став П. Скоропадський.

Після перевороту 29 квітня УНР стала називатися Українською державою. Її очолив гетьман-диктатор, який скасував усі закони УНР і розпустив усі її органи. Істориками поки що не встановлено остаточний баланс позитивних і негативних моментів його політики. Але зрозуміло, що сильним місцем у політиці Скоропадського була спроба посилити історичну державну традицію України, пов'язавши її з козацькою добою та Гетьманщиною, прагнення зібрати в єдиній державі всі етнічні українські землі, свідченням чого є енергійна діяльність гетьманського представника в Підляшші.

Скоропадський був непоганим адміністратором і воєначальником, який, на відміну від Грушевського та Винниченка, став рішуче добиватися впровадження в дію нових законів. Він оголосив непорушним право приватної власності, при ньому на певний час було зупинено розвал економіки, намітилися позитивні тенденції у розвитку економіки й торгівлі, банківської справи. Україна, як і Дон та Кубань, була тоді чи не єдиним досить ситим куточком у всій Центральній та Східній Європі. Розбудовувалися флот, поліція, зміцнювалася національна валюта Української держави, яку почали визнавати у світі як державу незалежну. Так вчинив навіть уряд «червоної» Росії — РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки).

Особливо теплі відносини склалися тоді у гетьманського уряду з Кубанським та Донським військами. У травні 1918 р. до Києва прибула делегація незалежної Кубані (КНР) на чолі з М. Рябоволом, яка вела переговори про братній союз. Скоропадський бачив КНР як автономну частину Української держави, кубанці наполягали на федерації. Ці переговори проходили у дружній атмосфері, гетьманський уряд надав КНР збройну допомогу. Але за відсутності Рябовола в Катеринодарі у Кубанській Раді взяли гору «малороси», які переконали тодішнього прем'єр-міністра КНР Луку Бича в тому, що вступати до союзу треба не з Україною, а з «білою» Росією генерала А. Денікіна. Це мало фатальні наслідки для обох частин України...

Тим часом завдяки зусиллям невеликої групи українських патріотів, котрі по суті продовжували політику УНР (Д. Дорошенко, М. Василенко), було видано наказ про створення української національної початкової школи (22.07.1918). Згодом (1.08.1918) було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України в середніх школах, а також досягнуто значних успіхів у його реалізації. Крім того, були прийняті закони про утворення Національної бібліотеки, Українського державного театру, Національного музею, Національної галереї, Національної капели, Українського державного архіву, перетворення Київського народного університету в Київський державний український університет, заснування Кам'янець-Подільського, Катеринославського університетів, відкриття кафедр українознавства у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах, відкриття Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Водночас при Скоропадському значно посилилася залежність України від Німеччини. Командування німецьких військ (генерали Айнгорн та Гренер) втручалося у внутрішні справи України, німецькі вояки, не зупиняючись перед насильством, здійснювали реквізиції хліба тощо. Внаслідок селянських виступів було вбито 19 тис. німецьких солдат, але у відповідь розстріляно в кілька разів більше українців. Гетьманська «варта» (поліція), що супроводжувала німців, складалася переважно з російського шовіністичного офіцерства. Вона яскраво засвідчувала зростання антинародних, антиукраїнських тенденцій у політиці Скоропадського.

Порядки, які намагався запровадити гетьман (адміністративну, аграрну реформи), були, по суті, поверненням до столипінських часів. Відверте сприяння гетьмана поміщикам означало неминучий конфлікт його влади з основною масою населення України — селянством, яке страждало від безземелля та малоземелля. Не сприймалися масами й антидемократичні порядки, сувора цензура, розпуск земства, заборона «вільного козацтва». Через це частина українських «лівих» стала зближуватися з більшовиками, деякі з соціал-демократів увійшли до КП(б)У, а українські есери створили групу так званих «боротьбистів» (від назви газети «Боротьба»), а пізніше теж увійшли до компартії.

Найгірше, що сталося, то це відхід гетьмана, малороса за переконаннями, від головного стрижня державної політики: Українська держава все менше ставала такою на ділі. Українські політики опинилися перед складною проблемою: з одного боку, вони повинні були підтримувати Українську державу, з іншого — ця держава все менше ставала українською. Гетьманська адміністрація і військо були сповнені російських великодержавників, котрі служили Україні тільки з огляду на панування в самій Росії більшовиків. Тільки в Києві налічувалося 40 тис. «білих» офіцерів. Ці люди з презирством ставилися до української мови, культури, домагалися запровадження російської мови як другої державної мови в Україні. Сама Україна була для них зручним плацдармом для боротьби за «білу» Росію і складовою останньої. Вони проводили роботу, ворожу українському народові, який усе більше потрапляв у становище гнобленої нації. Російські офіцери гетьманської адміністрації дискредитували ідею незалежної України й тим, що разом з німцями чинили свавілля, палили селянські хати, навіть розстрілювали тих, хто посмів конфіскувати поміщицьку землю, підкреслюючи при цьому, що саме такі порядки будуть в Українській державі. Гетьманський режим забороняв з'їзди українських організацій, але дозволяв з'їзди та діяльність усіляких російських великодержавних та чорносотенних партій і зібрань. Тим часом Центральний блок програв війну, його війська стали залишати Україну. У Німеччині вибухнула Листопадова революція, a 11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала перед Антантою.