Історія України

Директорія УНР

Ще з весни 1918 р. зростала хвиля робітничих страйків, влітку стали вибухати селянські повстання, особливо сильні на півдні, де вперше заявив про себе як керівник численних селянських загонів анархіст Нестор Махно. Спираючись на рішення різних українських партій, а також 2-го селянського та 2-го робітничого з'їздів, антигетьманська опозиція створила центр майбутнього повстання. На початку серпня 1918 р. він остаточно був сформований під назвою УНС (Український національний союз), очолив його Андрій Ніковський. 14 листопада 1918 р. УНС створив Директорію для керування протигетьманським повстанням. До її складу увійшло п'ять осіб: Володимир Винниченко як Голова і Симон Петлюра як Головний отаман (головнокомандувач військ), а також Андрієвський, Макаренко, Швець. Директорія спиралася переважно на загони січових стрільців полковника Євгена Коновальця, до яких прибув Головний отаман Симон Петлюра. Під його прапори стали масово збиратися повстанці...

15 листопада виступом «усусів» з Білої Церкви розпочалося всенародне антигетьманське повстання. Воно тривало менше місяця і завершилося зреченням Скоропадського (14 грудня). Власне, доля повстання була визначена вже на третій день після блискучої перемоги військ Петлюри і Коновальця над гетьманцями під Мотовилівкою (18.11.1918 р.). До повстанців стали переходити українські частини гетьманських військ, наприклад, Лубенський кінний полк полковника Ю. Отмарштайна, Запорізька дивізія полковника П. Болбочана; уперше відзначився ватажок селян-повстанців есер Никифор Григор'єв (Серветник), який зайняв Одесу, Миколаїв, Херсон, Олександрію, взяв під свій контроль майже всю Катеринославщину та Херсонщину. За таких умов дипломатичні заходи Директорії дали можливість нейтралізувати рештки німецьких військ, що залишалися у Києві біля гетьмана. Німці воліли повернутися «нах фатерлянд», аніж знову гинути на війні. Російські ж офіцери не були суттєвою перешкодою для повстанців.

Опинившись у безвихідному становищі, Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини, де й скінчив своє життя у 1945 р. (був смертельно поранений під час бомбардування американцями Мюнхена). Після оволодіння Києвом сюди з Вінниці урочисто переїхала Директорія (19 грудня 1918 p.), яка проголосила відновлення УНР (але не Центральної Ради!), а трохи згодом і її законів. Тоді вже було відомо про проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що піднесло Українську національну революцію на новий ступінь і поставило в реальну площину перспективу створення Соборної України.

Новий уряд УНР очолив представник українських соціал-демократів Володимир Чехівський. Активізувалася зовнішня політика УНР. Нову країну визнали понад 30 держав, розпочалися заходи щодо здійснення аграрної реформи. 26.12.1918 р. було обнародувано Декларацію, яка мала всі ознаки конституції. Директорія називалася в Декларації тимчасовою верховною владою і тому свої повноваження мала передати майбутньому парламенту — Конгресу трудового народу України. Відрадним було палке прагнення «східняків» і «західняків» жити в єдиній, соборній, незалежній Українській державі, подолавши штучний поділ країни іноземними загарбниками.

30 жовтня 1918 р. взяттям українцями влади в Перемишлі почався процес створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 9 листопада 1918 р. Після переговорів та підготовчих заходів, які тривали понад два місяці, у Києві 22 січня 1919 р. відбулося проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР (Галичини, Буковини, Закарпаття). Ця подія, незважаючи на тяжкий стан України, відбулася в надзвичайно урочистій атмосфері. Директорія оголосила день Злуки святковим. Після відправи святкових богослужінь у православних храмах урочисті процесії вирушили до Софійського майдану. Весь Київ було прикрашено синьо-жовтими прапорами і національними символами. Біля пам'ятника Богданові Хмельницькому зібралися депутати Конгресу, представники дипломатичного корпусу, міської влади, війська. Опівдні сюди прибуло 36 осіб із числа членів Директорії та керівництва ЗУНР. Член Директорії Федір Швець зачитав універсал Злуки. Пролунав гімн «Ще не вмерла Україна», після чого представники УНР (Винниченко) та ЗУНР (Бачинський) символічно потисли один одному руку. Пролунали радісні вигуки «Слава!». Свято завершилося парадом січових стрільців.

Акт Злуки був ратифікований Трудовим конгресом на його першій сесії (23—28.01.1919 р.), та, на жаль, до практичного об'єднання двох українських держав справа не дійшла: на сході проти УНР виступила Росія, на заході проти ЗУНР — Польща.

Слід відзначити, що актом Злуки не завершувався процес творення соборної Української держави. За її межами залишалася, наприклад, Чорноморія — західна частина території Кубанського козацького війська. Тут домінували етнічні українці і весь час діяв рух за приєднання Чорноморії до УНР, хоча були й інші течії: прихильники самостійної Кубані, прихильники її федерації з УНР або автономії у складі Росії. 24.10.1918 р. головою Кубанської Ради було обрано М. Рябовола (253 голоси «за», 5 — «проти», 83 — «утрималися»). Це була блискуча перемога українців Кубані, які розглядали Добрармію Денікіна лише як союзника у боротьбі проти спільного ворога — більшовиків, а своє майбуття бачили у союзі з матір'ю-Україною.

Рябовол мав величезний авторитет серед козаків-кубанців і впевнено вів державний корабель. 4 грудня 1918 р. прийняли нову Конституцію, назву держави змінили (замість КНР — Кубанський край), пізніше здійснили ще низку важливих кроків у розбудові держави. Зокрема в Ростові-на-Дону було скликано міждержавну конференцію козацьких військ Дону, Кубані й Терека, які всупереч «єдинонеділимським» намірам Денікіна хотіли об'єднатися у федерацію разом з Україною і Закавказзям. У відповідь російські чорносотенці влаштували замах на життя Рябовола, який очолював кубанську делегацію на конференції в Ростові-на-Дону. Двома пострілами ззаду його було вбито в холі готелю «Палас», де зупинилася кубанська делегація. Підле й безкарне вбивство Рябовола поклало початок кінцю денікінщини. Денікін, незважаючи на розчарування кубанців-чорноморців його політикою, продовжив репресії і, спираючись на «лінійців», козаків зі східної частини Кубанського краю (переважно росіян), узяв курс на реставрацію царської Росії.

Трудовий конгрес прийняв ще низку рішень, але через підхід ворожих військ до Києва припинив свою роботу. У січні 1919 р. Директорія встигла видати закон, яким українська мова проголошувалася державною, тож вона почала повноправно входити в ті сфери, де донедавна користуватися нею було заборонено. У цьому напрямі справи пішли так успішно, що навіть Денікін, який пізніше захопив значну частину Наддніпрянщини, не посмів повністю відновити дореволюційні порядки щодо української мови. На жаль, уряд Чехівського був у полоні «лівих ілюзій». Так, Конгрес, на його думку, мав бути створений у такій формі, що ставав підозріло схожим на більшовицький «совєт » (зокрема, від виборів до Конгресу мали бути відсторонені навіть лікарі й викладачі середніх та вищих навчальних закладів). Це внесло непотрібний дисонанс між Директорією та українською інтелігенцією й чиновництвом, створило зайві проблеми у відносинах з Антантою і Польщею.

Уряд Директорії, в якому важливу роль відігравав той самий Винниченко, багато в чому повторював помилки УЦР, тому не зміг провести досить виважену політику, яка б забезпечила відносну економічну стабільність і розширила соціальну базу.

Прихильником прагматичної політики був Головний отаман С. Петлюра, але його увага в цей період була сконцентрована на зміцненні оборони УНР від нової агресії РСФРР. У відповідь на ноти протесту Києва Москва брехливо відповідала, що ніякої війни вона не веде, це нібито громадянська війна між УНР і радянським урядом України. Всі переговори з урядом РСФРР, які намагалися провести Чехівський і Винниченко, були невдалими, бо Москва мала на меті ліквідацію справді незалежної Української держави.

У цей час міжнародне становище УНР було вкрай несприятливе — навколо неї утворилося коло ворогів. Із заходу наступали поляки, з боку Дону — білогвардійська Добровольча армія генерала Антона Денікіна, за Дністром погрожували нападом румуни. В Угорщині комуністи проголосили Угорську радянську республіку, в Баварії почалося аналогічне повстання. Більшовики в надії на світову революцію рвалися до них на захід через Україну. Врешті 60-тисячне військо (переважно з французів та греків) Антанти, яка прагнула відновити «білу» Росію, на рубежі 1918—1919 pp. захопило Південно-Західну Україну, окупувавши Одесу, Миколаїв, Тирасполь, Берислав.

Ситуація УНР ускладнилася й через те, що частина селянства піддалася більшовицькій пропаганді. Спочатку повернув зброю проти УНР тимчасовий її попутник Махно, який перейшов на бік більшовиків. 28.12.1918 р. він узяв Катеринослав. Його, у свою чергу, вибили з міста війська УНР під командуванням полковника Самокиша та отамана Григор'єва, але вже 29.01.1919 р. останній, як і Махно, зрадив УНР і, перейшовши на бік більшовиків, завдав сильного удару по Катеринославському кошу УНР. Загін отамана Зеленого (Терпила) у розпал боїв між УНР та РСФРР перейшов на бік більшовиків і врізався клином між Києвом і Кременчуком, прискоривши цим падіння Києва. По всій Україні надзвичайно активізувалися різноманітні отамани (А. Гулий-Гуленко, І. Струк, П. Хмара, Я. Шепель та ін.), навіть отаманші, наприклад Маруся, загони яких звичайно складалися з різношерстих, часом кримінальних елементів, відзначалися низьким рівнем політичної свідомості, воювали з усіма проти всіх, вносили безлад і анархію, чинили єврейські погроми. Навіть якщо отамани й підтримували Петлюру, зокрема Ангел, Кармелюк, Струк, то все одно вони діяли згідно зі своєю політичною програмою, своїми військовими планами, що призводило до розпорошеності та дезорієнтованості сил. Почалася отаманщина і всередині армії УНР. Це підривало боєздатність війська, авторитет Директорії, що врешті стало однією з причин поразки УНР.

Армія УНР налічувала на момент початку другого етапу агресії РСФРР близько 100 тис. вояків. Однак ця армія мала воювати на кількох фронтах проти різних противників. Попри всі заходи уряду УНР, особливо С. Петлюри, не вдалося за надзвичайно короткий час провести реорганізацію війська. У ньому внаслідок скрутного економічного стану України бракувало озброєння та боєприпасів, домінували селяни-повстанці, які мали слабкі воєнні вміння. До того ж селяни неохоче воювали за межами свого повіту чи губернії, не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси.

Українські війська під ударами російських поступово відступали на захід. 5 лютого 1919 р. український уряд змушений був залишити Київ і переїхати до Вінниці, потім — до Рівного, нарешті — до Кам'янця-Подільського. Більшовицькі війська прорвали фронт і розсікли війська УНР на дві частини, одну з яких (південно-західну) розбили і змусили відступити в Румунію. На півдні вони оволоділи Кримом, де створили Кримську соціалістичну радянську республіку. Петлюра, який опинився зі своєю армією в «чотирикутнику смерті», провів низку важливих заходів і дещо виправив становище на фронті. За таких умов стала очевидною правота Головного отамана, який попереджав про безперспективність переговорів з Москвою.

Уряд УНР пішов у відставку, а його місце посіли прихильники зближення з Антантою на чолі з Сергієм Остапенком. Головою Директорії став С. Петлюра (В. Винниченко, М. Грушевський та ще деякі політичні діячі після цього емігрували). Але Антанта надто довго вагалася у своїй східній політиці між підтримкою УНР та російських білогвардійців, віддаючи перевагу останнім.

У цей час Григор'єв вибив війська Антанти з Херсона, Очакова, Миколаєва та Одеси, що звело нанівець прагнення уряду Остапенка створити з ними антибільшовицький фронт. Згодом (8.05.1919 р.) цей отаман повстав проти більшовиків і вирішив повернутися під прапори УНР, та було вже пізно. 27 липня Григор'єва підступно вбив Махно. Крах надій на допомогу Антанти привів до відставки уряду Остапенка, на зміну якому прийшов соціал-демократичний уряд Бориса Мартоса (9.04.1919). Він закликав український народ піднятися на боротьбу проти російського нашестя, і цей заклик було почуто.

На той час на більшості українських земель встановилася більшовицька влада, принесена на московських багнетах. Усі важливі питання вирішувалися в Москві більшовицьким урядом Леніна, але про людське око існував уряд УСРР, в якому етнічні українці становили меншість. Уряд, який був перейменований за московським зразком на Раду народних комісарів, очолив болгарин X. Раковський.

У 1919 р. на більшовицькому зібранні, проголошеному III Всеукраїнським з'їздом рад, було прийнято конституцію УСРР — варіант конституції РСФРР. Стара влада ліквідовувалася, на її місці створювалися аналоги більшовицьких органів влади в РСФРР, в тому числі й ЧК. При цьому про жодні демократичні вибори не могло бути й мови, так само як і про рівноправну федерацію України з Росією. Саме гасло федерації розглядали як тактичний маневр, бо ідеалом мала бути унітарна держава. Виявом цього було проголошення 1.06.1919 р. об'єднання всіх радянських республік під егідою РСФРР для боротьби зі «світовим імперіалізмом».

Отже, виник уже й прообраз майбутнього СРСР! Замість української мови державною стала російська. Селянам всупереч обіцянкам дали тільки третину конфіскованих земель, та й то найгіршу. Найкращі землі були передані так званим радгоспам. Запровадили політику «воєнного комунізму». Нею передбачалася ліквідація товаро-грошових відносин, уведення безпосереднього продуктообміну (за картковою системою), одержавлення власності, державна монополія на хліб. Більшовицькими декретами ще з травня 1918 р. встановлювалася «продрозверстка» (продовольча розверстка), внаслідок чого селян примусово позбавляли майже всіх плодів їхньої праці, розплачуючись папірцями — розписками чи радянськими грошима, що мало чого були варті.

Прагнення більшовиків запровадити в життя економічну химеру обернулося різким падінням рівня життя, голодом та безробіттям. Обмежена соціальна база більшовиків на Україні стала ще меншою. За таких умов більшовицька влада знову стала спиратися винятково на насильство, пишним цвітом розцвів «червоний терор». Масштаби масових репресій, грабунків та насильств цього разу були набагато більшими, ніж у 1917—1918 pp., кількість жертв налічується десятками тисяч. Так, у Києві діяло понад 20 відділень ЧК, кожне з яких після вигнання «червоних» було гігантським моргом. Жертв не просто вбивали, а й жорстоко катували. Відомо було, наприклад, про «театр» садистки Еди Берг, яка зв'язаним жертвам виколювала очі, відрізала вуха й ніс. Усе це робилося в присутності комісарів і чекістів, які насолоджувалися стражданнями «контрреволюціонерів». Одним з улюблених прийомів «червоних» були величезні «контрибуції», що вони їх накладали на міста (наприклад, на Київ, Харків, Одесу та ін.). Ці «контрибуції» теоретично мали убезпечити жителів міст від насильств і пограбувань, але на практиці виходило навпаки.

Дії «червоних» викликали протест навіть у середовищі українських прокомуністичних партій, насамперед «боротьбистів», які разом з лівими українськими соціал-демократами в серпні 1919 р. створили УКП — Українську комуністичну партію, про що свідчить книжка С. Мазлаха та В. Шахрая «До хвилі» (Саратов, 1919 p.).

У відповідь на російський більшовицький терор почалися виступи по всій окупованій Україні. Тільки за квітень — червень 1919 р. вибухнуло понад 300 повстань. Проти більшовиків повстають і їхні вчорашні союзники — отамани Григор'єв, Зелений та ін. Повстав навіть Махно, коли чудом уникнув смерті, запланованої «главковерхом» Троцьким. У середині 1919 р. українські повстанці взяли під свій контроль майже всю Україну, що дозволило військам УНР розпочати похід на схід.

Петлюра перед тим відбив наступ польської армії, яка знищила ЗУНР, і уклав перемир'я з поляками. Він вибив більшовиків із Західного Поділля і долучив до своїх сил УГА — Українську галицьку армію ЗУНР, яка проголосила гасло: «Через Київ — на Львів!». Об'єднання з галичанами дало змогу Петлюрі розгорнути на початку серпня 1919 р. похід на Київ та Одесу. Його армія нараховувала тоді 85 тис. вояків. Це — крім 15 тис. війська повстанців, які перебували у ворожому тилу. Долаючи опір російських більшовиків, армія УНР узяла Вінницю, Бердичів, Житомир і, врешті, Київ (31.08.1919 p.). Столиця УНР тоді тимчасово перебувала у Кам'янці-Подільському. Тут перебував також і уряд ЗУНР. Наприкінці серпня 1919 р. відбулася реорганізація уряду УНР, який очолив соціал-демократ Ісак Мазепа.

Водночас переходять у контрнаступ і війська «білої» Росії. Злам настав, коли в тилу більшовиків повстали донські козаки, котрі переконалися в тому, що нова влада йде шляхом їх фізичного винищення. Це повстання зображено в романі М. Шолохова «Тихий Дон». Незабаром «білі» оволоділи Донбасом та Південною Україною.

31 серпня 1919 р. о 10-й годині ранку українське військо визволило Київ. Та в цей самий час у лівобережну частину столиці входили денікінці. У центрі міста, на Думській площі, Запорізький корпус УНР під командуванням В. Сальського зустрівся з російськими частинами. Побачивши, що на площі майорять не лише синьо-жовті, а й трикольорові прапори, українці зірвали один із «трьохцвєтів» і кинули його під ноги коня свого командувача. Денікінці почали стріляти, українці не забарилися з відповіддю. Хоч до вибуху взаємної війни не дійшло, але терміново довелося вирішувати складну проблему ставлення до «білих»: йти з ними проти «червоних» чи дати бій Денікіну, ставши таким чином союзником більшовиків? Директорія обрала з двох лих менше, тобто «білих», через що змушена була відвести свої війська з Києва. На цьому ж наполягав і уряд ЗУНР, сподіваючись з допомогою «білих» визволити Галичину. Після того як із Києва було вибито більшовиків, під їхнім контролем лишилася незначна частина України, вони продовжували відступати під тиском денікінців. Друга війна проти УНР, яку розв'язала «червона» Москва, закінчилася її поразкою, як і попередня...

Однак успіх на фронті боротьби з РСФРР не означав закінчення війни для самостійної України. Вона мала вести тепер боротьбу проти «білої» Росії та Польщі, котра посилила наступ із заходу. Здача Києва денікінцям справила гнітюче враження на українців, спричинила відхід від УНР частини повстанців. Антиукраїнська політика Денікіна, яку він продемонстрував у Києві, зайвий раз переконала Директорію в неможливості союзу не лише з «червоними», а й з «білими». Єдиним реальним тоді союзником була Польща. Та визнати тих поляків, які знищили ЗУНР і мріяли про Польщу «від моря до моря», своїми союзниками не хотіли й не могли галицькі українці. Це стало джерелом трагічного розколу в таборі українських самостійницьких військ...

Тим часом Денікін вважав, що настав час для відродження дореволюційної Російської імперії. Свій ідеал він бачив у «єдиній і неділимій» Росії, де не знаходилося місця для автономної Української держави, заборонялася навіть сама назва «Україна». Реакційною була й політика Денікіна щодо національних меншин в Україні. Це яскраво виявилося у жорстоких єврейських погромах. Характерним було гасло однієї з денікінських газет: «Бери хворостину, гони жида в Палестину!».

Денікінщина викликала активний спротив українського народу, в тилу «білих» вибухнули повстання Махна, котрий першим увів у практику бої за допомогою кулеметів на тачанках, отамана Данила Зеленого та ін. У денікінському тилу цілі райони, особливо на Катеринославщині, де сильними були позиції махновського руху, «білим» не корилися. Там створювалися своєрідні селянські республіки.

Крах денікінщини став очевидним після злочинної розправи над видатним діячем Кубанського краю, міністром внутрішніх справ кубанського уряду, священиком Олексієм Кулабуховим. Ставши делегатом від Кубанської Законодавчої Ради на Паризьку (Версальську) мирну конференцію, він розробив і підписав проект Договору дружби з кавказькими горцями. За це Денікін особисто наказав його заарештувати. Військово-польовий суд нашвидкуруч виніс вирок Кулабухову — смертна кара через повішення. 7(20) листопада 1919 р. Кулабухова було повішено біля могили Рябовола в Катеринодарі, дві доби денікінці не дозволяли зняти його тіло з шибениці, а потім викинули його на смітник. Така блюзнірська наруга призвела до повного розвалу денікінської армії, яку залишила більшість кубанських козаків.

УНР ще перед цим (24.09.1919) оголосила війну Денікіну. Однак наступ її військ був невдалим, бо вибухнула жахлива епідемія тифу. Пошесть косила й денікінців, але ті принаймні діставали допомогу ліками від Антанти.

УНР опинилася в «чотирикутнику смерті», була відрізана від світу щільною блокадою ворожих сил, не могла через ворожу позицію Антанти дістати навіть ліки, закуплені українським урядом у США на суму 8 млн доларів. Армія танула на очах, до 70% (!) її вимерло від тифу. Із заходу посилився польський наступ. Тяжкий стан української армії викликав розкол у її середовищі, спроби заколотів проти Петлюри. Польська армія підійшла до Кам'янця-Подільського і 16 листопада взяла цю тимчасову столицю УНР. За добу перед цим президент ЗУНР Петрушевич виїхав через Румунію в еміграцію. Більша частина колишньої УГА внаслідок укладеного сепаратного перемир'я увійшла до складу денікінської армії. Потім під ударами більшовиків вона відступила з денікінцями на південь, а коли Румунія відмовила їй у політичному притулку, змушена була перейти на бік більшовиків і перейменуватися в «Червону УГА», потім знову приєдналася до Петлюри (квітень 1920 р.), за що її рештки були розформовані більшовиками, а офіцери розстріляні. Петлюра, якому раніше Директорія передала всі повноваження, вирвався із «чотирикутника смерті» та відступив з військовим міністром Сальським на Волинь.