Історія України

Розгортання руху Опору в Україні

Гітлерівський окупаційний режим дедалі більше викликав спротив з боку населення України. Український народ став підніматися на боротьбу проти нового загарбника. На жаль, рух Опору був розколотий на власне український та радянський, причому український розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську і бульбівську.

Почалося з того, що на Схід були скеровані Похідні групи ОУН, які були сформовані ще до війни. Вони мали завданням формувати українські органи влади на місцях, а в разі зіткнення з окупаційною владою йти у підпілля і розгортати партизанський рух. Ці групи дійшли майже до лінії фронту, створили свої центри навіть у Криму та Донбасі. Так, у відомій підпільній організації «Молода гвардія» в Краснодоні активно діяли представники ОУН(б). Київську похідну групу ОУН(м) очолив Олег Штуль (Жданович), до неї входили також Олена Теліга і Олег Ольжич.

Олег Штуль (псевдонім — Жданович) (1917—1977) — визначний політик і журналіст, військовий діяч. Народився в с. Лопатичі Овруцького р-ну на Житомирщині в сім'ї православного священика. Навчався у Крем'янецькій духовній семінарії, де вступив до ОУН. Учився також на філологічному факультеті Варшавського університету, був співробітником деяких українських газет. Приятель Є. Маланюка, О. Теліги та О. Ольжича. Після розгрому гестапівцями організацій ОУН(м) у Києві став активним організатором партизанських загонів, вступив до лав створеної у 1941 р. УПА Тараса Боровця (Бульби), потім — УНРА, працював у штабі його ж «Поліської Січі». З 1942 p. — член Крайового проводу ОУН(м), вів значну організаційну і пропагандистську роботу. Наприкінці 1943 р. потрапив у полон разом з Т. Бульбою-Боровцем і був ув'язнений у гітлерівському концтаборі Заксенхаузен. Після війни активно діяв у еміграції, очолив редакцію відновленої газети ОУН(м) «Українське слово», після смерті Андрія Мельника (1964 р.) став головою ОУН(м). Був одним із співзасновників Світового конгресу вільних українців (СКВУ), активно сприяв поширенню на Заході творів українських діячів визвольного руху і правозахисників.

Олена Теліга (1907—1942) — видатна українська поетеса, публіцист, активна учасниця українського національно-визвольного руху. Народилася в с. Іллінське у Підмосков'ї в сім'ї науковця, її хрещеною матір'ю була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Аитячі роки минули в Петербурзі, потім з батьками емігрувала до Польщі та Чехословаччини. Після закінчення гімназії у Подебрадах (Чехія) О. Теліга у 1923—1929 pp. навчалася на історико-літературному відділі (підвідділ української мови і літератури) Українського педінституту ім. Драгоманова у Празі, потім у 1929—1939 pp. працювала вчителькою в одній з українських шкіл Варшави. З 1932 р. — член ОУН, працювала в культурній референтурі разом з О. Ольжичем. Після розколу ОУН увійшла до ОУН(м). У червні 1941 р. переїхала до Львова, у жовтні того ж року в складі Похідної групи ОУН(м) вирушила до Києва, де брала участь у русі Опору. Організувала тут Спілку українських письменників, видавала журнал «Литаври», працювала в газеті ОУН(м) «Українське слово».

У Києві ОУН(м) створило Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) — свій політично-громадський центр, але вже наприкінці 1941 р. гітлерівці його заборонили. Довше проіснувала Українська національна рада у «дистрикті Галичина», але в березні 1942 р. нацисти заборонили і її. У Харкові був заборонений аналогічного спрямування Громадський комітет на чолі з колишнім в'язнем сталінських таборів В. Доленком.

Згідно з рішенням уряду УНР в екзилі відомого діяча українського руху Тараса Боровця (псевдонім Бульба) було уповноважено створити партизанський загін, який мав би встановити українську, незалежну від СРСР та Німеччини адміністрацію. Так виникла «Поліська Січ» із центром в м. Олевську. Це було перше українське повстанське об'єднання, яке контролювало значну територію на Рівненщині та Житомирщині. Боровець, який мав контакти з ОУН(м), на чолі загону в тисячу бійців ще у червні 1941 р. розпочав бойові дії проти більшовиків, а потім і проти гітлерівців. У жовтні 1941 р. було проголошено створення УПА — Української повстанської армії, налагоджуються контакти з Білоруською національною самообороною, загонами ОУН(б), Поліським лозовим козацтвом, створеним ще в 1939 р. Гітлерівці, занепокоєні зростанням «Поліської Січі», яка все активніше вела боротьбу, розгромили її в листопаді 1941 р. Але навесні 1942 р. вона відновила свою діяльність, яка тепер мала вже виразно антифашистський характер. У травні 1943 р. «Поліська Січ» злилася з ОУН(б) в єдину Українську повстанську армію, але невдовзі вийшла з її складу. У середині 1943 р. «Поліська Січ» була роззброєна загонами УПА ОУН(б), так само як і частини під керівництвом ОУН(м). Більша їх частина і далі діяла в лавах УПА, але решта згодом створила УНРА (Українську народно-революційну армію). УНРА діяла до кінця 1943 р., коли Т. Боровець був схоплений гітлерівцями і кинутий до концтабору Заксенхаузен. Однак окремі її загони вели боротьбу до 1945 р.

ОУН(б), зазнавши 30 червня 1941 р. поразки у спробі відродити незалежну Українську державу, стала енергійно боротися проти гітлерівських окупантів, діючи в підпіллі, готувати масове повстання. У відповідь нацисти вдались до кривавих репресій проти борців за незалежну Україну. Вже в листопаді 1941 р. почалися арешти і розстріли діячів ОУН обох течій. У числі перших жертв нацистського терору була видатна українська поетеса Олена Теліга, яку разом із товаришами по ОУН було розстріляно у Бабиному Яру. Були також убиті О. Чемеринський, Д. Мирон-Орлик, І. Рогач. У липні 1942 р. гестапівці закатували у львівській в'язниці видатного українського патріота, референта ОУН(б) Івана Климіва (Легенду), у Кривому Розі розстріляли українського поета Михайла Пронченка, члена ОУН. Німецький генерал-губернатор у Києві Акерман заявив тоді, що українські націоналісти є для нього «ворогом номер один». Нові жорстокі репресії нацистів на тлі страхітливого «нового порядку», антилюдська сутність якого виявлялася з кожним днем усе більше, прискорили рішення ОУН(б) про створення власної партизанської армії. У жовтні 1942 р. член ОУН(б) Сергій Качинський (Остап) сформував частини УПА. 7 лютого 1943 р. сотня Григорія Перегійняка вчинила напад на німецькі поліцейські бараки у містечку Володимирець на Рівненщині. З цього часу починається антигітлерівська боротьба УПА. Вона обороняє українське мирне населення не тільки від німецьких карателів, а й від радянських та польських партизан. Загальне керівництво здійснював первісно Дмитро Клячківський (Савур), пізніше (у 1943—1950 pp.) УПА очолив Роман Шухевич.

Роман Шухевич (1907—1950) (псевдоніми: Тур, Тарас Чупринка, Чернець, Щука, Дзвін, Чагар та ін.), генерал-хорунжий УПА, її командувач, походив з відомої галицької родини інтелігентів. Його дід Йосип (1816—1870) був священиком і письменником-просвітителем, батько Володимир (1850—1915) — визначним українським етнографом, також громадським діячем.
Після закінчення гімназії здібний і фізично розвинутий юнак став студентом Львівської політехніки (навчався також у вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові). Тоді ж вступив до лав УВО і керував її бойовими акціями у 1925—1929 pp. Так, у 1926 р. він разом з Богданом Підгайним здійснив у Львові замах на польського високопоставленого чиновника Собинського. Це була акція відплати за нищення українського шкільництва, а також за полонізацію української молоді.
У 1932 р. Шухевич організував замах на комісара польської поліції Еміля Чеховського. Восени 1938 р. Шухевич перейшов на Закарпаття, де разом із Зеноном Коссаком та Михайлом Колодзинським організував збройні сили Карпатської України — «Карпатську Січ». Брав активну участь у національно-визвольній боротьбі українців проти угорських фашистів. Дивом залишився живим після окупації угорськими військами Закарпаття та каральних акцій з боку чеських та польських військ.
Після падіння Другої Речі Посполитої Шухевич уже в 1939 р. бере участь у створенні в Кракові Революційного проводу ОУН(б), організовує військовий вишкіл для членів ОУН(б). Він вважав, що кожна хвилина може дати українцям можливість узяти зброю в руки й організувати власні збройні сили, котрі так само, як польські частини на службі чи то в Антанти, чи то в країнах Центрального блоку в роки Першої світової війни утворять кістяк збройних сил України і це буде важливою передумовою здобуття незалежної Української держави. Діючи згідно зі своїм планом, у березні 1941 р. Шухевич організував дружини українських націоналістів і став командиром батальйону «Нахтігаль». Був він також крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. У проголошеній 30 червня 1941 р. Українській державі був призначений віце-міністром військових справ. Згодом став Головою Генерального секретаріату УГВР, прем'єром підпільного українського уряду. Головна заслуга Шухевича — генерала Чупринки полягає в тому, що саме він був талановитим організатором і командувачем УПА. Саме він керував бойовими операціями УПА протягом 1942—1950 pp. Загинув смертю хоробрих у нерівному бою проти сил МГБ 5 березня 1950 р. в с. Білогорща поблизу Львова. Вся рідня Р. Шухевича, в тому числі й малолітні діти, була репресована. Син Володимир втратив здоров'я в таборах (згодом цілком втратив зір), але, незважаючи на це, бере активну участь у політичному житті сучасної України.

Окремою темою є участь українців у русі Опору в зарубіжних країнах, насамперед в Югославії, Франції, Італії. Переважна більшість з них були втікачами з гітлерівського полону. Широко відоме, наприклад, ім'я Героя Радянського Союзу Василя Порика, який воював у загонах «макі» — французьких партизан — і загинув смертю героя.