Історія України

Голод 1946—1947 рр.

До напруженої ситуації у сільському господарстві республіки додалися дуже несприятливі кліматичні умови. Зима 1945—1946 pp. на переважній частині України була малосніжною. За свідченнями очевидців, «у результаті тривалої засухи на полях Ізмаїльщини в 1946 р. повністю загинули всі посіви озимих та ярових, а також кормові культури та дика рослинність — трава та бур'яни...» Навесні у 120 районах Харківської, Ворошиловградської (тепер Луганської), Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило 20% посівів цих культур. Весна і літо виявилися засушливими. Видова оцінка врожаю становила 3,8 центнера. Нижчою порівняно з іншими роками була врожайність картоплі, овочів, інших культур. Зовсім не рахуючись із конкретними умовами і можливостями, союзний уряд установив для України завищений план хлібозаготівель — 340 млн пудів зерна, а влітку ще й збільшив його до 362 млн пудів. У свою чергу, політичне керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не лише схвалило високі нереальні плани заготівель, а й зажадало від голів колгоспів повернути борги за минулі роки. Більше того, перед представниками районних партійних та радянських органів було поставлено завдання організувати роботу колгоспників так, щоб вони працювали щодня протягом усього світлового часу.

«Боротьба за хліб» з боку органів влади була доведена до абсурду і проводилась тими ж силовими методами, що і в 1932—1933 pp. Переважна частина колективних господарств, що потерпала від неврожаю, згідно з планом повинна була здати зерна державі більше, ніж зібрали. Щоб якось перешкодити огульному «викачуванню» хліба, відсунути примару голоду, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину врожаю. За таких умов сталінське керівництво вважало, що має справу із «саботажем» хлібозаготівель, і почало вживати репресивних заходів. Упродовж 1946 р. і першого кварталу 1947-го до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,6 тис. голів колгоспів (фактично був ув'язнений кожен 16-й керівник колективного господарства), яким інкримінувалися такі порушення, як зрив строків збирання врожаю, порушення графіків хлібопоставок, видача зерна на трудодні. Репресіям підлягали так звані «розкрадачі зерна», які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу». Тільки в листопаді 1946 р. за збирання колосків, кинутих після жнив у полі, на лаву підсудних потрапило 2,3 тисячі селян. Певним «стимулом» для підвищення продуктивності праці трудівників села став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадянський паразитичний спосіб життя». Указ, продубльований 20 березня 1948 р. Законом Ради Міністрів УРСР, стосувався колгоспників, що не виробляли мінімуму трудоднів, а також мешканців, які не були членами колгоспу. Загалом на підставі «вироку про виселення» у лютому — червні 1948 р. у віддалені райони СРСР насильно депортовано 11,4 тисячі осіб.

Незважаючи на посилення репресій, план хлібозаготівель був виконаний лише на 62,5%. Неврожай та надмірні побори держави, відсутність особистих запасів продовольства у багатьох колгоспників, особливо південних областей, викликали масові захворювання на дистрофію на ґрунті недоїдання.

Ситуацію ускладнювало рішення владних структур про припинення постачання службовців, які проживають у сільській місцевості. У вересні 1946 р. у сільських місцевостях було знято з пайкового постачання хлібом понад 2,5 млн осіб, із них значна частина робітників, службовців, утриманців та дітей, які не мали інших засобів до існування, крім зарплати та продуктового набору.

Перші захворювання на дистрофію були зареєстровані у серпні 1946 р. в Ізмаїльській області. У жовтні 1946 р. захворювання на дистрофію були зафіксовані в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. На початок зими 1946 р. окремі випадки дистрофії були виявлені в Дніпропетровській, Запорізькій, Ворошиловградській областях.

У зв'язку з наростанням кількості хворих Рада Міністрів УРСР 4 грудня 1946 р. ухвалила рішення про надання допомоги дітям південних областей України. В Одеській, Херсонській, Ізмаїльській та Миколаївській областях було організовано одноразове харчування для 151 тис. дітей, понад 20 харчових станцій та 26 дитячих будинків.

Прикметно, що до лютого 1947 р. захворювання на дистрофію не підлягало статистичній звітності. Міністерство охорони здоров'я зважало лише на окремі донесення з місць, на основі яких інформувало уряд та ЦК КП(б)У. Лише 21 січня 1947 року Рада міністрів УРСР зобов'язала обласні управління охорони здоров'я здійснювати необхідний облік хворих на дистрофію і регулярно надсилати інформацію до Києва. Вже на 10 лютого 1947 р. (за неповними даними) у республіці було зареєстровано 158 тисяч випадків захворювань на дистрофію. Як стверджували завідуючі обласних управлінь охорони здоров'я, кількість хворих на дистрофію щодня зростала. Так, на 22 лютого 1947 р. кількість хворих по областях УРСР становила 448 345 осіб.

Бентежила лікарів і тенденція до зростання випадків дистрофії третьої стадії зі смертельними наслідками. Тільки за 2 дні — 11 та 12 лютого до лікарень Одеси було доставлено 112 осіб із тяжкою стадією дистрофії, із них 11 померли.

За підрахунками Одеського облвідділу охорони здоров'я 15—20% населення області наприкінці зими 1947 р. перебували на межі дистрофії. Про майже 15% сільського населення, ураженого дистрофією, ішлося у повідомленнях із Київщини. У донесенні секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У П. Найдьонова на адресу першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича вказувалось на «тривожне становище» у містах Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Кривому Розі, Нікополі, Павлограді, П'ятихатках, різке зростання кількості смертельних випадків від дистрофії: січень — 220 осіб, лютий — до 750 осіб, за 25 днів березня — 864 особи.

Проте найбільш складна ситуація виникла в Ізмаїльській області. Інформуючи М. Хрущова про ситуацію в Ізмаїльській області, секретар обкому КП(б)У С. Тарасов 5 лютого 1947 р. писав: «Продовольче становище залишається, як і раніше, важким. Ми організовуємо громадське харчування, виготовлення кінської ковбаси, продаж комерційного хліба на селі... Більшість селян не мають можливості купувати комерційний хліб, гарячу їжу та кінську ковбасу через нестачу грошей. Таких селян в області є понад 100 тисяч чол., а видану продовольчу позику вони вже з'їли... За даними облздороввідділу вже зараз в області померло від виснаження 1418 осіб. Крім того, у нас в області мають місце дуже важкі випадки. В Болградському районі мають місце 2 випадки, в Саратському — 3 випадки та в Ренійському — 1 випадок людоїдства».

Особливо непокоїв керівництво області сплеск кримінальної злочинності в регіоні. За оперативними даними органів Управління МВС Ізмаїльської області суспільно небезпечні дії в Белградському районі в IV кварталі порівняно з III кварталом 1946 р. зросли на 137,5%, Кілійському — на 136%, Лиманському — на 200%, Тузловському — на 172%, Ренійському — втричі, Татарбунарському — у 2,5 раза, Саратському — удвічі, по місту Білгород-Дністровському — удвічі. Крадіжки продовольства, збройні пограбування, убивства змусили керівництво Управління МВС по Ізмаїльській області залучити до цілодобової патрульної служби увесь склад МВС, прикордонних військ, бригад сприяння міліції, а також забезпечити сторожову охорону на важливих об'єктах гладкоствольними рушницями та боєприпасами.

Проте місцева політична еліта у цей період, як свідчать архівні документи, більше переймалася підготовкою до виборів до Верховної Ради УРСР та «політико-моральним станом» жителів республіки. Зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення ілюструють надписи антирадянського змісту, зроблені анонімними особами на бюлетенях у день виборів до Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 p.: «Побільше хліба, потім буду голосувати»; «Усе одно життя не буде. Голосую проти, голодний два дні»; «Мудрий політик, — подумай про спасіння українського народу від голоду»; «Голосую проти голоду та злиднів».

На небезпечні явища, які простежувалися в Україні наприкінці зими 1947 p., звертав увагу партійного керівництва республіки й міністр охорони здоров'я УРСР Кононенко. У службовій записці «Про масову захворюваність дистрофією населення УРСР і необхідні дії по попередженню смертності» від 22 лютого 1947 р. він повідомляв: «У лікарні м. Києва з вокзалу надходить щоденно більше 10-ти дистрофіків, яких знімають із потягів. Число дітей-підкидьків зростає повсюдно. Усі будинки дитини перевантажені... Незважаючи на крайню потребу госпіталізувати хворих, у сільських місцевостях їх госпіталізувати не можна, так як сільські лікарні не забезпечуються гарантованим постачанням і необхідних продуктів не отримують».

Разом з тим керівник відомства висловлював прогноз щодо неухильного зростання числа хворих на дистрофію, особливо у квітні 1947 р. З метою недопущення гуманітарної катастрофи, «для рятування життів сотень тисяч людей» Міністерство охорони здоров'я УРСР пропонувало вжити «термінових заходів у державному масштабі».

Серед невідкладних заходів для припинення дистрофії Міністерство охорони здоров'я зазначало: збільшення продовольчої позики колгоспам, першочергову допомогу в харчуванні тих, хто особливо потребував її; забезпечення гарантованим продпостачанням сільських лікарень, дитячих садків, ясел; розширення мережі дитячих будинків Міністерства освіти; організацію безкоштовного (за рахунок держави) харчування сільського населення.

Тривожні сигнали про поширення голоду, які надходили від міністерств і відомств, спонукали вище політичне керівництво республіки прийняти низку спеціальних постанов та рішень. Відповідно до постанов Ради Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У від 13 лютого 1947 р. «Про упорядкування постачанням цільним молоком лікувальних закладів Міністерства охорони здоров'я» дещо зросло забезпечення потреб у молоці дитячих лікарень, ясел, молочних кухонь. Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 лютого 1946 р. «Про додаткові заходи по наданню допомоги харчуванням населенню областей, які постраждали від засухи» передбачала виділення для 14 найбільш уражених дистрофією областей продовольчі фонди та асигнування для харчування 266 тис. чоловік.

Однак розроблені в центрі та на місцях заходи не запобігли захворюванням на дистрофію серед населення. За даними лікувальних установ за період лютого — першої декади травня 1947 р. було зареєстровано близько 1 млн випадків захворювань на дистрофію.

Катастрофічна ситуація в аграрному секторі наприкінці 1946 — на початку 1947 pp. спонукала М. Хрущова та інших керівників республіки неодноразово звертатися до союзного уряду з проханням надати Україні негайну продовольчу допомогу. Після лютневого пленуму ЦК ВКП(б) 1947 р. така допомога у вигляді позики — 60 тис. тонн продовольства — була надіслана колгоспам України. Й. Сталін був невдоволений «безпорадністю» М. Хрущова, тому його було усунуто з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а керівником республіки призначено Л. Кагановича. Проводячи жорстку репресивну хлібозаготівельну політику, новий лідер партійної республіканської організації разом з Головою Ради Міністрів УРСР М. Хрущовим уже в жовтні 1947 р. доповідали Сталіну, що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української РСР виконали план здачі хліба державі на 101,3%». Таким чином, шляхом вилучення з колективних господарств зерна, ціною голоду в Україні верховоди Кремля прагнули посилити позиції СРСР у світі як потужної мілітаристської держави та забезпечити через «інтернаціональну допомогу» лояльність країн «соціалістичного табору» (у той час, коли населення потерпало від голоду, хліб експортували до дружніх СРСР країн «народної демократії» — Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини).

Проте плани четвертої п'ятирічки в сільському господарстві залишилися невиконаними. Загалом валова продукція сільськогосподарського виробництва в 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Не було повністю відновлено поголів'я корів, коней, овець. Колгоспи та радгоспи продовжували працювати нерентабельно. З метою ліквідації збитковості сільського господарства в 1953 р. за пропозицією економістів почалося підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Це дещо поліпшило становище українського селянства. На селі з'явилися нові зразки сільськогосподарської техніки, поліпшилась енергооснащеність виробничого процесу. Однак темпи розвитку сільськогосподарського виробництва відставали від темпів розвитку промисловості і не задовольняли потреб радянських громадян у предметах споживання.

І все ж таки завдяки титанічним зусиллям населення республіки на початку 1950-х років труднощі воєнного лихоліття в Україні були подолані.