Історія України

Зовнішньополітичний курс незалежної України

Відразу після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання Української держави. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща. Того ж дня нову державу визнала Канада. 3 грудня протокол про встановлення дипломатичних відносин з Україною підписала Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія, Аргентина, Болівія, Болгарія та Хорватія, 25 грудня — США. Лише протягом першого місяця існування Україну визнали 68 країн (на 2002 р. Україна встановила дипломатичні відносини із 153 державами світу), що свідчило про повагу міжнародного товариства до українського народу, який обрав цивілізований шлях побудови суверенної держави.

Визнання України як повноправного суб'єкта правових відносин відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. 30 січня 1992 року Україна стала членом конференції з безпеки та співпраці в Європі (тепер — Організація з безпеки та співпраці в Європі), а 10 березня 1992 р. приєдналася до Північноатлантичної ради із співпраці (з 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства).

Подія, що знаменувала поступ України у напрямі інтеграції в Європу, сталася 26 лютого 1992 p., коли в столиці Фінляндії Президент Л. Кравчук підписав Гельсінський заключний акт.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою». Активізація міжнародної діяльності України спонукала Верховну Раду 2 липня 1993 р. схвалити «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цьому документі визначалися базові національні інтереси України, завдання її зовнішньої політики — утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; включення національного господарства у світову економічну систему; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів. Серед головних пріоритетів зовнішньої політики було визначено економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Європи, співробітництво з країнами світу в галузі прав людини, широкомасштабні дружні відносини з найближчими сусідами, передусім із Росією.

Відносини України і Росії після здобуття ними незалежності залишалися складними. У січні 1992 р. Державна дума Російської Федерації, ігноруючи ратифіковані нею угоди щодо недоторканності кордонів, прийняла рішення розглянути конституційність актів 1954 р. про передачу Криму Україні. Згодом російський парламент постановою «Про статус міста Севастополя» вирішив «підтвердити російський федеральний статус міста Севастополя» і «провести переговори з урядом України про місто Севастополь як головну базу єдиного Чорноморського флоту». Українська сторона розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність. Окрім того, дестабілізуючим фактором у відносинах між двома державами була «економічна війна» (тільки за 1994 р. борг за енергоносії України перед Росією становив 1 млрд дол.), що не вщухала. У зв'язку з цим довго і складно відбувались переговори про підписання широкомасштабного договору між сусідніми країнами. Протистояння тривало до 31 травня 1997 року, коли в Києві було підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Перед тим набрали чинності двосторонні угоди щодо статусу Чорноморського флоту, відповідно до яких Росія відмовилася від претензій на Севастополь, де розміщено її флот, і погодилась оплачувати Україні витрати, пов'язані з базуванням свого Чорноморського флоту. Знадобилося ще два роки для того, щоб 1 квітня 1999 р. Державна дума Росії нарешті ратифікувала широкомасштабний україно-російський договір.

Належне місце у зовнішньополітичній діяльності України відводиться співпраці з країнами СНД. Згідно з «Основними напрямками зовнішньої політики України» офіційний Київ виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення. Україна не підписала угоду про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 p.), Договір про колективну безпеку (травень 1992 p.), Статут СНД (січень 1993 p.). Водночас Україна є асоційованим членом Економічного Союзу СНД. У березні 1999 р. за ініціативою лівих у парламенті Верховна Рада прийняла рішення про вступ України до Міжпарламентської асамблеї СНД.

Найефективнішою формою співпраці в межах СНД Україна вважає розвиток двосторонніх відносин та політичного співробітництва. Спільність економічних та політичних інтересів пов'язує Україну з регіональним економічним об'єднанням — ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), яке після приєднання у квітні 1999 р. Узбекистану перетворилося на ГУУАМ.

Після проголошення незалежності Українська держава послідовно дотримувалася наміру добровільно стати без'ядерною державою (на території України знаходилося 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР). Значний резонанс у світі викликало підписання 14 січня 1994 р. у Москві тристоронньої угоди між Україною, США і Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. Формуванню позитивного іміджу України слугувало рішення Верховної Ради від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи — міжнародної міжурядової консультативної політичної організації, створеної в серпні 1949 р. Після того як Українська держава офіційно підтвердила свій без'ядерний статус у листопаді 1995 p., вона стала 37-м повноправним членом Ради Європи.

У лютому 1994 р. Україна першою серед країн СНД підписала в Брюсселі угоду «Партнерство заради миру», що передбачає тісні контакти з НАТО, особливо у сфері реформування Збройних сил, підготовці офіцерів, проведенні спільних навчань. 9 липня 1997 р. в Мадриді 16 глав держав і урядів та Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана, з одного боку, і Президент України Л. Кучма, з другого, підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною й НАТО», яка мала сприяти забезпеченню більшої стабільності спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі. Восени 1998 р. указом Президента Л. Кучми затверджено державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 р. Програма передбачала не тільки співпрацю у військовій, політичній, екологічній, інформаційній сферах, в освоєнні космосу, а й спільну боротьбу з тероризмом, поширенням наркотиків. Якісно новим кроком на шляху співробітництва з НАТО стали саміти спільної комісії НАТО — Україна (Вашингтон, 1999 p.; Прага, 2002 p.; Вільнюс, 2005 p.).

Зовнішньополітичну діяльність України, особливо за часів Адміністрації Президента Л. Кучми, можна охарактеризувати як багатовекторну. Балансування у зовнішній політиці між могутнім сусідом Росією, Європою та Сполученими Штатами Америки мало на меті забезпечення суверенітету України. Протягом тривалого часу російський та західний вектори міжнародної політики України мали властивість завжди врівноважувати один одного. Однак після «касетного скандалу» осені 2000 р. у зовнішньополітичних орієнтаціях України відбувся різкий крен у бік Росії. Продовжуючи активно використовувати атлантичну та євроінтеграційну риторику у своїх виступах, Президент Л. Кучма насправді перестав розглядати вступ до Євросоюзу та євроатлантичні структури як безпосередню мету внутрішньої та зовнішньої політики України. Неоднозначні оцінки серед вітчизняних та зарубіжних політиків викликала укладена восени 2003 р. угода між Росією, Україною, Білорусією та Казахстаном про створення Єдиного економічного простору, своєрідного «східного ЄС».

Зовнішня політика «помаранчевої» України. «Помаранчева революція» не тільки створила сприятливі передумови для успішної діяльності України на міжнародній арені, а й заклала основи нової філософії зовнішньої політики держави. Внутрішньополітичні процеси в країні, спрямовані на неухильне дотримання принципів демократії, розбудову інститутів громадянського суспільства, привнесли нову якість в ідеологію зовнішньої політики, визначили параметри дій української дипломатії. На заміну «багатовекторності» та невизначеності Адміністрація Президента В. Ющенка запропонувала більш чіткі зовнішньополітичні пріоритети — європейська та євроатлантична інтеграція України як послідовний процес зміцнення національної безпеки, поступального розвитку, утвердження цінностей демократії, прав та свобод людини; розвиток стратегічного партнерства з США, Російською Федерацією і Польщею, зміцнення двосторонніх економічних відносин з іншими країнами світу з метою посилення позицій українських товаровиробників на світових ринках; ефективна зовнішня регіональна політика, спрямована на зміцнення безпеки у Чорноморському регіоні; захист і підтримка українських громадян за кордоном; входження до світової економічної системи, вступ до Світової організації торгівлі.

Настрої українського суспільства — жити в правовій та демократичній державі, продемонстровані в ході «Помаранчевої революції», готовність нової влади вибудовувати послідовну та передбачувану зовнішню політику, сприяли виходу України зі стану зовнішньополітичної ізоляції, зростанню міжнародної активності країни (2005 р. відбулося 130 візитів на рівні Президента та міністра закордонних справ). Українська держава посилила свою участь у глобальних світових процесах, активно долучається де реформування Ради Безпеки ООН, ОБСЄ. У 2005 р. Україна першою серед країн — республік колишнього СРСР набула членства у режимі контролю за експортом товарів, які можуть використовуватися у створенні хімічної та бактеріологічної зброї (Австралійська група). Про збереження Україною статусу контрибутора найважливіших міжнародних процесів свідчить рішення щодо участі українських миротворців у відновленні миру в Судані, прийняте на прохання Секретаріату ООН у вересні 2005 р.

Головним стратегічним завданням у сфері зовнішньої політики нової влади визначено приєднання до Європейського Союзу. Ставка на прискорену інтеграцію в західному напрямку (до кінця 2009 р.) потребує від Президента, парламенту, уряду проведення внутрішніх реформ у політичній (розвиток демократичних інститутів для забезпечення верховенства права, свободи слова, прав людини), економічній (створення конкурентоспроможної ринкової економіки), правовій (адаптація українського законодавства до законодавства ЄС) сферах. 21 лютого 2005 р. у Брюсселі відбулось підписання Плану дій Україна — ЄС, а 16 квітня урядом України було затверджено заходи щодо виконання у 2005 р. Плану дій Україна — ЄС, так звана «Дорожня карта», яка передбачає тісне співробітництво з євроструктурами у політичній, економічній, соціальній, енергетичній сферах. Позитивних зрушень у відносинах з Європейським Союзом було досягнуто на саміті Україна — ЄС (відбувся 1 грудня 2005 p.), який схвалив План дій Україна — ЄС у рамках Європейської політики сусідства, підтвердив готовність розпочати роботу над новою Угодою про партнерство і співробітництво, визнав ринковий статус української економіки.

Активізувався процес євроатлантичної інтеграції України. У квітні 2005 р. відносини Україна — НАТО було переведено у формат Інтенсифікованого діалогу стосовно членства та відповідних реформ. У середині березня 2008 р. Президент України В. Ющенко та Прем'єр-міністр Ю. Тимошенко звернулися до генсека НАТО Яопа де Хооп Схеффера з листом, у якому висловлювалося сподівання на підтримку країнами — членами НАТО позитивного рішення відносно приєднання України до Плану дій щодо членства в Альянсі (ПДЧ). На Бухарестському саміті НАТО на початку квітня 2008 р. члени Альянсу зазначили про вагомий внесок України в операції Північноатлантичного блоку, висловили підтримку країні в поданні заявки для участі в ПДЧ, остаточне ухвалення рішення з якого відбудеться на засіданні міністрів закордонних справ країн НАТО в грудні 2008 року.

Успішні демократичні перетворення в країні відкрили нові можливості для розвитку стратегічного партнерства України та США. Важливою подією у двосторонніх відносинах стала квітнева (2005 р.) зустріч президентів України та США і підписання спільної заяви «Порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства». 17 лютого 2006 р. Сполучені Штати Америки визнали Україну країною з ринковою економікою. Американською стороною зроблено вагомі кроки у процесі скасування поправки Джексона — Веніка. Уряд США скасував частину торговельних санкцій щодо товарів України, введених у 2002 р. у зв'язку з неналежним захистом Україною прав інтелектуальної власності.

Візит американського президента Джорджа Буша 1 квітня 2008 р. до Києва напередодні Бухарестського саміту НАТО продемонстрував підтримку США євроатлантичних прагнень України, а підписана торговельна та інвестиційна угода поклала початок створенню зони вільної торгівлі між двома країнами.

Періодом глибоких та якісних перетворень позначені українсько-російські відносини. Діалог між Києвом і Москвою переведено у площину рівноправних відносин. Започатковано Комісію Ющенко — Путін, яка покликана подолати низку негативних тенденцій у торгово-економічній сфері («газовий конфлікт» кінця 2005 р., застосування російською стороною спеціальних та антидемпінгових розслідувань стосовно української м'ясо-молочної продукції); розв'язати «вузол багатолітніх проблем» стосовно тимчасового перебування та функціонування російського Чорноморського флоту в Україні, узгодження державного кордону в Азовському, Чорному морях та в акваторії Керченської протоки; виробити спільні підходи у рамках реформування Співдружності Незалежних Держав та створення Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Останнім часом Українська держава демонструє нові підходи до зовнішньої регіональної політики, головними напрямами якої є: утвердження демократії у Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні, активна співпраця з європейськими регіональними організаціями, забезпечення економічного розвитку регіону та його інтеграції у загальноєвропейську економіку. Виходячи насамперед із національних інтересів, Україна стала активним учасником процесу врегулювання Придністровського конфлікту (план Президента В. Ющенка «Врегулювання через демократію», що передбачає відновлення переговорного процесу за участю США та ЄС, започаткування на українсько-молдавському кордоні місії ЄС). Усвідомлюючи статус регіонального лідера, Україна стала одним з ініціаторів створення Спільноти демократичного вибору (СДВ). Форум СДВ, який вперше проходив у Києві 1—2 грудня 2005 p., покликаний займатися практичними економічними, гуманітарними та іншими проектами у Каспійсько-Чорноморсько-Балтійському регіоні, а також питаннями подальшого розвитку демократії і свободи слова на цій території.

Україна вдосконалює механізми регіонального багатостороннього співробітництва у рамках ГУУАМ. Квітневий (2005 р.) кишинівський саміт глав держав — членів ГУУАМ започаткував процес розробки економічного проекту «Придунайський енерготранспортний міст» із розвитку енергетичного і транспортного потенціалу українського Придунав'я. Прагнення України взяти на себе роль лідера в розробленні регіональних та трансрегіональних проектів було продемонстровано і на 10 саміті ГУУАМ, який відбувся 22—23 травня 2006 р. у Києві. На своєму ювілейному зібранні ГУУАМ офіційно перетворився на нову міжнародну організацію (зі своїм статутом, штаб-квартирою та секретаріатом у м. Києві) під назвою «Організація за демократію та економічний розвиток — ГУУАМ». Головними цілями діяльності організації визначено «формування демократичного простору, безпеки, гуманітарного і соціального розвитку, євроінтеграцію і євроатлантичну інтеграцію». Президенти країн-членів підписали Протокол про реалізацію положення щодо створення зони вільної торгівлі, а також декларацію з питань урегулювання заморожених конфліктів на пострадянському просторі.

Вступ до Світової організації торгівлі (COT) є одним із ключових завдань зовнішньої політики Президента та Кабінету Міністрів України. 5 лютого 2008 р. відбулося засідання Генеральної ради COT, на якому було підписано Протокол про вступ України до COT (процес приєднання України до COT тривав понад 14 років). Цій історичній події передували багатосторонні переговори українських міністерств і відомств із 52 країнами — членами Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ та гармонізація вітчизняного законодавства відповідно до норм і вимог COT. 10 квітня 2008 р. Протокол про вступ України до COT ратифікувала Верховна Рада України.

Дотримання визначених зовнішньополітичних пріоритетів, бажання українського суспільства жити в демократичній і правовій державі, бути приналежним до європейського простору дозволить Україні в найближчій перспективі вийти на новий рівень реалізації національних інтересів та зміцнити свій міжнародний авторитет.