Історія України

Українсько-московський договір 1654 р. Продовження Національно-визвольної війни у 1654—1658 рр.

Відносини між Українською державою та Московією. Від кінця 1648 р. між Гетьманщиною та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами. Український уряд непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов'язував Поляновський мирний договір 1634 p., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни. Водночас у Москві були готові надати допомогу Речі Посполитій, свідченням чого стало переведення великих військових з'єднань на московсько-український кордон. У Москві чекали, поки обидві сторони українсько-польської війни знесиляться, а також остерігалися полум'я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі. Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв'язанням українського питання, то Україна укладе союз із Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії.

Тоді 11 жовтня 1653 р. Земський собор Московської держави вирішив підтримати Гетьманщину й розпочати війну проти Речі Посполитої. У зв'язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів мали відбутися в Переяславі — старому козацькому центрі, звичному до проведення великих рад.

Українсько-московська міждержавна угода 18 січня 1654 р. Після попередніх переговорів, детальний хід яких і досі малопрояснений, на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. У ній взяло участь близько 200 представників старшини та козацтва. Їй передувала таємна рада Хмельницького з генеральною старшиною та полковниками. Про подальший перебіг подій лишилося свідчення боярина Бутурліна, хоча сам Бутурлін на раді не був. У своєму звіті цареві боярин зазначав, що гетьман звернувся до присутніх з промовою. Зміст цієї промови нібито зводився до того, що єдиним виходом зі становища в боротьбі за визволення від польського гноблення за тих умов може бути союз із Московією. Рада винесла ухвалу про угоду з Москвою. Після зачитання царської грамоти старшина й посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги цареві Олексію. У церкві Хмельницький зажадав, щоб московські посли першими пообіцяли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків та шанувати козацькі права і привілеї. Свою вимогу гетьман умотивував, посилаючись на стосунки козаків з польським королем: за європейською традицією передбачалася присяга обох сторін. Бутурлін категорично відмовився, пояснюючи, що цар є самодержцем і своїм підданим не присягає, крім того, «царське слово, раз дане, не міняється». Після багатогодинних нарад зі старшиною та переговорів з послами Богдан Хмельницький, аби не зривати переговорів, вирішив скласти присягу. При цьому слова Бутурліна були витлумачені як рівнозначні присязі царя. За думкою деяких істориків, Бутурлін таки дав присягу українському уряду від імені царя Олексія, але не вказав у своєму звіті на це порушення царських інструкцій.

Кількість приведених до присяги 18 січня була незначною. Того дня присягнули 284 особи. Після Переяславської ради представники московського посольства мали побувати в 177 містах і містечках України. Метою таких відвідин було прийняття присяги на вірність цареві від населення. За даними московської сторони, присягу склали 127 338 осіб. Слід відзначити, що відібрати індивідуальну присягу за такий короткий термін було неможливо. Московські представники і їхні священики обмежувалися присягою верхівки найважливіших населених пунктів, а інших вписувано в число присяжників на підставі козацьких реєстрів (ймовірно, реєстру 1651 p.). Присягали жителі Гетьманщини (Наддніпрянської України), але не всі. Жінки — половина населення — не присягали. Не присягало й селянство — цілковита більшість населення тогочасної України. Не брали участі в церемонії Західна Україна, бо була під поляками (тоді лінія фронту проходила приблизно по лінії Житомир—Вінниця), та південні українські землі, що перебували під владою Запорозької Січі або кримського хана. Отже, формально присягали лише козаки й міщани Гетьманщини, хоч далеко не всі. Як свідчать історичні джерела, відмовилися присягати полковники Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Григорій Гуляницький та ряд інших, частина козаків Уманського, Полтавського, Брацлавського, Кропив'янського й Корсунського полків, частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля та інших міст, а також українське духівництво на чолі з київським митрополитом Сильвестром Косовим, архімандритом Києво-Печерської лаври Йосипом Тризною. Не присягали й козаки Запорозької Січі. Сучасники свідчать, що нерідко людей примушували присягати силою, як-от переяславського війта, котрий того ж дня помер з розпачу. Хитріші, а таких було чимало, називалися під час присяги не своїм іменем, що уневажнювало цей акт.

Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити подальші переговори у Москві. Кожна зі сторін бачила союз двох держав по-своєму. Український уряд, укладаючи союз із Московією, послідовно виступав за рівні права його учасників, виходив із західноєвропейської моделі міждержавних стосунків. У Москві ж дотримувалися інших позицій. Московський уряд уже тоді прагнув перетворити Україну на свою провінцію, позбавлену всяких прав, а на українців включно із гетьманом дивилися як на підданих та холопів його царської величності. Проте в момент переговорів на цьому з тактичних міркувань не наголошувалося. Москва, образно кажучи, застосувала тактику «поступового ковтання удавом кролика» і мала поступово обмежувати суверенітет України, щоб врешті звести його нанівець. Натомість представники московського уряду щедро сипали обіцянки не порушувати «прав і вільностей» України. (Згодом цар Олексій навіть видав грамоту, в якій урочисто обіцяв не порушувати прав і вільностей України.) Особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Козацькі пропозиції складалися з 23 статей від імені гетьмана й Війська Запорозького. Основна ідея цих статей — встановлення в принципі таких міждержавних відносин, за яких Україна зберігатиме як внутрішню, так і зовнішню самостійність. Саме з цими статтями українське посольство, очолене генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею, прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р. Внаслідок тижневих переговорів проект дещо змінили, узгодили 17 статей, а з 6 дуже важливих узгодження відклали на пізніший термін. Згідно з «Березневими статтями» — ядром договору, гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді. Українські адміністрація та суд лишалися самостійними і не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч. Свій проект угоди підготувало й міщанство. Українські міщани намірялися зберегти всі свої права і вільності, дані їм іще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування. Це право було їм підтверджено. Тривалі переговори православного духівництва України скінчилися безрезультатно. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і Російська православна церква.

Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Згідно з документами, затвердженими під час переговорів 1654 p., встановлювалися міждержавні відносини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію.

Адже договір між двома державами загалом був рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний. Водночас він був незавершений, недосконалий, діяв нетривалий час (кілька років) і тому дуже швидко втратив чинність.

Перебіг воєнних дій проти Речі Посполитої в 1654—1655 pp. Незабаром на території Білорусі та Смоленщини розгорнулися воєнні дії. У західний похід виступили військо московського царя та посланий Богданом Хмельницьким 20-тисячний корпус українських козаків на чолі з «білоруським гетьманом», ніжинським полковником Іваном Золотаренком. Для союзних московсько-українських військ той похід виявився успішним. Улітку 1655 р. вони вибили литовське військо з Білорусі та захопили частину Литви разом із столицею Вільно. Війська Московської держави і Гетьманщини розгорнули подальший наступ, внаслідок чого вдалося вийти навіть на береги Балтійського моря і обложити Ригу!

Тим часом у південній Білорусі Іван Золотаренко запроваджував козацький устрій. Тут українці та білоруси створили кілька білоруських полків, зокрема Білоруський, Бихівський, Чауський та ін. Виникла реальна можливість утворення українсько-білоруської федерації або окремої Білоруської козацької держави. Але це викликало невдоволення царя, який намірявся приєднати всю Білорусь до Московії навіть без куцої автономії.

Восени 1654 р. воєнні дії розпочалися й на території України. У середині листопада 30-тисячна польська армія вдерлася на Брацлавщину. Похід тривав до весни 1655 р. Його наслідком стало спустошення Поділля: до середини лютого було зруйновано майже 50 міст. У грудні 1654 р. польське військо об'єдналося з 30-тисячною татарською ордою, яку вів новий кримський хан Мухамед-Гірєй IV. Він, як і більшість мурз, категорично не сприйняв українсько-російський договір 1654 р. (Попередній хан, Іслам-Гірей III, який займав прихильнішу до України позицію, раптово помер улітку 1654 р., за деякими даними був отруєний.) 25 січня польсько-татарсько-ногайське військо підійшло до Умані та обложило її. На допомогу Іванові Богуну, який керував обороною Умані, вирушили козацькі загони Хмельницького й 10—12-тисячне московське військо. Це змусило польсько-татарське командування зняти облогу й повернути армію назустріч українсько-московським силам.

29 січня 1655 р. польсько-татарське військо оточило українсько-московський табір під Охматовом (нині Черкаська обл.). Облога тривала кілька днів і була тяжкою для обох сторін. Особливо дошкуляли люті морози, а в голому степу не було чим палити багаття, важко було сховатися від пронизливого вітру. Не випадково сучасники називали місце бою «полем дрожі», або Дрижополем, а битву під Охматовом — Дрижопільською битвою. Хоча дана баталія знесилила обидві сторони, однак Охматівська битва завершилася з перевагою українського війська.

Навесні 1655 р. Богдан Хмельницький вирушив із військом через Поділля на Галичину. Мета походу — визволити від польського панування західноукраїнські землі та об'єднати Україну в її етнічних кордонах. На початку серпня військо зупинилося під Кам'янцем-Подільським. Під час облоги міста гетьман прийняв шведського посла. Той повідомив про вступ 9 липня Швеції у війну проти Польщі. Хмельницький, зі свого боку, обіцяв шведському королю оружну допомогу. 29 вересня 1655 р. українська армія, поряд з якою діяв невеликий корпус московських військ, вщент розбила коронного гетьмана Станіслава Потоцького під Городком, що за 25 км від Львова. Внаслідок цієї перемоги було визволено значну частину Західної України. Того самого дня українська армія підійшла до Львова та обложила його. Розуміючи, що штурм завдасть тяжких втрат не тільки мешканцям міста, а й війську, що львів'яни мали б присягати цареві Олексію, Богдан Хмельницький відмовився витрачати сили на тяжку облогу і погодився на переговори з львівською владою. Невдовзі гетьман отримав викуп і відступив від міста. З-під Львова Богдан Хмельницький послав частину свого війська на чолі з наказним гетьманом Данилом Виговським (братом генерального писаря Івана Виговського) на Люблін. Цей похід був успішним. Взявши Люблін (вистояв тільки люблінський замок), а у ньому велику здобич, козаки повернулися до Хмельницького. Ходили також українські війська під Замостя, але й цього разу місто не вдалося взяти.

Після битви під містечком Озерна 22 листопада 1655 р. було укладено угоду між гетьманом і кримським ханом. Вона передбачала невтручання Криму у війну України й Московії проти Польщі. Договір дав можливість уникнути татарського нападу на українські та московські землі. Отже, незважаючи на складність ситуації, літньо-осіння кампанія 1655 р. для українсько-московського війська в Україні завершилася цілком успішно.

Віленське московсько-польське перемир'я 1656 р. Наприкінці 1655 — у першій половині 1656 р. Богдан Хмельницький провадив надзвичайно активну дипломатичну діяльність: обмінювався посольствами зі шведським та польським королями, кримським ханом, молдавським господарем, трансільванським князем, правителями Пруссії та Бранденбургу. Потужний шведський наступ поставив Річ Посполиту на грань катастрофи. Ян Казимир втік до Сілезії, що тоді була під австрійською владою. Польська й литовська шляхта масово переходить на бік шведського короля Карла X Густава. В цей момент уряд царя Олексія, наляканий воєнними успіхами шведських військ у Польщі (Швеція захопила майже всю Польщу), пішов на зраду України і грубе порушення договору 1654 р. Москва вступила за спиною України у сепаратні переговори з польськими дипломатами. Ті, шукаючи порятунку для батьківщини, навіть запропонували польську корону (на випадок смерті чи відставки Яна Казимира) царю Олексію. Врешті, ці переговори скінчилися 24 жовтня 1656 р. Віленським перемир'ям. Згідно з його статтями воєнні дії між Річчю Посполитою й Москвою припинялися, обидві країни натомість планували спільні воєнні дії проти Швеції і Бранденбургу та обрання царя на польський трон. Ця недалекоглядна політика Москви зашкодила власне їй самій, не кажучи про Україну та Білорусь. (Річ Посполита виграла час завдяки Віленському перемир'ю, а помирившись із Швецією, завдасть потужного удару по Московії, позбавить виходу до Балтійського моря і, врешті, виб'є її з Білорусі та Правобережної України.)

Зміна зовнішньополітичної орієнтації Богдана Хмельницького. Віленське московсько-польське перемир'я в Чигирині було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 p., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі. Реальними претендентами були Швеція і Трансільванія. Відносини з Трансільванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р. 18 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансільванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансільванський князь Юрій (Д'єрдь) II Ракоці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнавав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію. Дипломатичні зносини зі Швецією Богдан Хмельницький розпочав 1652 р. і підтримував надалі. Вже у вересні 1655 p., коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу X Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі етнічні українські землі Речі Посполитої буде віддано Україні.

У грудні 1656 р. Юрій (Д'єрдь) II Ракоці підписав зі шведським королем трактат «вічного союзу». Тепер, за умови спільних воєнних дій України й Трансільванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансільванців.

У 1656 р. зносини України зі Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували. У січні 1657 р. шведські посли привезли проект союзницького договору, але з визнанням незалежної держави тільки на козацькій території (Наддніпрянщині). Хмельницький від договору відмовився. У червні до Чигирина знову прибуло шведське посольство. Воно повідомило, що король Карл-Густав погоджується віддати гетьману українські землі під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі.

Дії корпусу Антона Ждановича в Галичині та Польщі. Коли в грудні 1656 р. почався наступ трансільванського князя Ракоці на Польщу, Хмельницький надіслав йому на допомогу українські війська, очолені київським полковником Антоном Ждановичем. Попервах українсько-шведсько-трансільванське військо діяло успішно: було здобуто Перемишль, Варшаву, Краків, Люблін тощо. Однак із середини травня його становище погіршилося. Невдачі раз по раз переслідували союзників. Через напад Данії на Швецію шведський король залишив Ракоці. Згодом розпочалися польсько-шведські мирні переговори, що завершилися Оливським миром 1660 р. Напруженими стали міжсоюзницькі стосунки. Тому, довідавшись про вторгнення польського війська до Трансільванії, Ракоці, незважаючи на те, що було взято Варшаву, розпочав переговори з поляками. А 21—22 липня 1657 p., отримавши звістку про наближення татарської орди, яка могла б відрізати йому зворотний шлях, та остаточно втративши надії на успішне завершення боротьби проти Польщі, трансільванський князь капітулював. Козаки дізналися про наміри Ракоці напередодні капітуляції та, остерігаючись, що той видасть їх полякам, відійшли від нього. Ракоці наодинці з ордою і польськими військами не вистояв і мусив укладати тяжкий мир. Трансільванія визнала себе переможеною.

Таким чином, похід проти Польщі у 1656—1657 pp. при всіх його блискучих перемогах не привів до остаточної перемоги над Річчю Посполитою. Смутні звістки з поля битв літа 1657 p., а особливо звістка про самовільне повернення Ждановича на Україну, підкосили Богдана Хмельницького. 6 серпня 1657 р. український гетьман помер від апоплексичного удару (інсульту). Україна втратила свого великого сина, надійного керманича Української держави у такий тяжкий час.

Становище в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького. Внутрішнє становище Української держави по смерті Хмельницького багато в чому зумовлювалося зовнішніми факторами. Розпалася коаліція проти Речі Посполитої. Трансільванія зазнала поразки, а от бранденбурзький правитель відокремив від Речі Посполитої Пруссію та остаточно об'єднав її з Бранденбургом в єдине королівство. Швеція, втягнута у війну проти Данії, вивела війська з Польщі й невдовзі уклала мирні угоди з Московією та Річчю Посполитою. Щодо Польщі, то вона разом із Кримським ханством розпочала приготування до нової війни, щоб узяти реванш.

Вдався до наступу проти незалежності Української держави й царський уряд. Свідченням того стали вимоги, що їх привіз до Чигирина одразу по смерті Богдана Хмельницького московський посол. У них, зокрема, йшлося про те, щоби чисельність реєстрових козаків становила тільки 12 тис, щоб усі податки надходили цареві, щоби над кожним полком стояв полковник-московит, а старшина була московська, щоб по смерті козаків їхні діти ставали царськими підданими. Цар вимагав також, щоби молодого Хмельницького, сина Богдана — Юрія, зі скарбами було відіслано до Москви, а київський митрополит став залежним від московського патріарха й висвячувався в Москві, залишаючись на митрополичій кафедрі за царським привілеєм.

На внутрішньому становищі Української держави позначилась і тривала війна. Ситуація ускладнювалася поглибленням розбіжностей між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, між правобережними та лівобережними полками.

Обрання гетьманом Івана Виговського. Ще за життя Богдана Хмельницького, 5—11 квітня 1657 p., Старшинська рада за наполяганням гетьмана винесла ухвалу про передачу влади після його смерті його 16-річному синові Юрію. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми врядування. Одначе по смерті гетьмана Хмельницького ситуація змінилася. 23—26 серпня в Чигирині відбулася Старшинська рада, на якій гетьманом, до повноліття Юрася Хмельницького, було обрано генерального писаря Івана Виговського. На час обрання він був знаним політиком, талановитим організатором, блискучим дипломатом.

У зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави, на зміцнення її міжнародного авторитету. На Корсунську раду прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдавії, Валахії. Там було остаточно оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України. Рада ухвалила також відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством та укласти перемир'я з Польщею. Водночас гетьман Виговський намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою. До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана. У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших українських міст — Переяслава, Ніжина й Чернігова московських залог на чолі з воєводами. Це дало б змогу Москві втручатися у внутрішні справи України та обмежило б її незалежність. Вимагалося також проведення повторних виборів за участю царських представників. Виговський мусив погодитися з царськими вимогами, сподіваючись, що на тому зазіхання Москви припиняться. Після лютневої ради 1658 р. в Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну.

Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти, тобто діяв, як більшість володарів західних держав. Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Зростанням внутрішнього напруження скористалися насамперед кошовий отаман Яків Барабаш, що прагнув гетьманської булави і навіть проголосив себе «запорозьким гетьманом»(!), а також полтавський полковник Мартин Пушкар. За підтримки Москви вони організували заколот, розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина й оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків. Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили. Після придушення заколоту московський уряд почав відверто втручатися в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку.

Гадяцький договір 16 вересня 1658 р. Подвійна гра Москви, яка задля власних інтересів розпалювала заколот Пушкаря, продемонструвала прагнення московського уряду підкорити Україну. Це змусило Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої.

У м. Гадячі 6 вересня 1658 р. між Гетьманською Україною та Польщею було укладено договір, що набув назву Гадяцького. Згідно з ним, Україна, Польща й Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об'єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського. Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському мала належати депутатам від усіх земель князівства, а виконавча — зосереджуватися в руках гетьмана, який обирався б довічно й затверджувався королем. Передбачалося, що Велике князівство Руське матиме власні судову й фінансову системи, йшлося про створення власної монетарні. Українське військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах. Православна церква мусила мати такі самі права, як і римо-католицька. Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво-Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень. Запроваджувалася свобода слова й друку.

Гадяцький договір був виваженішим і ґрунтовнішим, ніж договір 1654 р. Однак він залишився на папері через зміну військово-політичної ситуації в Україні. До того ж Річ Посполита не збиралася втілювати його в життя, і вже на сеймі 1659 р. під час ратифікації договору суттєво його обмежила, вже вкотре розписавшись цим у своїй разючій недалекоглядності щодо української політики.

З підписанням Гадяцького договору 1658 р. можна говорити про закінчення Національно-визвольної війни. Саме тоді — і формально, і фактично — було припинено війну проти Речі Посполитої, саме тоді виникла нова політична реальність.

Україна, на жаль, у той час не зберегла державної незалежності в боротьбі проти агресії Московської держави і з 1659 р. була включена до її складу як автономна політична одиниця. Далі почався новий етап національно-визвольної боротьби українського народу, більше знаний під назвою Руїна.