“Гороховий звір” М. Примаченко

Марія Авксентіївна Примаченко (Приймаченко; 1908—1997) — майстер українського “наївного мистецтва”. На ґрунті народного декоративного малярства вона створила власний фантастично-умовний світ “форми абсурду”, яскравого “кольороносного” простору, орнаментальної ритмічності. У її творчості органічно поєдналися малюнок (графіка) і живопис. Малювала на ватмані, використовуючи акварель і, особливо, — гуаш, яка надавала соковитості і щільності зображенням квітів, птахів, звірів, орнаментів, сценок із народного життя.

Марія Примаченко згадувала: “Почалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...” Обдарованість дівчини не здивувала односельців: в селі Болотня на Київщині, де Марія народилася 20 грудня 1908 р. (2 січня 1909 р.) і прожила все життя, її мати, Параска Василівна, славилася як талановита вишивальниця, а батько, Авксентій Григорович, (сирота-приймак, звідки і походить прізвище), — як тесля-віртуоз, що майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих давньослов’янських “головкастих” зображень.

До Марії образи приходили так: “Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні”. Сюжети майбутніх творів народжувалися уві сні, марилися вдень: “А я гусей пасу. Чую: “чигирк” — то крокодил “чигиркає” під сороку. Дивлюся — верба схилилася, на вербі — крокодил. А біля крокодила — мавпочка, дружина його. Він — у нірку, а вона — на вербі. Отак, коли за звіра заміж вийдеш: у нього — своє, а в тебе — своє”.

Напрочуд багата уява рятувала від страшної буденності: у дитинстві Марія перехворіла на страшну недугу — з дев’яти років — параліч ноги внаслідок нервового потрясіння (або хвороби типу поліомієліту). Вродлива та енергійна, все життя ходила з милицею. Пережила трагедію: на фронті загинув чоловік. Радість приносила творчість: Марія Примаченко не тільки малювала, а й вишивала, розписувала кераміку. Майстер-кераміст Яким Герасименко віддавав Марії свої вироби, а вона розписувала їх рудими лисичками, блакитними мавпами, зеленими у квіточку крокодилами. Вірогідно, й сама робила керамічні скульптури. Єдина, що дійшла до нас — “Крокодил” (1937). Складала дотепні, іноді — дивні до абсурду назви до своїх творів: “Лев зламав дуба”, “Стародавній лев подружив із гадюкою”, “Удав спіймав колобка”. Деякі підписи були навіть віршованими: “Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має”, “Собачка Ада не боїться гада”.

Особлива тема у творчості — зображення звірів, до якої художник звертається часто й охоче: і в київських Центральних експериментальних майстернях, куди Примаченко запросили у 1936 p., і під час ілюстрування байок — улюбленого жанру, книжок Михайла Стельмаха “Журавель” та “Чорногуз приймає душ”. У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція “двочастинного” малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту. Зображення звірів і птахів у примітивному мистецтві всіх давніх народів виникли як наслідок тотемізму — віри у походження людей від тварин, які ставали захисниками-покровителями певного племені (“звіриний стиль”). Звірі Марії Примаченко — постаті міфологічні. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині Примаченко у вигляді усіяної зорями істоти з короною і пишною бородою (“Синій бик”). Міфологічний сюжет вкладений і в підпис: “Кобра як устане, то і небо достане, а до сонця достать — треба кобрів п’ять” (за міфом змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею). Часто у творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян. Птахи і звірі, яких Марія Примаченко бачила на власні очі, одягнуті в умовно-декоративні шати, деколи їх навіть важко впізнати (“Чайка на гніздечку”, “Ведмеді на пасіці”, “Сороки-білобоки”). Інша справа — звірі, про яких доводилося тільки чути чи бачити їх на малюнках. На одній із робіт, датованій 1935 p., зображена мавпоподібна істота. До 1936 p. М. Примаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Тому істота з обличчям людини більше нагадує якусь сусідську кумоньку. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: “Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було”.

Дивним здається звернення до образів екзотичних тварин (лев, крокодил, слон, удав). Але ще за часів княжої доби левоподібних істот зображували на шиферних плитах. З левом, крокодилом і леопардом порівнювали князя Святослава у Галицько-Волинському літописі, про екзотичних тварин знали з перекладних візантійських та болгарських книг. Ці образи впродовж століть жили у народній свідомості і трансформувалися у творчості Примаченко. “Давні леви” дещо нагадують химер, а “Лев на ліжку” приніс художниці світову славу. На картині “Стародавній лев подружив із гадюкою” гадюка зображена як хвіст лева, а між його лап причаївся маленький песик, що, вочевидь, символізує дружбу.

“Звірина серія” останніх років творчості Марії Примаченко не має аналогів у світовому мистецтві. Якщо раніше художниця зображувала реальних звірів, то у 70—80-х pp. в її роботах народжуються звірі фантастичні — плід творчої уяви майстра. Це і чотириголовий стародавній болотяний звір, і болотяний рак, і хорун, і прус, і дикий горботрус, і дика волезаха. Дикий чаплун — червоний, у рожеві квіточки, “чапає” лапами з пташиними кігтями. Ушатка з довгими вухами і сумними очима ловить раків. Є звірі фіолетові, чорні, сині; сумні, веселі, усміхнені, здивовані. Є звірі з людськими обличчями. Злими постають звірі-алегорії. Так, фіолетовий звір у “буржуйському” кашкеті, розмальований стилізованими бомбами, злісно вишкірився, показуючи гострі зуби і довгий хижий язик (“Будь проклята війна! Замість квіток ростуть бомби” (1984).

Справжнім шедевром зооморфної серії став “Гороховий звір” (1977). Великий, помаранчево-рожевий, трохи здивований. З усіх звірів Марії Примаченко він — найліричніший. У нього великі вуха і грива як у лева, тулуб прикрашають червоні “яблука”, на чолі, переніссі і щоках — трикутники ластовиння. Круглі чорні очі дивляться допитливо. Рожеві лапи, що закінчуються чи то кігтями, чи то клешнями, обережно торкаються землі. На хвості — кулеподібний пензлик. Жовтогаряче тло створює враження наповненості картини сонячним світлом. Та і сам звір — яскрава кольорова пляма — зітканий із сонячного проміння і рожево-червоних хмарин. Зелені стручки гороху, в якому звір живе, утворюють із синіми квітами ритмічний рослинний орнамент. Марії Примаченко було майже 70 років, коли народилася ця по-дитячому наївна істота. Колорит зображення нагадує улюблену кольорову гаму Анрі Матісса — найяскравішого представника фовізму (fauves — дикі звірі, хижаки; живописний напрям; творам притаманні “дикі”, різкі і насичені кольори), художника, із творчістю якого порівнювали живопис Марії Примаченко.

За участь у виставці народного мистецтва 1936 р. Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. З того часу її твори експонуються у Парижі, Варшаві, Празі, Софії, Монреалі. У картинах іншого генія XX ст. — Марка Шагала — з’являються чудернацькі істоти, що так нагадують звірів Марії Примаченко, яких Шагал бачив на виставці у Франції.

Серія, за яку в 1966 р. Марія Примаченко була удостоєна Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, має назву “Людям на радість”. Так можна сказати і про всю творчість художника.