Горит із Мелітопольського кургану

Завдяки розкопкам в Україні кочових городищ і могил у 20-х — на початку 50-х pp. XX ст. склалося уявлення про побут скіфів, їх соціально-економічний розвиток. Нову сторінку в історії дослідження курганів скіфської аристократії відкрили в 1954 р. розкопки Мелітопольського кургану.

Навесні 1954 р. житель Мелітополя (Запорізька область) копав колодязь у дворі свого будинку, розташованого у так званій Юрівці, де ще на початку століття було кілька великих курганів. Раптом він провалився в підземелля. Там чоловік знайшов кілька золотих пластин і повідомив про це співробітників місцевого музею.

Експедиція Академії наук УРСР одразу визначила, що це катакомба великого скіфського кургану (заввишки 6 м, діаметром 40 м) із багатим похованням IV ст. до н. е.

Давні одноплемінники похованих там знатних скіфів ретельно намагалися захистити могили від пограбувань. Центральну частину насипу спеціально обмурували — земляні цеглини (вальки) чергуються з шарами морської трави (камки). У результаті вийшов практично непроникний щит у кілька метрів завтовшки. Вхідну яму в катакомбу на глибині понад 12 м від давньої поверхні завалили камінням і плитами. Сировиною для “цеглин” був болотистий грунт у долині річки Молочної, що протікала за чотири кілометри від кургану, а камку доставляли з берега Азовського моря, до якого було сорок кілометрів.

Та ніщо не могло зупинити грабіжників. Судячи з напрямку пробитого в щиті проходу й численних поворотів у ньому, вони випадково проламали склепінчасту стелю й проникли всередину крізь вузький прохід. Злодії майже повністю спустошили гробниці під земляним насипом. У одній з них були поховання жінок (знатної скіф’янки та вбитої рабині), в другій — знатного скіфа. Не пощадили й самих покійників, на яких, напевне, було розшите золотом вбрання та ювелірні прикраси. Незважаючи на це, археологам удалося знайти близько чотирьох тисяч золотих аплікаційних пластин із різноманітними антропоморфними, зооморфними й рослинно-геометричними зображеннями — свідчення надзвичайного багатства похованих тут людей, залишки поховальної колісниці, 11 амфор, бронзовий казан тощо.

Та головна знахідка була попереду — у невеличкій схованці, лише 20 см завглибшки, якої не помітили грабіжники. Олексій Тереножкін, котрий очолював експедицію, в листі до дружини писав: “...Відкриваємо дедалі більше, вже видно частини прекрасного грецького орнаменту у вигляді пальмет, рослинних пагонів. Припускаємо, що це справжнє окуття горита. Грифони, які шматують якусь тварину... Зверху горита — ряди неприкріплених квадратних бляшок із зображенням скіфа, котрий п’є з ритона перед богинею. Збоку багато якоїсь тонкої бронзи. Все це не сон, а дійсність, реальність.

Коли перший запал минув, почали думати, що ж із ним робити. Було зрозуміло: чіпати не можна в жодному разі. Єдиним виходом для нас у цьому випадку могла бути лише виїмка із ґрунтом у моноліті...”.

У схованці розчистили зотлілий горит (футляр для лука і стріл) із добре збереженим золотим окуттям, оздобленою міфологічними сценами з життя Ахілла. В гориті було близько сімдесяти наконечників стріл із залишками древків, розписаних поперечними червоними смугами. А на гориті й під ним лежало з півсотні золотих пластин — залишків портупеї — та бронзовий бойовий пояс.

За свідченнями давніх авторів, скіфський лук мав велику дальність польоту стріли. Особливо цінним є напис із Ольвії про те, що її громадянин Анаксагор, син Демагора, “пустив стрілу” на відстань понад 520 м. Припускають, що цей постріл був зроблений зі скіфського лука, дуже поширеного тоді в державах Північного Причорномор’я.

За весь час розкопок скіфських курганів знайдено чотири ідентичні золоті окуття горитів, які дослідники датують 340—320 pp. до н. е. За місцем першої знахідки в кургані Чортомлик їх умовно названо “чортомлицька серія”. Три кургани — Чортомлицький (1863 p.), Ільїнецький (1902 p.), Мелітопольський (1954 р.) розташовані в степовій зоні України, а восьмий П’ятибратній курган — на Дону в Росії (1959 p.). Найкраще зберігся горит із Мелітопольського “царського” кургану.

Шкіряні або дерев’яні горити призначалися для лука і стріл, їх носили біля лівого стегна, прикріплюючи до пояса. Для них виготовляли окуття, прикрашені спереду і з боків. Лук укладали в горит дугою вниз.

Такий тип окуття елліни спеціально розробили з урахуванням форми скіфських торитів, що відрізнялися від власне еллінських. Золоті, іноді срібні з позолотою торити з численними барельєфами належали переважно скіфським вождям або навіть царям.

На золотих окуттях горитів “чортомлицької серії” наявні окремі епізоди з життя Ахілла під час його перебування на острові Скірос у царя Лікомеда. Вдало відтворено емоційність деяких героїв, що зближує цей твір торевтики зі скульптурними фризами й монументальним живописом періоду високої класики й раннього еллінізму.

Центральна двоярусна композиція горита, що має сюжетний, конкретно-міфологічний характер, — рідкісний приклад “живописного” рельєфу, який з’явився в еллінсько-скіфському мистецтві у другій половині IV ст. до н. е. Найчастіше його застосовували у багатофігурних динамічних сюжетах, прагнучи зобразити людські фігури у складних ракурсах, створити відчуття перспективної ілюзії. Для нього характерні глибинне розкриття простору з пейзажними й архітектурними деталями, живописне трактування драпірування, відсутність принципу ісокефалії.

У композиції все підпорядковано єдиному змісту — відтворенню тих сцен із життя Ахілла і Деїдамії на острові Скіросі, котрі найбільше імпонували художникові й завдяки яким він утілив своє розуміння долі людини — чоловіка і батька, дружини, їх нерозривність. Можливо, на цю тему була трагедія, оскільки зображені на гориті сцени більше нагадують трагедійні, ніж міфологічні. Як у театральному спектаклі, зміст однієї сцени переходить у зміст іншої, варто лише об’єднати їх, що і зробив торевт у своєму творі.

На рубежі класичного й елліністичного часів міфологічні образи, філософські роздуми про неминучість долі часто по-новому осмислювалися не лише в літературі, а й у мистецтві. У різні способи робилися спроби відобразити їх у живописі, скульптурному рельєфі й навіть у творах торевтики. Але якщо в монументальному мистецтві втілювалися ідеї панеллінського масштабу, то в більш масовій торевтиці й вазописі іноді були наявні і драматургічні версії.

Сюжетна канва — життя Ахілла на острові Скірос — практично не змінювалася на багатьох творах мистецтва (монументальному живописі, торевтиці, римських саркофагах). Проте оцінка подій, пластична інтерпретація міфу іноді радикально мінялися залежно від функцій і місця створення твору, від уявлень і світогляду митців і замовників.

Майстер мелітопольського горита створив послідовний опис окремих моментів життя Ахілла на острові Скірос, об’єднавши їх у сюжетні сцени, із наперед визначеною символікою та ідеєю про неминучість долі воїна-героя. Ця унікальна золота “поема” про Ахілла, яку створив під впливом класичного мистецтва невідомий еллінський торевт, мала розповісти про нього войовничим скіфам.

Де й коли виготовлені парадні золоті горити “чортомлицької серії”? Найближчими аналогіями в торевтиці є срібний горит із кургану Карагодеуашх на Кубані й ідентичні йому золоті обкладки з гробниці Філіппа II Македонського у Вергині із зображенням взяття Трої. Ці поховання датують 350—320 pp. до н. е. Тому й парадні золоті горити “чортомлицької серії” відносять до 340—320 pp. до н. е. Можна припустити, що їх спеціально зробив еллінський митець, який добре їх знав, запрошений боспорським царем Перисадом І у Пантікапей. Ким він був за походженням, з якого античного центру прибув у столицю Боспорського царства, так, напевне, й лишиться таємницею.

Цікаво також, що спонукало боспорського царя піднести чотирьом скіфським вождям однакові дорогі дари. Відомо, що скіфські лучники служили в найманому війську боспорських царів, в екстремальних ситуаціях скіфські вожді допомагали їм у війні з ворогами. Тому не виключено, що в одній із найважливіших переможних війн Перисада І, правителя “всієї землі між крайніми кордонами таврів і кордонами Кавказької землі”, брали активну участь загони скіфських лучників. Їхніх вождів потім було поховано в курганах, де знайдено золоті обкладки горитів...

Зі знахідкою з Мелітопольського кургану пов’язаний іще один цікавий момент. Усупереч існуючій “традиції”, її не передали до Державного Ермітажу. Разом з іншими шедеврами вона стала основою фонду Музею історичних коштовностей України.

Опис горита з Мелітопольського кургану. Композиція верхнього ярусу за всіма ознаками має завершену форму. Вона складається з чотирьох чітко скомпонованих сцен, тематично і стилістично пов’язаних із головним персонажем — Ахіллом: герой учить свого маленького сина Неоптолема стріляти з лука; засмучений і наляканий Неоптолем розповідає матері й няньці про раптову появу незнайомих людей (посольську місію на чолі з Одіссеєм); зустріч Ахілла й Одіссея; відчай дружини героя Деїдамії, котру стримує нянька й один із послів (можливо, старий, мудрий Нестор), після згоди Ахілла взяти участь у Троянській війні.

Усі сюжети створюють ілюзорну видимість однієї картини, головні події на якій розгортаються поступово, одна за одною, у стислий проміжок часу. Цілісність дії підсилена розташуванням із двох боків горита фігури Ахілла, що зображений спиною до краю композиції.

Зовсім інакше виконаний нижній фриз: дружина Лікомеда заспокоює своїх дочок; розмова ахейських послів з Ахіллом у присутності Лікомеда; засмучена Деїдамія з останнім даром для Ахілла. На відміну від попереднього ярусу, фігури по краях повернуті обличчям до країв горита, що свідчить про незавершеність композиційного вирішення цього фриза.

Двоярусну композицію виконано у тривожному ритмі, вона здається завершеною картиною, де окремі сцени підпорядковано розкриттю однієї ідеї. Саме таке сприйняття надає найбільшої визначеності ідейно-образному розумінню сюжету. Деякі відмінності в зображенні одного й того самого героя не принципові, швидше, випадкові. Так, для Ахілла характерне благородство пропорцій сильного, майже повністю оголеного тіла, чуттєва, але ідеалізована краса. Він зосереджений на розв’язанні доленосного питання: жити довго, тихо й щасливо чи, здобувши славу героя, загинути молодим.

Образ Деїдамії динамічніший, насичений трагізмом і безутішністю, особливо в останній, четвертій сцені верхнього ярусу. Контури фігури прекрасно відтворюють рух героїні, підкреслений глибокими, розкиданими в різкому пориві складками одягу. Вперше й востаннє образ жінки отримав таке психологічне трактування в творах торевтики зі скіфських курганів. Усі діючі персонажі на обкладках горита охоплені суперечливими почуттями, зовнішність кожного своєрідна й індивідуальна.