Золото сарматського царя Інісмея

В кінці IV ст. до н. е. — в І ст. н. е. до ювелірного мистецтва народів Північного Причорномор’я проникають новітні віяння, пов’язані з походами Александра Македонського на Схід. Художники прагнуть до яскравих барвистих поєднань, химерності форм і розмаїтості візерунків. Вони перетворюють стилізовані деталі фігур тварин на багаті орнаментальні форми, в яких блиск золота доповнюють вставки з коштовного каміння — альмандинів, смарагдів, аквамаринів, бірюзи, гірського кришталю, а також кольорового скла й емалі. Химерно переплетені тіла фантастичних і реальних істот утворювали ритмічні композиції. З тонким розумінням натури художники часом гіперболізували найприкметніші риси тварин. В оленя, лося й гірського козла, таким чином, виділяли роги, вуха, копита; у лева і вовка — зубату пащу, ніздрі, вуха, лапи та хвіст; в орла — дзьоб, око, пазурі. При моделюванні тіла більше уваги приділяли головним деталям м’язів, насамперед плечам і стегнам, що загалом підсилювало чіткість і динамічність обрисів.

Очі, вуха, м’язи і хвости тварин інкрустували різнобарвними вставками, відтак з’явилися різновиди інкрустаційно-поліхромного “звіриного”, а згодом і геометричного стилю сарматів. Певною мірою саме це визначає характер усієї культури степової Євразії, а водночас і античних держав Кримського півострова — Боспору Кіммерійського, Херсонеса Таврійського та Ольвії в перші століття нашої ери.

Розквіт “бірюзово-золотого” стилю припадає на І — середину II ст. н. е. Його виникнення й поширення пов’язане із сарматськими племенами аланів. Амміан Марцеллін, який жив у 330—400 pp. н. е., залишив найбарвистіший і найповніший опис цих кочівників: “Живуть вони м’ясом і достатком молока, облаштовуються в кибитках із вигнутими покрівлями з деревної кори і переїздять ними по безмежних степах. Прибувши в місце, яке буяє травою, вони розставляють свої кибитки в колоподібний спосіб і харчуються, як звірі; винищивши весь корм для худоби, вони знову везуть свої, так би мовити, міста, розташовані на возах. На них чоловіки одружуються з жінками, на них народжуються й здобувають виховання діти; це їхні постійні житла, і хоч би куди вони прийшли, те місце вважають і своїм рідним пристановищем... Усі, хто за віком і статтю не придатні для війни, тримаються біля кибиток і займаються мирними справами; молодь же, з раннього дитинства поріднившись із верховою їздою, вважає ганьбою ходити пішки; усі вони завдяки різноманітним вправам є доблесними вошами...

У них не видно ні храмів, ні святилищ, ніде не побачиш у них навіть покритих соломою хиж; вони за варварським звичаєм утикають у землю оголений меч і з благоговінням поклоняються йому, ніби Марсу, покровителю країв, якими вони кочують...”.

“Коли вони з’являються кінними загонами, навряд чи яка лава їм здатна протистояти”, — писав про сарматів Корнелій Таціт. Прокуратор Каппадокії Арріан, воюючи, добре вивчив сарматські звичаї, залишив у своєму творі “Про полювання” чудовий опис сарматських коней: “Їх спочатку важко примусити розігнатися, можна поставитися до них із цілковитою зневагою, коли їх порівнюють із конем фессалійським, сицилійським чи пелопоннеським. Зате вони витримують які завгодно труднощі; й тоді можна бачити, як той жвавий, баский і гарячий огир вибивається із сил, а ця дрібного зросту миршава конячина спершу обганяє його, затим полишає далеко за собою і женеться за звіром; вона витримує гонитву доти, аж доки олень знесиліє”.

Сармати, як і чимало інших кочових племен, були “народом-військом”. “Одягом і озброєнням вони найдужче скидаються на парфян, але відрізняються суворішим характером, подібно до самого клімату... Плем’я войовниче, вільне, непокірне й до того жорстоке та люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками”, — так описав сарматів римський географ І ст. н. е. Мела Помпоній у своїй праці “Землеописания”.

“Їхні жінки їздять верхи, стріляють із луків, метають дротики з коня й воюють супроти ворогів, допоки вони дівчата. Вони залишаються в дівках, доки не уб’ють трьох ворогів, і не поселяються з чоловіком раніше, ніж звершать передбачені звичаєм жертвоприносини. Здобувши один раз собі чоловіка, вони перестають їздити верхи, доки не трапиться необхідності всезагального походу”, — писав знаменитий лікар Гіппократ у трактаті “Про повітря, води та місцевості”.

Цікаво, шо цей пасаж давньогрецького вченого знаходить підтвердження і в археологічних джерелах. Проте вік похованих разом зі зброєю жінок коливається від шістнадцяти до шістдесяти років. Отож-бо, мабуть, далеко не всі з них встигли вбити трьох ворогів, знайти чоловіка й розстатися з військовими обов’язками.

Археологічна культура сарматів у сучасній науці поділяється на три основних етапи: ранній (II—І ст. до н. е.), середній (I—II ст. н. е.) та пізній (II—IV ст. н. е.). Кожному з них притаманні самобутні риси, що найяскравіше вирізняються в особливостях поховального обряду й матеріальній культурі.

За останні десятиліття на території України вивчено чимало надзвичайно багатих сарматських поховань (Соколова Могила, Ногайчинський, Весіннє, Сватова Лучка та ін.), ознаменованих відкриттями унікальних коштовних виробів. Золоті й срібні сережки, гривни, фібули, браслети, прикраси воїнського вбрання та кінської збруї, предмети озброєння й культу свідчать про витончені мистецькі смаки тієї далекої епохи. Цікаві результати дало дослідження О. Симоненком некрополя кочової сарматської аристократії другої половини І ст. н. е., розташованого між селами Грушка (Молдова) й Пороги Ямпільського району Вінницької області (Україна). Тут серед кількох могил було виявлено найбагатше поховання з тамгами (клеймами) на золотих і срібних виробах. Більша частина знахідок зберігається у фондах Інституту археології НАН України.

Курган, розташований над похованням періоду енеоліту (III тис. до н. е.), досліджували пізно восени 1984 р. У глибокій і просторій, орієнтованій на північ катакомбі, вхід до якої перекривала масивна кам’яна плита, стояв дерев’яний саркофаг із тілом небіжчика. Померлий цар (припускають, що це останки сарматського царя Інісмея, сина знаменитого Фарзоя) був одягнений у шкіряний костюм червоного кольору, розшитий мініатюрними золотими трубочками. На ногах — високі чоботи, що застібалися срібними пряжками. На зап’ястя лівої руки надітий масивний золотий браслет, на правому — спеціальна золота пластина, що служила для захисту руки від удару тятиви лука. Її наявність на правій руці свідчить, що покійний був лівшею. Біля передпліччя були розміщені срібний келих і золота гривна, яка закінчувалася двома голівками коней. На стегнах лежали два золоті гарнітури парадних шкіряних поясів, інкрустованих емалями та бірюзою. До одного з них, портупейного, за допомогою золотих пряжок був пристебнутий меч. Його піхви та рукоять декоровані золотими бляшками. А сам меч додатково кріпився до правого стегна ремінцями із золотими обкладками. Ліворуч, біля пояса, лежав залізний кинджал, уздовж — лук і сагайдак зі стрілами. У могилі знайдено дві синопські амфори та кілька ліпних горщиків, подібних до простої кераміки пізніх скіфів. Майже всі коштовні прикраси виконано в “бірюзово-золотому” стилі. Найбільший інтерес становлять дві бляхи-застібки парадного пояса, виготовлені із заліза й обкладені золотим листом.

Ще складніші композиції подано на парі золотих ажурних застібок від портупейного пояса, виготовленого із товстої зеленої шкіри. На шкіряній основі портупейного пояса із двох боків від цих масивних блях кріпилися золоті, повністю інкрустовані блакитною емаллю пластини, вирізані у формі квітки лотоса. Від них звисали тонкі ремінці із золотими наконечниками. Зворотний бік одного з них було прикрашено тамгою Інісмея.

Унизу за допомогою золотих пряжок і карабіна до пояса кріпився короткий меч, рукоятка і піхви якого були обтягнуті червоною шкірою і декоровані золотими бляшками (фігуркою лева, горизонтальними стрічками з блакитними емалевими сердечками, клеймом Інісмея).

Східне походження знахідок із кургану в селі Пороги підтверджують знайдені в одному з поховань некрополя Тілля-Тепе в Афганістані золоті ажурні підвіски із зображенням фігурки чоловіка, який тримає за лапи двох драконів.

Головний центр виготовлення виробів “бірюзово-золотого” сталю дотепер не встановлено. Припущення стосовно бактрійського походження цих витончених творів ювелірного мистецтва не підтверджено ні знахідками виробів подібного типу, ні майстернями.

На всіх описаних коштовних виробах — поясних бляхах, гривні, піхвах меча і срібному келиху — наявні тамги царя Інісмея, аналогічні знакам-схемам на серії срібних ольвійських монет кінця 70-х — початку 80-х pp. н. е. з портретним зображенням цього сарматського правителя. Довгий час Інісмея та його попередника Фарзоя, чиї золоті монети також карбувала Ольвія у 50—70-і pp. н. е., вчені ототожнювали зі скіфськими царями Неаполя Скіфського у Криму і вважали їх скіфами. Пізніше, на підставі порівняльного аналізу тамгоподібних знаків на ольвійських і боспорських монетах, дійшли висновку про їхнє сарматське походження. Розкопки кургану в селі Пороги в 1984 р. ще раз підтвердили цю думку.

Крім того, розміщення клейма на речах підтверджує їх особливе значення. Так, підперізування в іраномовних народів мало характер дійства посвяти. Гривна була не так шийною прикрасою, як символом приналежності до аристократичних верств населення. Срібний келих сприймався як один зі священних дарунків, символ жрецтва. У сарматських курганах подібний посуд із благородних металів (золота і срібла) дуже нечисленний. Увесь його знайдено в так званих царських похованнях на території Нижнього Дону та в Поволжі.

Ким же був цей сарматський правитель, який останнім залишив своє ім’я в нумізматичній історії одного з найбільших еллінських полісів Північного Причорномор’я? Інісмей, на думку вчених, очолював велике об’єднання сарматських племен аорсів після смерті свого батька Фарзоя. У середині І ст. н. е. аорси, ймовірно, перекочували в Північне Причорномор’я з Дону та Волги. Можна припустити, що їхнє об’єднання якийсь час було розташоване у степах між Південним Бугом та Дністром і було відоме як Аорсія. Це підтверджено й написом на мармуровому ольвійському декреті І ст. н. е., де згадується посольство ольвіополітів до “найвеличніших царів Аорсії...”, імена яких, на жаль, не збереглися.

Опис двох блях-застібок парадного пояса. Зроблені із заліза, обкладеного листовим золотом; у високому рельєфі зображено двобій драконів, які впилися іклами один в одного. Відповідно до канону, їхні тулуби неприродно вивернуті. Краплеподібні вставки бірюзи позначають напружені м’язи, вуха й пазурі. Стилізовані, майже скульптурні тіла фантастичних чудовиськ ідеально вписані у круглий простір блях, обрамлених пласкими відполірованими обідками. За іконографією ці образи близькі до зображень на золотому флаконі з кургану Хохлач під Новочеркаськом, який традиційно пов’язують із продукцією майстрів Південного Сибіру, Центральної Азії та Китаю.

Опис ажурних застібок від портупейного пояса. Основу кожної пряжки-застібки становить “грушоподібна” рамка, інкрустована по контуру блакитною емаллю. Кожну бляху, виготовлену в техніці лиття, прикрашає майже скульптурна фігурка чоловіка, що сидить верхи на пантері. У зігнутих руках він тримає за задні лапи двох орлиноголових грифонів, що шматують останки тіла якоїсь тварини. Чоловіки одягнені в довгі куртки з отороченими хутром полами й манжетами. Їхні круглі голови мають повні місяцеподібні обличчя з яскраво вираженими монголоїдними рисами — вузькими розкосими очима, високими вилицями й маленьким носом. Волосся акуратно зачесане догори й зібране на тімені вузлом, який інкрустовано круглою вставкою блакитної емалі. Фігурки грифонів у найвипукліших місцях також декоровані блакитними емалевими вставками.