Ікона “Святі Сергій і Вакх”

Перші твори візантійського станкового живопису, котрі збереглися у світі в одиничних екземплярах, це ікони VI ст., написані на дошках у техніці енкаустики (восковими фарбами). Метод дозволяв використовувати доволі колористичні, насичені тони. Тому давні художники застосовували такий густий шар, із широкими мазками, для написання виразних і емоційних образів.

Безцінною є невелика колекція ікон константинопольської і сірійської шкіл, свого часу привезених до Києва єпископом Порфирієм Успенським із монастиря святої Катерини, що на горі Сінаї. У його колекції ікони перебували до 1885 р. Після смерті власника їх передано до Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії. Згодом вони опинилися в Центральному антирелігійному музеї, а в 1940 р. — у Музеї західного і східного мистецтва (тепер Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків у Києві).

В ансамблі й символіці християнського храму ікона займає особливе місце. Вона має значно більше сакральне значення, ніж настінні фрески, мозаїки чи мініатюри рукописів. Саме при спогляданні іконописного лику людина стикалася з божественним світом.

Перші візантійські ікони, на думку вчених, виникли під безпосереднім впливом фаюмських портретів. З цього погляду особливий інтерес викликають ідейно-художні традиції ритуально-поховального античного портрета, котрі перейшли (з певними змінами) в ранній іконопис. У пізніх фаюмських портретах зображено людину в її нібито позаземному стані. Це досягалося введенням золотої фарби, що закривала легке сіро-блакитне тло, і золотих вінків з набитими за трафаретом орнаментами. Але основні метаморфози відбувалися із самими образами, котрі втрачають свою колишню експресивність й індивідуальну виразність погляду: головну увагу зосереджено на переданні своєрідної потойбічної сили, що наповнює “земну оболонку” людини.

Між ранніми християнськими іконами і пізніми фаюмськими портретами є принципова відмінність. Вона основана не так на відступі від класичної художньої гармонії і ступеня умовності зображень, як на “імперсональності”, що додає образам спокійну і глибоку споглядальність. Складається своєрідний канонічний тип обличчя з поглядом, що ніби привертає, притягує глядача.

На ранніх іконах зображували образ одного святого — погруддя чи по пояс, хоча трапляються зображення святих на повен зріст (ікона VI ст. “Іоанн Хреститель”). Лик святого завжди звернений до умовного глядача в анфас. Це пов’язано зі спіритуалістичним значенням ікони як предмета моління — між молільником та іконою виникав певний містичний зв’язок. Ікона поступово перетворювалася на сполучну ланку між віруючими і Богом. Можливо, тому в ранньому, та й пізнішому, іконописі художники надавали величезного значення поглядові святих. Адже основним завданням іконописця було створення строго диктованого іконографічними правилами безтілесного зображення святого, його канонізований “лик”. Одна з ікон колекції київського музею — “Богоматір з дитиною Христом” — написана в період розквіту візантійського мистецтва часів імператора Юстиніана (527—565 pp.). Шедевр належить до константинопольської художньої школи. Імовірно, ікона разом з іншою, парною до неї дошкою (не збереглася) становила композицію “Поклоніння волхвів”.

В іконі VI ст. із зображенням особливо шанованих у Візантії святих Сергія і Вакха відбилося абстрактне розуміння релігійних образів іконописцями сирійської школи. У характеристиці святих превалюють риси умовності, урочистої нерухомості і цілковитої підпорядкованості спіритуалістичній ідеї. Фігури розміщені фронтально на горизонтально витягнутій дошці. Проникливі погляди, спрямовані кудись крізь глядача, мають велику емоційну силу і підкреслюють глибоку натхненність зображених. Обличчя модельовано плавними мазками, що окреслюють подовжену форму голів із пишними кучерями волосся. Кожен зі святих у руці тримає хрест — символ мученицької смерті. На шиях — золоті гривни, що замінили залізні обручі (за легендою, надіті на них, коли за наказом імператора Максиміана їх водили в жіночих шатах на посміховисько по Риму).

Живопис місцями пастозний, з яскраво вираженою фактурою. Круглі німби навколо голів святих і медальйон із ликом Христа підкреслено масивними золотими гривнами зі вставками коштовного каміння. Розташування деталей, колористика створюють дуже красиву композицію, побудовану на спокійних орнаментальних геометризованих ритмах. Погрудне зображення святих художник виділив по контуру темнішими лініями. Такий прийом найкраще відповідає християнському ідеалові аскетизму у візантійському мистецтві. Світлі силуети напівфігур, проблиски малинових клавів і пурпурових табліонів, як і дорогоцінні гривни, свідчать про аристократичне походження святих.

Образотворчій мові художника властиві велична узагальненість і гармонійна упорядкованість. В іконі “Святі Сергій і Вакх” значно більше іконописних рис, ніж у “Богоматері з дитиною Христом”, але їх зближує органічне сповідування античних традицій — об’ємне трактування ликів святих, багатство відтінків палітри, увага до життєвих деталей і далека від аскетизму чуттєвість персонажів. Легка вишуканість кольорів зближує ці ікони з мозаїками монастиря св. Катерини на Сінаї і церкви св. Дмитра в Салоніках.

Умови історичного розвитку Візантії не сприяли збереженню творів мистецтва. Їх знищували араби, котрі завоювали багато провінцій Візантійської імперії і на початку VIII ст. дійшли до самого Константинополя. Згодом, у VIII—IX ст., ікони систематично знищували іконоборці, котрі не допускали жодних зображень святих чи Бога. Та й усі наступні події в історії Візантії зробили ікони VI—VII ст. найціннішими предметами живопису в музеях.