Мартинівський скарб

Славетний Мартинівський скарб було знайдено випадково 1909 р. у селі Мартинівці (тепер Черкаської області) у маєтку Надії Федорівни Муравйової-Апостол, уродженої Терещенко. Село розташоване за 20 км на захід від Дніпра та Канева в басейні річки Росави, притоки іншої річки — Рось. Згідно з розповідями власників маєтку того часу, скарб знайшли селяни піц час земляних робіт. За деякими відомостями, речі скарбу лежали в срібному посуді, за іншими — в дерев’яному посуді, окутому срібними пластинами. Посудину селяни розламали, а речі поділили між собою. Доля випадкової знахідки не відрізнялася від долі інших скарбів, котрі потрапляли часто до різних країн, віддалених одна від одної більше як на 2000 км. І лише завдяки зміні політичного клімату в Європі на початку 90-х років минулого століття і зусиллям музейних працівників майже всі речі Мартинівського скарбу були на виставці “Золото степу. Археологія України”, що відбулася в місті Шлезвігу (Німеччина) влітку 1991 р.

У скарбі було близько 120-ти чудових давніх виробів зі срібла, з яких у 1912 р. майже 30 предметів надійшли до Британського музею в Лондоні, близько 90 — до Київського художньо-промислового і наукового музею, згодом переданих київському Національному музею історії України. До Києва предмети передало п’ять груп людей із зазначенням різних місць їх знайдення. Спочатку деякі речі в 1909 р. подарували музеєві Б. І. та В. Н. Ханенки, в 1914 р. — М. Ф. Муравйова-Апостол та А. Тихонов. Частину предметів зі скарбу у травні 1913 р. музей придбав за власний кошт.

У складі Мартинівського скарбу — чотири фігурки людей, п’ять фігурок тварин, три пальчасті фібули (застібки), шість браслетів, прикраси головного убору — налобні вінчики, сережки, скроневі підвіски, гривна, браслети, багато поясних бляшок, накладок, наконечників ременів, уламок тарелі, а також дві срібні чаші, ложка для євхаристії з клеймами візантійських майстрів. Найбільший художній інтерес викликали фігурки тварин і людей, відлиті зі срібла. Всі вони зроблені у високому рельєфі, після відливки старанно відшліфовані, окремі деталі на обличчі, “переднику”, руках дороблені різьбленням штихеля, а голова, деталі одягу, ніг покриті золотом. Чотири фігурки зображують вусатих безбородих чоловіків з довгим волоссям, у сорочках з довгими рукавами і в довгих штанях. Вони ніби танцюють, їхні ноги зігнуті в танці, долоні рук покладені на стегна. Симетричне зображення втілює схематичний узагальнений образ танцюриста. Голови чоловіків непропорційно збільшені, очі, ніс і рот передано в графічно-стилістичній манері нарочито узагальнених форм. Голова незвичної, майже прямокутної форми із квадратним шоломом. Деякі дослідники вбачають у цих фігурках зображення давніх слов’ян. На грудях гравіруванням зображено, можливо, орнамент на сорочці. Незвична голова з квадратним шоломом на цих людських фігурках спонукала деяких сучасних фантастів говорити про “космонавтів” чи “прибульців” із космосу. Інші не обійшли увагою зображення прямокутної орнаментальної стрічки на сорочці, оголосивши її найдавнішою українською вишивкою.

Як і фігурки людей, незвичними для давнього художнього ужиткового мистецтва є й зображення фігурок тварин у Мартинівському скарбі. Хоча фігурки загалом нагадують коней, у них фантастичний вигляд. Їх показано в стані бігу з роззявленими ротами й дивно висунутими язиками. Широкі та зігнуті дугою позолочені гриви оздоблені геометричним орнаментом.

Перші друковані відомості про речі Мартинівського скарбу були опубліковані в путівниках і звітах Київського художньо-промислового та наукового музею за 1915 р. та Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка в 1928 р. Одним із перших учених, який намагався пов’язати речі Мартинівського скарбу зі старожитностями антів, був відомий дослідник О. Спицин, котрий у 1928 р. написав працю “Старожитності антів”. Але це стосувалося тільки загальноісторичного та культурно-етнічного визначення матеріалів скарбу, а безпосереднє вивчення всіх його предметів, складу скарбу здійснив науковий співробітник Київського історичного музею С. Коршенко в 1941 р. Аналізом його предметів займалися багато вчених.

Більшість дослідників Мартинівського скарбу насамперед цікавилися питаннями хронології, етнічної приналежності його предметів та місцями їх виготовлення. Наявність у скарбі таких візантійських речей, як чаша, кубок, таріль та ложка, полегшує датування речей скарбу незалежно від суто археологічного типологічного аналізу дослідження.

На дні чаші є клеймо константинопольської майстерні (з п’яти знаків). Установлено, що такі клейма візантійських майстрів датують часом правління імператора Юстина II (565—587 pp.).

Виникнення таких поясних наборів пов’язують із популярністю євразійської моди після гунської навали. Деякі дослідники вважають, що їх виробництво було освоєне у напівварварських майстернях візантійських міст та укріплень на Дунаї, звідки їх і продавали. Наявність на таких поясних та ремінних деталях тамгамових знаків, схожих на більш ранні знаки в сарматів Північного Причорномор’я, свідчить про зв’язок із традиціями давнього населення. Ці традиції дожили аж до періоду Київської Русі у вигляді зображення княжих знаків — “тризубів” — династії Рюриковичів.

Найбільший художній інтерес становлять срібні фігурки людей та коней. Аналогії подекуди зустрічаються і на території від Уралу, Північного Кавказу до Італії та Греції. Такі антропоморфні зображення прийшли в Європу разом із гунами, де вони були відповідно адаптовані впливами візантійського периферійного художнього ремісництва. Запропоноване О. Приходнюком призначення їх як нашивних бляшок для одежі на грудях навряд чи є виправданим, адже антропоморфні фігурки відлиті зі срібла й занадто великі (висота 7,8 см) і важкі для цього. Пробиті тільки два отвори на ліктях мають теж великі розміри і призначені, очевидно, для закріплення їх цвяхами на дерев’яній основі щита або іншого предмета. Все це стосується й відлитих зі срібла фігурок коней.

Походження срібних “навушників” скарбу, які Б. Рибаков намагався пов’язати з прикрасами головного жіночого убору на зразок російських кокошників, найімовірніше, належить до ареалу Балканських країн, де були поширені схожі деталі шоломів. Дуже цікаво оформлені дві срібні фібули із зображенням людини, тварин, птахів і рослинного орнаменту. Ці речі, як і інші жіночі прикраси (підвіски, скроневі спіральні кільця, браслети з потовщеними кінцями, шийні гривни з дроту), європейського походження, вони були поширені в VI—VII ст. у Подніпров’ї.

Предмети зі скарбу не можуть належати до одного вузького кола художніх майстерень конкретної етнічної групи. Вони мають ширше територіальне походження певного відрізка часу — не менше ніж два століття. Аналізи срібла, з якого зроблені речі скарбу, свідчать: майстри застосовували метал різної проби — від 400-ї до 920-ї. Лігатура (домішки) не дає змоги виявити центр походження металу. Треба звернути увагу й на те, що майже всі речі з Мартинівського скарбу так чи інакше зіпсовані й навряд чи були придатні до вжитку. Скоріше, для збереження — як предмети з дорогоцінного металу, що його можна буде продати або передати майстрові для переплавлення та виготовлення інших речей.

Проте, незважаючи на спроби віднести речі Мартинівського скарбу до авар, логічнішим видається висновок О. Спицина та О. Приходнюка про його зв’язок зі старожитностями пеньківської археологічної культури на території України, пам’ятки якої охоплюють територію лісостепової зони від Сіверського Донця до Пруту. У цій зоні знайдено ще кілька скарбів, у речах яких є певна схожість із речами Мартинівського скарбу. Напевно, предмети Мартинівського скарбу були воєнними трофеями, здобутими військовою верхівкою не менш загадково, ніж скарб племені антів, з якими пов’язують пеньковську археологічну культуру.