Збруцький ідол

Скульптурні зображення ідолів у давніх слов’ян були досить поширеними. Найпростіші з них виконані з дерева, рідше — з каменю, риси обличчя й контури рук у них ледве простежуються. Фігури ідолів майже не були деталізовані й мали вигляд грубо обтесаних вузьких дерев’яних стовпів.

Як свідчать археологічні й письмові джерела, давні слов’яни найчастіше виготовляли дерев’яні статуї божеств, надаючи їм людського вигляду. Про них, насамперед, можна довідатися з давньоруських літописів. Так, під 980 р. у “Повісті минулих літ” розповідається, що князь Володимир Святославич у Києві “поставив кумири на пагорбі за теремним палацом: дерев’яного Перуна, зі срібною головою та золотими вусами, потім Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоша”.

Жодної дерев’яної статуї дотепер не знайдено. Більшість їх після прийняття християнства спалили або скинули в річки. Та й дерево не є довговічним матеріалом.

Судити про зовнішній вигляд слов’янських ідолів можна тільки за кількома кам’яними статуями. Вони дуже масивні, на відміну від дерев’яних, наділених легкими і стрункими пропорціями. У камені лише намічені обриси очей, носа й рота. Фігури ці відрізняються рисами декоративності, близькими за манерою до художньої обробки дерева.

Найунікальнішим є всесвітньо відомий Збруцький ідол, датований ІХ—Х ст. Його в 1848 р. біля підніжжя пагорба неподалік річки Збруч, біля села Личківців (тепер Гусятинського району Тернопільської області), випадково знайшли прикордонники. Зараз ідол зберігається в Археологічному музеї в Кракові (Польща). У давнину під час руйнування капища, в центрі якого він височів, християни, ймовірно, скинули його у води річки, приблизно тоді, коли київського Перуна тягли Боричевим узвозом до Дніпра. Чотирилику статую згодом затягнуло товстим шаром намулу, й на момент віднайдення вона чудово збереглася.

За усталеною традицією ідолові було приписано ім’я Святовита, тому що статуя давньослов’янського поганського бога Святовита, котра стояла в давнину в Арконі, також мала форму чотириликого ідола. У первісному, язичницькому значенні це ім’я означало “наділений чудодійною і добротворною силою”.

На думку академіка Б. Рибакова, Збруцький ідол дає чітке уявлення про слов’янську космогонію. Ця триярусна монументальна пам’ятка розповідає про будову складного язичницького пантеону. Угорі знаходяться божества-покровителі небесної сфери; у центрі — люди, які їх прославляють; унизу — божества підземного світу, що підтримують земну твердінь і небозвід.

Немає спільної думки і щодо ідентифікації божеств на головному, верхньому ярусі. Б. Рибаков вважав, що на Збруцькому ідолі зображено різних богів. На фасадному боці — Мокош — “матір урожаю”, навколо якої розташовано інші божества, які їй прислуговують. Богиня з кільцем — Лада, богиня весни, оранки й сівби, покровителька шлюбу та кохання. Постать із конем і мечем — Перун, бог грози і війни. Бог із солярним символом — Дажбог, слов’янський сонячний Аполлон. У нижньому ярусі — зображення Велеса, одна з іпостасей якого пов’язана з підземним світом померлих.

Форми Збруцького ідола дуже примітивні й умовні. Стилістика обробки кам’яного блока свідчить про навички майстра — різьбяра на дереві, а не на камені. Те саме підтверджують і чотиригранність зображення, й дуже низький плаский рельєф. Надаючи кам’яній брилі невластивих їй форм дерев’яного стовпа, майстер іще дужче ускладнював непросте для себе завдання — створення монументального багатофігурного рельєфу, насиченого складною символікою. В зображеннях Збруцького ідола уособлено якісь певні почуття чи ідеї. Художник прагнув передати і олімпійський спокій небожителів у верхньому ярусі, і безпорадність людей — у середньому, і гнів та злість на обличчях — у нижньому.

У 1984 p. І. Русанова і Б. Тимощук знайшли городище-святилище Богит, на якому височів у давнину Збруцький ідол. Судячи зі знахідок, це святилище було зруйновано тільки в середині XIII ст. Воно містилося на вершині гори й було укріплене з усіх боків земляними валами. До межі IX—X ст. відносять основні будівлі, досліджені на його території. У центрі святилища було “требище”, хороми якого могли одночасно вмістити до 500—600 осіб. На самому мисі гори на особливому узвишші було зведено “капище”, вимощене з каміння у вигляді восьмипелюсткової розети діаметром 15 м. Усередині кола, утвореного вісьмома заглибинами, археологам пощастило знайти квадратну в плані яму, яка була основою Збруцького ідола, скинутого після перемоги християнства у води річки, що протікає внизу. Завдяки цьому винятково важливому відкриттю вдалося відновити орієнтацію граней унікальної пам’ятки. Входячи з півночі на територію святилища, людина могла бачити зображення Мокоші. Відповідно, на захід був звернений Перун, а на схід — Лада. Центральний жертовник святилища містився біля ніг сонячного Дажбога, культ якого не зник навіть після хрещення Русі.

Опис Збруцького ідола. Високий чотиригранний стовп, виготовлений із місцевого сірого вапняку, прикрашений із чотирьох боків барельєфними триярусними малюнками, що іноді переходять у різьблення. У цьому плані техніка обробки кам’яного блока близька до декоративних прийомів різьблення на дереві. Колись його вкривав шар яскраво-червоної вохри, сліди від якої ще збереглися в деяких найзаглибленіших місцях. Високий (2,7 м) стовп Збруцького ідола увінчує чотирилика голова у давньоруській князівській шапці з ніби хутряною оторочкою. Усі “лики” — два чоловічі і два жіночі — мають довгасті витягнуті пропорції з пласкими, ледь окресленими рисами обличчя.

Кожна грань поділяється на три, як на перший погляд, окремі яруси, що відповідають тогочасним релігійним уявленням про три світи: верхній ярус зображає небо і слов’янських богів, які стоять; середній — землю і невеликі, дуже стилізовані фігурки людей; нижній — пекло і напівфігури з піднятими догори руками, які начебто підтримують два верхніх яруси (заповнені тільки три клейма, одне залишилося гладко відполірованим).

Усі чотири божества у верхньому ярусі композиції стоять на низькому постаменті. Їхні застиглі ієратичні пози засвідчують “неземне” походження. Вони зображені в однакових довгих і широких, підперезаних сорочках, із-під яких видніються схематично зображені босі ноги. Руки щільно притиснуті до грудей, причому їхні жести ідентичні: права зігнута в лікті й дещо піднята, ліва також зігнута в лікті, але опущена донизу. Здається, що вони показані в момент якоїсь клятви: двоє з них тримають у правій руці, поза сумнівом, магічні чи ритуальні предмети. У руці жіночого божества — ріг, який давні слов’яни використовували під час жертвоприношення. Атрибутом іншої богині є притиснуте до грудей кільце. Кисті рук двох інших антропоморфних божеств показані з широко розчепленими пальцями. Чоловічі образи наділені характерними рисами. Так, до широкого пояса божества за допомогою двох тоненьких ремінців підвішений вкладений у піхву меч із чітко карбованою рукояттю. Під ним, на тлі довгого одягу, — фігурка коня. На одязі божества на сусідній грані зображений малопомітний знак сонця (коло з шістьма променями всередині).

На середньому ярусі — чотири досить примітивні фігурки з розведеними врізнобіч руками. Здається, ніби вони, взявшись за руки, утворюють хоровод, який водночас підтримує верхній фриз, на зразок еллінських каріатид.

Нижній фриз Збруцького ідола найсхематичніший. Показані на ньому антропоморфні напівфігури ледь окреслені: одна з них здійняла догори руки з розчепленими пальцями, інша приклала правицю до грудей, третя є великою головою, і, нарешті, на четвертій грані чотиригранного стовпа в цьому місці зображення взагалі відсутнє. Збруцький ідол — видатна пам’ятка давньоруського образотворчого мистецтва.