Софійський собор у Києві

До світових шедеврів архітектури, пам’яток історії, культури та релігійних культів належить унікальний легендарний Софійський собор у Києві. Він і нині височить у самому центрі столиці України. Київ упродовж майже тисячоліття порівнювали з Єрусалимом, Царградом (Константинополем) або Римом. У 1990 р. весь комплекс Софійського собору занесено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО як унікальну пам’ятку архітектури й монументального живопису.

Як свідчать давньоруські літописи, засновником цього найвеличнішого храму в Східній Європі був великий київський князь Ярослав Мудрий. Закладено собор, згідно з “Повістю минулих літ” Нестора (чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського), Ярославом Мудрим у 1037 р. на честь перемоги над печенігами. За Новгородським літописом, його закладено в 1017 р.

Спільна думка істориків про те, що Київська Русь у всьому намагалася наслідувати досягнення найбагатшої ранньосередньовічної держави Візантії, стосується й історії Софійського собору в Києві. Найбільшим християнським храмом того часу був Софійський собор у Константинополі, збудований візантійським імператором Юстиніаном у 532—537 pp. Його розміри, досконалість архітектури та пишне оздоблення перевершили легендарний єрусалимський храм Соломона. І якщо можна погодитися з думкою, що Ярослав Мудрий хотів створити храм Софії у Києві за прикладом візантійських імператорів, то про пряме копіювання не може бути й мови.

Назва собору походить від грецького слова “софія” — “мудрість”.

Константинопольський храм Софії був величною спорудою, в якій на кам’яних стінах височів найбільший у світі купол. Софійський собор у Києві — дещо іншого типу, хоч і належить до поширених у візантійській архітектурі п’ятинефних хрестовокупольних храмів. Храмові характерна загальна побудова архітектурної концентричної композиції, в якій довжина центральної частини майже дорівнює ширині, а висота — довжині собору. Зі східного боку він має п’ять апсид, а інші три — двоповерхові галереї, до яких прилягає ще один ряд одноповерхових більш широких галерей. У західній галереї укомпоновані дві вежі для розміщення підйомів на хори. Нові принципи застосовували і при закладенні фундаментів храму. Все це свідчить про самостійний творчий підхід. У побудові Софійського собору в Києві використовували досягнення візантійської, близькосхідної та романської архітектури середньовіччя. Імена будівельників собору не відомі.

Софія Київська завдовжки — 29,5 метрів, завширшки — 29,3 м, а разом із галереями — відповідно 41,7 та 54,6 м, площа собору становить близько 600 кв. м, а загальна площа — 2310 кв. м. Висота від підлоги собору до зеніту центрального купола — 29 м. Хори також мають значну площу — 260 кв. м. Навколо центральної бані з великими вікнами по діагоналі розміщені чотири менші, до яких примикають ще менші. Собор має всього 13 бань із півсферичними верхами, вкритих листовим свинцем. Уся споруда у профілі має пірамідальну композицію, яка підкреслює її велич і цілісність, об’єднуючи численні декоровані колони, ніші, вікна в єдиний гармонійний комплекс. Загалом Софія Київська була меншою від Константинопольської в півтора рази, а центральне купольне перекриття — майже в чотири рази. Але завдяки низьким, порівняно з високими палацами Константинополя, будівлям Києва, які оточували Софію, вона мала вигляд величезної й домінуючої центральної споруди в столиці Київської Русі.

Стіни собору викладені з рядів цегли-плінфи, що чергуються з рядами необробленого каміння, скріпленого вапняковим розчином із цем’янковими та піщаними домішками. Спеціальні цеглини, виготовлені за лекалом, застосовані при спорудженні пілястр, фігурних стовпів. Зовнішню поверхню затирали, а потім розкреслювали квадратами, імітуючи мурування з великого обробленого каміння, що його використовували майстри Константинополя, але якого не було в Києві. Стіни прикрашали вмурованими ребром цеглинами, що зображували хрести, меандри. Все це свідчить про пряму участь у спорудженні київського Софійського собору візантійських будівельників. Із Візантії було доставлено деякі необхідні для храму матеріали з мармуру: численні капітелі, карнизи тощо. У будівництві застосовували шиферні плити.

Будівельні роботи завершилися в 1042 р. і почалися розписи його внутрішніх стін. Центральна частина храму з підкупольною поверхнею та головною апсидою, а також підлога були покриті мозаїчним живописом, а бокові частини — прикрашені фресками. Було зведено розкішний православний храм як центральний собор християнської релігії в Київській Русі, що утверджував вплив християнства та центральної київської княжої влади. Пресвітер Іларіон у “Слові про закон і благодать” (1037—1050) писав про Софійський собор як про “церкву дивну та славну всім сусіднім країнам”, як про найкращий серед усіх храмів на півночі від сходу до заходу. Софійський собор відіграв в історії України величезну роль. Він протягом майже тисячоліття був одним із головних духовних, суспільно-політичних, культурних центрів на теренах усієї Східної Європи. В ньому відбувалися найважливіші історичні події, зокрема церемонія зайняття київського великокняжого престолу, затвердження митрополитів, єпископів православної церкви, “посадження” послів. У соборі була й митрополича кафедра, перша бібліотека в Давній Русі, скрипторій для перекладу грецьких книг, їх переписування та поширення. У Софії Київській велося літописання.

Уся система розпису, сюжети та їх розміщення відповідали основній ідеї собору в давньоруській державі — зміцненню уявлень про християнське віровчення. Софійський собор прикрашено мозаїками — 640 кв. м (збереглося 260 кв. м). У зеніті центрального купола — велике зображення Христа-Вседержителя (діаметр 4,1 м), навколо якого — чотири архангели. Нижче на сферичних підпорах купола — чотири євангелісти, а на арках — севастійські мученики. На стовпах східної арки в техніці мозаїки розміщене зображення “Благовіщення”, потім — “Архангел Гавриїл”, “Діва Марія”. Ансамбль мозаїчних зображень виконано у вівтарі, головним серед яких є величний образ Богоматері — Оранти (заввишки 5,45 м). У підборі кольорів — синє вбрання, тепле золоте тло — живописці досягли надзвичайного ефекту в сприйманні її як добра й заступництва для всього люду перед Богом.

Середній ярус апсиди займає багатофігурна композиція “Євхаристія” — сцена причащання апостолів. На нижньому ярусі апсид зображені святителі та архідиякони. В усіх цих творах, виконаних на високому художньому рівні того часу, глибоко передані психологічні характеристики персонажів. Але досить різні за змістом, участю персонажів та композицією зображення мають в оформленні собору єдине мистецьке вираження в гармонії сполук світлих, синіх, малинових, золотистих кольорів, дуже органічно вплетених в архітектуру храму. На стінах головного поперечника розташовані численні євангельські сцени, серед яких — “Розп’яття”, “З’явлення Христа жонам-мироносицям”, “Зішестя Христа в пекло”, “Зішестя Святого Духа” та ін. Такі сюжети розміщені й на хорах: “Чудо примноження хлібів”, “Таємна вечеря”, їх доповнюють сюжети євангельських легенд: “Гостинність Авраама”, “Три отроки в пащі вогненній” тощо. В бокових вівтарях і нефах Софійського собору — численні сцени з “житія святих”, серед яких найцікавішими є “Цілування Марії та Єлизавети”, “Моління Анни”, “Введення в храм”. Майстри передали в них зворушливість почуттів, людських образів, благородність, аскетизм і навіть релігійний фанатизм зображуваних.

У соборі, крім головного вівтаря, розташовані ще два бокові — північний і південний. Північний присвячений святому Георгію, головному святому покровителеві Ярослава Мудрого, хрещене ім’я якого було Георгій. На фресках південного вівтаря розміщені зображення подвигів архангела та архістратига небесного воїнства ангелів Михаїла. Така увага до нього пов’язана з особливістю його культу в Київській Русі, де його вважали святим покровителем княжої влади, її дружини та міста Києва як столиці держави і місця перебування великого князя всієї Русі.

Особливу цінність собору становлять зображення багатьох сюжетів світського характеру. Серед них центральне місце належить груповому портрету сім’ї князя Ярослава Мудрого, розміщеному на трьох стінах навпроти головного вівтаря. Князь зображений під час його урочистого виходу разом із дружиною Іриною (була шведською принцесою Інгігердою), синами і дочками. Сам князь тримає макет створеного ним храму Софії. Хоча не вся ця експозиція збереглася, вона є незамінним історичним джерелом портретних образів синів Ярослава Мудрого — Святослава і Всеволода, котрі стали діячами давньоруської держави й одружилися з грецькими царівнами, його дочок — Єлизавети, Анни та Анастасії — майбутніх королев Норвегії, Франції та Угорщини. Ця унікальна пам’ятка давньоруського портретного монументального живопису свідчить про широкі зв’язки київського князівського двору з найбільшими державами Європи.

Розписи світського життя зроблені на стінах і стовпах двох веж, де були розміщені ходи на хори. Їхні сюжети охоплюють майже все розмаїття тогочасного життя: полювання, вершники, борці, танцюристи, музиканти, акробати тощо. Велике зображення “Іподрому” в південній вежі докладно розповідає про змагання: готова до старту четвірка коней, сигнал розпорядників змагань, колісниці, ложі з гостями на чолі з візантійським імператором. Останнє дозволяє припускати, що митець повторив сюжети, вже написані ним у Царгороді.

Уявлення про культурне життя Київської Русі дають сцени з музикантами та скоморохами в притаманному їм вбранні. На них зображені і музичні інструменти: флейти, смичкові інструменти, гусла, лютні. Дослідники виявили серед усього цього навіть один із найдавніших типів європейських органів із музикантом і скоморохами, котрі міхами нагнітають повітря в органні труби. Малюнок театральних видовищ на фресках веж Софійського собору — свідчення їх популярності при дворі київського князя. Зображення типових києво-слов’янських деталей одягу, рис обличчя учасників згадуваних у письмових джерелах “скомороських” вистав доводить безпосереднє знайомство митця з ними. Це не просто випадкові нечасті спеціалізовані театральні вистави, а постійні виступи давньоруських артистів при княжому дворі. В історії європейської та світової театральної сцени вони займають окреме визначне місце.

Весь інтер’єр собору справляє враження стрункої системи архітектури з гармонійно вписаними панорамами релігійного та світського змісту. Сприйняття храму різне, залежно від місця споглядання. Як зауважив дослідник історії давньоруської архітектури П. О. Раппопорт, князь зі своєю сім’єю бачив золоті мозаїки, сяючі від світла, що випромінювалося крізь вікна, а люди внизу бачили високо піднесений на колонах недосяжний простір, заповнений зображеннями святих і розташованим трохи нижче них князем зі своїм оточенням.

Будівництво величного храму Софії в Києві значно впливало на розвиток давньоруської архітектури загалом і на посилення тенденції будівництва релігійних споруд у всіх регіонах великої Київської держави. Досвід і приклад спорудження цього собору запозичили міста-центри удільних князівств. Видатні храми, присвячені святій Софії, були збудовані в Новгороді (1045—1050), Полоцьку (друга половина XI ст.). Вчені неодноразово порівнювали київську Софію не лише з константинопольським однойменним храмом, а і з венеціанським собором Марка, Вормським і Шнайдерським соборами, церквами Грузії. Спорудження Софії Київської започаткувало окремий архітектурний напрям у давньоруському будівництві храмів, який простежується в багатьох церквах Києва, Чернігова, Новгорода, Новгород-Сіверського, Владимира, Рязані, Білгорода й Путивля. Відгомін цього напряму, творчо переробленого з візантійської архітектури, відчувається і в пізніше створених храмах XV—XVIII ст. у Росії та Україні. Архітектура Софії Київської заснувала в Європі нову Київську архітектурно-будівельну школу й широке східноєвропейське храмове будівництво.

Зведений Ярославом Мудрим собор святої Софії був і головним митрополичим храмом Русі, захисником її православної віри, святим символом могутності й незалежності Київської держави. Софійський собор був і усипальницею великих київських князів. У Володимирському нефі була великокнязівська усипальниця, де в 1054 р. було поховано Ярослава Мудрого, мармуровий саркофаг якого зберігся до нашого часу. В Софійському соборі поховано й сина Ярослава Мудрого — Всеволода I Ярославича (1093 p.), а також його онуків Ростислава Всеволодовича (1093 p.), Володимира II Мономаха (1125 p.), правнука В’ячеслава Володимировича (1154 p.).

За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови. Після нападу орди хана Батия у 1240 р. на Київ, коли Київська Русь закінчила своє існування як велика європейська середньовічна держава, Софійський собор довгі роки залишався зруйнованим.

Після входження Києва до складу Великого князівства Литовського князь литовський Вітовт порівнював собор святої Софії з удовою, що втратила красу, а митрополити не дбають про неї, лише постійно перевозять її цінності до Москви. В 1416 та 1484 pp., коли Київ спустошили кримські хани, Софійський собор пограбували татари. Після укладення Брестської церковної унії в 1596 р. він не раз переходив від греко-католицької церкви до православної і навпаки. Цінності собору кілька разів переносилися в інші католицькі чи православні храми. В 1625 р. запустіння собору призвело до руйнації його західної стіни.

У відродженні Софії Київської величезну роль відіграв митрополит П. Могила (1632—1647 pp.), заснувавши в соборі чоловічий монастир, поновивши православне богослужіння й почавши реставрацію собору, до якої залучив італійського архітектора О. Манчіні. Його починання продовжив митрополит Сильвестр Косів. Храм святої Софії був символом державності України та незалежності української православної церкви в роки великої визвольної війни українського народу в середині XVII ст. на чолі з Б. Хмельницьким. На площі біля Софійського собору 23 грудня 1648 р. відбулася святкова зустріч козацького війська, що після багатьох перемог увійшло до Києва через Золоті ворота. Про першорядне значення й особливу шанобливу святість собору знали й польські урядовці. Після поразки козаків у битві під Берестечком литовський гетьман Ян Радзивілл, захопивши в липні 1651 р. Київ, розмістив свої війська на площі біля Софійського храму. В польському війську був голландський художник А. Вестерфельд, який замалював площу та Софійський собор. Завдяки цим малюнкам до нас дійшли документальні свідоцтва про стан Софії Київської в XVII ст.

Після так званого періоду руїни в Україні завдяки енергії митрополита Гедеона (князя Святополка Четвертинського) та гетьмана Мазепи Софійському соборові надали у володіння села й міста, відремонтували західну частину храму, дерев’яні споруди у дворі, виділили значні кошти для його ремонту й оздоблення. Ця робота тривала й при наступному митрополиті Варлаамі Ясинському, якого фінансово підтримував гетьман Мазепа.

У 1685—1707 pp. собор відбудовано у формах українського бароко.

Крім князів, на території Софії були поховані і видатні діячі православної церкви — митрополит Київський і всієї Русі Кирило II (1280 p.), митрополит Київський священомученик Макарій (1497 p.), митрополити Київські Сильвестр Косів (1657 р.), Гедеон, князь Святополк Четвертинський (1690 p.), Рафаїл Заборовський (1747 p.), Арсеній Могилянський (1770 р.) та інші.

За час перебування Рафаїла Заборовського на посаді митрополита було виготовлено новий різьблений позолочений іконостас у бароковому українському стилі, відремонтовано дзвіницю, завершено зведення будинку митрополита, споруджено браму Заборовського — західний парадний в’їзд на митрополиче подвір’я.

Історична доля Софійського собору в XVIII—XIX ст. була пов’язана з основним призначенням — богослужіння та духовного обслуговування віруючих християн, які йшли вклонитись у давній православний храм із далеких країв. Після революції 1917 р. настали гіркі для християнської релігії часи. Та, мабуть, святе заступництво вберегло Софійський собор від зруйнування вибухівкою, як було із Михайлівським Золотоверхим собором. Чимало сил для цього доклали вчені, музейні працівники Києва, на пропозицію яких у Софії 1934 р. було організовано Державний архітектурно-історичний заповідник “Софійський музей”. Це дало змогу не тільки зберегти давній унікальний храм, а й продовжити його наукове вивчення та реставрацію.

Початок науковим дослідженням Софійського храму було покладено ще в 1809 p., коли його обстежувала спеціально створена експедиція К. Бороздіна. Багато зробив для вивчення історії собору митрополит Є. Болховітінов, котрий написав про нього й першу книгу. В 1843 р. після розчищення розпису собору було знайдено давній фресковий живопис, покритий за багато віків кіптявою та пізнішими розписами для їх поновлення. В 1840—1850 pp. під керівництвом академіка Ф. Солнцева почалася реставрація давньоруських мозаїк та фрескового живопису Софії, які започаткували окрему галузь у світовій історії мистецтвознавства. Цю справу наприкінці XIX ст. продовжив професор А. Прахов. Після революції реставраційними та науково-дослідними роботами в Софії Київській займалися Ф. Шмідт, М. Сичов, І. Моргилевський, В. Лазарєв, В. Фролов та ін. Розкопки біля Софійського храму та усередині його здійснив М. Каргер. Археологічне та архітектурне дослідження Софії продовжили Ю. Асєєв, М. Кресальний, І. Тоцька та інші. Надзвичайно плідною була робота С. Висоцького, котрий вивчав давні написи-графіті, нанесені в давньоруські часи відвідувачами храму на його стіни. Софійський собор є не тільки унікальною архітектурною пам’яткою, місцем зібрання давніх мозаїк та фрескового живопису, а й зосередженням письмових джерел з історії Київської Русі. Останні були певними хронологічними реперами в дослідженні палеографічних особливостей давньоруського кириличного алфавіту.

Нині Національний заповідник “Софія Київська” є комплексом давньої архітектури й найповнішим у світі зібранням оригінальних мозаїк та фресок XI ст. (260 кв. м мозаїк та 3000 кв. м фрескового живопису). До комплексу Софії Київської належать монастирські споруди — дзвіниця, митрополичий дім, трапезна, братський корпус, бурса, консисторія, Південна вежа, брама Заборовського, зведені у XVIII—XIX ст. та огороджені міцним муром. У 1987 р. Міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило заповіднику Європейську золоту медаль за збереження історичної спадщини. Незважаючи на музейний характер давнього комплексу, він і сьогодні продовжує виконувати священну роль символу державності і самостійності Української православної церкви. Останнє було яскраво підтверджено похованням біля Софійського собору деяких церковних діячів XX ст.: митрополита Української автокефальної православної церкви Нестора Шараївського (1929 p.), митрополита Київського, Галицького і патріаршого екзарха України Михайла Єрмакова (1929 p.), патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира Романюка (1995 p.).