Богоматір Заступниця (Оранта)

Серед світових шедеврів християнського мистецтва Богоматір Заступниця (Оранта) із Софійського храму в Києві (XI ст.) посідає особливе місце. Вона ніби символізує ідею християнської церкви. Цей високо художній мозаїчний твір утілює не тільки найвищі досягнення візантійського мистецтва, а й Київської Русі. Неувага до цієї пам’ятки світового значення склалася в радянські часи боротьби з релігією у формі замовчування високих художніх особливостей цього безцінного художнього твору вітчизняним мистецтвознавством.

У збудованому Ярославом Мудрим у першій половині XI ст. Софійському соборі в Києві всю верхню частину вівтарної апсиди займає величезне зображення Богоматері заввишки 5,45 м. Воно є найбільшою за розмірами постаттю у всьому давньоруському мистецтві. Богоматір зображена стоячою у фронтальній позі на спеціальному підніжжі з піднятими догори руками. Оранту вважали посередницею між Богом і людьми. Передати відчуття постійного перебування серед присутніх “всюдисущого” образу Оранти — заступниці роду людського — така була ідейно-художня мета, здійснена за допомогою глибоко продуманих художніх засобів і технічних прийомів. Одягнена в синій хітон, поверх якого накинутий пурпуровий плащ — мафорій. Хітон і мафорій задраповані вертикальними та косими зморшками. Ноги взуті в червоні чоботи. На мафорії, що спадає з її плечей, намальовані три зірки — одна на лобі й дві на грудях. Хрести нанесено на рукави. Її хітон підперезаний, а за поясом заткнутий білий плат. Навколо голови — золоте коло німбу та скорочений напис літерами з титлами: “МР 0Y”, що означає: “Матір Бога”.

Обличчя Богородиці сповнене спокою. Трохи подовжені його пропорції виникли внаслідок розміщення на вигнутому склепінні. У всіх деталях зображення та кольорах споглядається характерний стиль візантійського мистецтва пізнього періоду. Червоний колір чобіт у візантійському мистецтві та житті мав застосовуватися тільки для осіб царського походження. Підніжжя, на якому стоїть Богоматір, також застосовували на імператорських прийомах. Його зображення зі зворотною перспективою, коли задня частина розширена, — характерна риса мистецтва ще елліністичної доби Передньої Азії, де не вміли правильно зображувати перспективу архітектурних споруджень. Над Орантою по колу арки грецькою мовою викладено мозаїчними кубиками напис: “Бог посередині її і не порушиться; допоможе їй Господь від ранку та до ранку”. Це цитата з 45-го псалма царя Давида про допомогу Єрусалиму, яка у Софійському соборі переадресована місту Києву.

Пурпурова та блакитна кольорова площина з темними лініями малюнка на сліпучо яскравому золотому тлі апсиди справляє величезне враження. Богоматір наче виходить із цього золотого тла вівтаря. Цьому сприяє не тільки співвідношення кольорів, а й розставлені у легкому русі ноги Богородиці. Такі зображення відомі ще в ранніх християнських храмах, а також у Візантії. У Гелатському монастирі сучасного Стамбула збереглося подібне зображення донині. Взагалі зображення стоячої жінки-богині, яка молиться, тобто “оранти” (oro — “молюсь”), є найпоширенішим у багатьох давніх релігіях. Цей образ — у багатьох схематичних глиняних статуетках майже всіх давніх землеробських культур доби енеоліту (V—III тисячоліть до н. е.) Європи, зокрема й трипільської культури в Україні. Зображення богинь у позі Оранти характерне релігіям Давнього Єгипту, Вавилона, на Близькому Сході. Оранта стала символом християнської церкви, поступово перетворюючись на інший образ Богоматері, яка тримає в руках хустину, покривало, а на грудях — дитину Ісуса Христа — Богородиця Покрова та Богородиця Всесвятая, або Знамення (грецьке “Панагія”).

У Візантійській імперії образ Богородиці Оранти склався в епоху македонської династії (IX—XI ст.). У її зображенні кожен елемент мав своє пояснення. Так, три зірки на чолі та плечах — символи апокрифічної розповіді про Благовіщення, коли Богородиця побачила зірку, що опустилася на її голову та плечі, а потім проникнула через її вуста і “пребывавшую при отрочати дондеже породила Христа”. Про це свідчить і скорочений напис на іконі з двох боків голови Богородиці — “Матір Божа”. Богоматір Оранту Софійського храму здавна часто називали “Непорушною стіною”. За переказами, нібито після монголо-татарської руйнації собору в 1240 р. залишилася вцілілою тільки вівтарна стінка із зображенням Богоматері. Навряд чи таке пояснення є правдивим, бо насправді у Софійському храмі після того погрому залишилося багато. Мабуть, ця назва виникла ще в давні часи у Царгороді, де вважалося, що заступництво Богородиці надійніше, ніж товсті й високі оборонні мури міста.

Знизу зображення Богоматері з величезним золотистим склепінням вівтарної апсиди відділено орнаментальною смугою, під якою зроблено три пояси-фризи зображень, котрі півколом охоплюють усю апсиду. На верхньому зображено “Євхаристію” — сцени найважливішого християнського таїнства причащання. “Євхаристія” означає “подячна жертва”. Цей обряд було введено на таємній вечері самим Ісусом Христом, який у такий спосіб “віддав хвалу Богу та Отцю, благословив і освятив хліб і вино та, прилучивши своїх учнів, закінчив таємну вечерю молитвою про всіх віруючих”. Наполовину менші від Богоматері фігури апостолів праворуч і ліворуч урочисто йдуть до Христа, якого двічі зображено по боках престолу. Ісус Христос причащає їх хлібом та вином: хлібом — ліворуч, а вином — праворуч. У центрі цієї майже симетричної урівноваженої композиції знаходиться престол, який охороняють ангели. Здійнятий над фігурами апостолів, він становить певну вертикальну вісь, що веде до Богоматері. Цим досягається зосередження всієї уваги споглядача на головній фігурі — Богоматері Заступниці (Оранти).

Єдиною композиційною метою у виділенні Богоматері виступають образи нижнього регістру під “Євхаристією”, де зображено в спокійних позах церковних діячів. І річ не тільки в художній досконалості виконання всіх образів, а й у їхньому взаємному розташуванні, гармонійному поєднанні з архітектурою храму. Дві смуги мозаїчних орнаментів разом із шиферним карнизом відокремлюють верхню частину з образом Богоматері від нижньої, яка також є багатоярусною. Це один із найдосконаліших композиційних ансамблів серед усіх християнських церков, виконаний у техніці мозаїки.

Мозаїчні зображення Софії Київської, особливо велика постать Богоматері Оранти, представляють зразки найвищого щаблю розвитку цієї художньої техніки у середньовічній Європі. Відомо, що слово “мозаїка” — від пізньолатинського такого ж слова, яке походить від грецького слова “муза”. Цей різновид особливого живопису виник у глибокій давнині, був поширений у класичній Греції, став дуже модним у часи еллінізму та Римської імперії.

У Софійському храмі художники-мозаїсти розпочали свою роботу після закінчення його спорудження. Саме в цьому соборі дослідники помітили неузгодженість між планами будівельників та художників. Зроблені у вівтарній апсиді три вікна для розміщення композиції “Євхаристії” довелося замурувати. Перед художниками постало складне завдання зображення великої Богоматері, голова якої перебувала на кривій поверхні склепіння. За дослідженням учених, спочатку на готові стіни собору клали товстий підготовчий шар тиньку, а потім — другий, тонший. На останньому і компонували мозаїчне зображення шляхом нанесення фарбою контурних малюнків. Потім на невеликих ділянках наносили третій шар тиньку, покривали його по малюнку фарбами і швидко, доки не кам’янів розчин, удавлювали в нього згідно із запланованим зображенням підготовлені різнокольорові кубики зі смальти. Така робота потребувала, звичайно, великої майстерності, швидкості та неабиякого художнього хисту і досвіду. Величезний досвід виконання мозаїчних робіт у прикрашанні храмів був накопичений візантійськими художниками, які передали його своїм учням — київським майстрам.

Мозаїчні зображення Богоматері Оранти, “Євхаристії” та інші композиції у Софійському храмі викладені з кубиків кольорового скла — смальти. Засвідчено застосування кубиків із натуральних порід каменю, особливо з мармуроподібних вапняків для білих відтінків кольору. Смальту виготовляли у спеціальних тиглях, домішуючи у розплавлене на вогнищі скло барвники зі свинцю, мінеральних фарб, розливаючи розплавлену масу на рівну поверхню. Після застигання виплавлених “млинців”, їх розколювали на певної форми та розмірів кубики. Виготовлення золотої смальти потребувало складнішої технології, за якою розковані золоті листки прокладалися між прозорими шарами скла. Кубики для мозаїчних робіт виготовляли різних розмірів: від 4 до 7 мм. Із маленьких викладали обличчя, ступні ніг, руки, а з більших — одяг, тло, зображення предметів тощо. Виготовлення смальти для мозаїчних робіт під час оздоблення Софійського храму провадилось у безпосередній від нього близькості. Археологи відкрили біля собору залишки давньої майстерні.

Мозаїчні зображення Софії Київської відзначаються насиченістю кольорів, використанням значної кількості відтінків смальти. Колориметричні вимірювання, що були проведені в Оптичному інституті імені С. Вавилова у Петербурзі, хімічні аналізи в Київському політехнічному інституті, спектральні дослідження в лабораторіях Інституту геології НАН України, петрографічні визначення у Геологічному управлінні України показали, що вся палітра кольорів мозаїк у Софійському соборі налічує 177 відтінків: зелена смальта мала 34 відтінки, золота та коричнева — 25, жовта — 23, червона — 19, срібна — 9, пурпурова — 6. При викладанні кубиків мозаїсти враховували не тільки освітлення того чи іншого зображення в конкретному розташуванні у храмі, а й навіть кут освітлення, через що мозаїчні кубики вдавлювалися під різними кутами.

Мистецтвознавці вважають, що хоча основними художниками у виконанні мозаїчних зображень у Софії Київській були візантійські майстри з Царгорода, Солуні (Фесалонік), разом із ними працювали і допомагали місцеві київські майстри, які згодом поширили цю художню технологію на теренах Східної Європи. Відомий дослідник мозаїчних зображень Софії Київської В. Лазарєв підрахував, що їх виконували принаймні 8 майстрів, серед яких був, імовірно, і головний художник з розміщення композицій фігур та виконання всього художнього задуму оформлення храму. Цьому головному невідомому художникові він приписує і виконання зображення Богоматері Оранти. Образ київської Богоматері (Оранти) було продовжено у створенні ікони аналогічної Богоматері великої Панагії, або “Ярославської Оранти” кінця XI — початку XII ст. та в багатьох іконах численних церков України після татаро-монгольського нашестя. З’єднувальним ланцюгом між Софійською Орантою та сьогоденням є відтворення цього образу в рельєфі з овруцького шиферу з Успенського собору Києво-Печерської лаври в XIV ст. В 1470 р. на замовлення князя Семена Олельковича створено другий рельєф-триптих із зображенням у центрі Богородиці Оранти та фігур засновників монастиря Антонія та Феодосія.

Оскільки в Радянському Союзі релігійна тематика у мистецтві була заборонена і зведена нанівець, то основний її розвиток відбувався у країнах Західної Європи та Америки. Українська діаспора зуміла зберегти духовні традиції України і передати їх українському народові на своїй батьківщині. Дослідник історії української ікони Д. Степовик присвятив розділ книги “Історія української ікони X—XX століть” (Київ, 1996) розвиткові українського іконопису в діаспорі.

Зокрема, Володимир Бачинський помістив подібне зображення в митрополичій каплиці у Філадельфії (1988 p.). Знайшов відображення київський образ Богоматері і в творчості Дмитра Блажейовського, який технікою вишивання зобразив її на полотні (Рим, 1970-і роки). У 1969 р. у Римі було збудовано греко-католицький собор святої Софії (архітектор Лючіо де Стефано). Ікони в соборі написав Ювеналій Мокрицький із використанням певних ідеологічних схем у композиціях із Софійського собору в Києві.

Образ Оранти став найпопулярнішим і найпоширенішим у розписах православних храмів.