Києво-Печерська лавра

Ще 100 років тому на всьому великому просторі Східної Європи і Північної Азії, де розселилися і жили православні християни, слава про святу Києво-Печерську лавру була поширеніша, ніж про святе місто Ісуса Христа Єрусалим. До Жовтневої революції в Росії Києво-Печерська лавра була центром паломництва всього християнського православного світу. Ходіння на прощу до Лаври у православній церкві було майже неписаним законом. До Києва йшли прочани із сибірських глибинок Росії, з далеких берегів Північного Льодовитого океану, з Уралу, Архангельська, Москви і Петербурга, не кажучи вже про православне населення України. В кожній оселі поряд з іконами у святому кутку висіли літографії із зображенням святої Лаври. Сюди йшли селяни і робітники, промисловці й купці, дворяни і найвищі представники світської влади, в тому числі цар. Після Петра І майже всі російські царі намагались обов’язково відвідати Лавру. Як розповідають письмові джерела, в дуже давні часи було так само. Прибували вклонитися лаврським святиням князі та бояри, старшини та просте козацтво, селяни і ченці багатьох монастирів, розкиданих по всій православній землі. Всі намагались очистити свою душу перед лаврськими святинями.

Києво-Печерська лавра справді була святим символом православної християнської релігії на теренах Східної Європи, який можна порівняти зі своєрідним святим центром Єрусалима. Нині важко зробити відповідний висновок про справжнє місце Києво-Печерської лаври в організації і розвитку всієї православної церкви, в якій було створено багато монастирів, що мали велику славу, але їхнє коріння починалося з Лаври. Слово “лавра” (з грецької — “вулиця” або “провулок”) означає частину міста, населену місцевість, огороджену муром, багатолюдний першорядний монастир.

Засновником Києво-Печерського монастиря, що з часом став називатися лаврою, від якої пішли назви інших численних лавр аж до Петербурга і Москви, був Антоній Печерський (983—1073 pp.). Він народився у місті Любечі, захопився ще в молоді роки служінням християнству, поїхав до Візантії, де став монахом Афонського монастиря, змінивши своє мирське ім’я Антип на чернече Антонія. У 1013 р. Антоній повертається до Києва, але після смерті великого князя Володимира тут почалася боротьба між його синами за владу, і Антоній знову майже на 10 років виїздить до Афонського монастиря. Вступ на київський престол Ярослава Мудрого створює сприятливіші умови для активної діяльності Антонія, який повертається до Києва і у заміській резиденції князя Берестовому налагоджує стосунки з пресвітером церкви Іларіоном. Нібито Антоній від грецького ігумена отримав напутню пораду: “Повертайся знову на Русь і хай буде тобі благословення від Святої Гори, і багато від тебе чорноризців буде”. І “став ходити він по хащах і горах, і шукав місця, яке б йому Бог показав”. Недалеко від великокняжої резиденції, на кручах Дніпра, Антоній оселяється в печері, яку до нього викопав Іларіон: “почав жити тут, молючися Богові, їсти хліб сухий, і то через день, і в міру воду споживати, і печеру копати...”. Згодом, коли слава про святого ченця зі Святої Гори Афонського монастиря поширилась у Києві, до Антонія прибувають нові ченці, котрі стають його учнями. На початку 60-х років XI ст. великий князь Ізяслав подарував усю гору над печерами монастиреві.

Серед учнів Антонія був і Феодосій (1036—1074 pp.), який народився в місті Василькові під Києвом. У 1058 р. Феодосій прийняв чернецтво в Печерському монастирі, заснованому Антонієм. У 1062 р. він став ігуменом цього монастиря. Діяльність Антонія та Феодосія в Печерському монастирі сприяла зростанню його популярності та кількості ченців у ньому. Монастир славився аскетичною поведінкою ченців, у житті яких найбільше часу займали молитви. Ще з 1051 р. у монастирі було прийнято найбільш розроблений устав Студійського монастиря у Царграді, який потім став зразком для всіх православних монастирів на Русі. Почалося і гідне слави Печерського монастиря будівництво великої церкви для його численних ченців та відвідувачів. З благословіння Антонія в 1078 р. Феодосій заклав на Печерському пагорбі великий храм на честь Успіння святої Богородиці. Цю подію в християнстві пов’язують зі смертю Богородиці та з воскресінням її сина Ісуса Христа і вознесінням його на небо. Одне з головних християнських свят — Успіння Богородиці — відзначається 29 серпня (15 серпня за старим стилем).

Будівництво Успенського храму в Печерському монастирі відрізнялося від спорудження інших храмів у Києві та всій Русі. Це був храм не князівської влади, як в інших випадках, а храм найдемократичніших і найвідданіших християнству представників церкви — ченців, котрі самі створили свій монастир. Як пише літописець Нестор, князями та боярами було зведено чимало монастирів за їхні кошти, а Антоній, не маючи ні золота, ні срібла, досяг усього сльозами й постом. Згідно з легендами, в Печерському монастирі до цього була дерев’яна церква Успіння. Богородиці були присвячені і перший храм Київської Русі — Десятинна церква, побудована Володимиром, Софійський собор, створений при Ярославі Мудрому. Але в зведенні Успенського собору в Печерському монастирі яскраво проглядається намагання перетворити культ Богородиці на суто народний, не пов’язаний із князівською владою. Мабуть, на противагу цій тенденції князь Святополк Ізяславич будує в 1108—1113 pp. храм із присвятою іншому святому патронові — Михайлівський Золотоверхий собор.

Згідно з писемними джерелами, де занотовано й легендарні події тих часів, будівництво Успенського собору в Печерському монастирі було пов’язане з Царградським Влахернським храмом, прочани якого за свої старанні моління впросили Богородицю захистити столицю Візантії від ворогів. Сама Богородиця нібито направила візантійських майстрів і врятованого нею варязького князя Шимона до Києва, щоб збудували на її честь храм у Печерському монастирі. Успенський собор було закладено в 1073 р. на високому Печерському плато над монастирем, що містився в печерах унизу, в дніпровських кручах. За міру для будівництва храму було взято золотий пояс боярина-варяга Шимона, який він подарував на будову. Цей пояс, за розрахунками дослідників, мав довжину 118 см. За легендою, він став “божественною” мірою в розрахунку розмірів та пропорцій храму.

Зводили храм дуже швидко навіть за сучасними мірками і завершили за три роки. Керували спорудженням храму візантійські майстри, але всі роботи здійснювали київські будівничі. Про це свідчать знайдені археологами так звані автографи, залишені майстрами на цеглі та стінах собору. Виявлено не тільки окремі зображення літер, а й навіть цілі слова, зроблені не грецькими літерами, а кирилицею, давньоруською мовою. Мурували стіни за звичайною для того часу системою викладки країв та забутовкою середини з рідким пропуском по всій ширині рядів із цеглин-плінфи. Поверхню стін затирали розчином цем’янки та виділяли по ній прямокутники, шо імітують “квадрове” мурування. В архітектурному плані Успенський собор первісно мав такий вигляд: шестистопний храм із трьома нефами та хорами у вигляді літери “П”, на які було зроблено спеціальний хід із північного боку. Внутрішній простір собору на дев’ять окремих відгалужень розмежовували чотири стовпи.

Фасади собору були розчленовані пілястрами, а двері та вікна з півциркульними завершеннями обрамлені порталами. Є багато спірних питань серед дослідників щодо первісного вигляду собору, який упродовж багатьох століть не раз руйнували і знову відбудовували. На думку В. Харламова, собор спочатку був однокупольний. Дослідники враховують не тільки найдавніші зображення, архітектурні особливості храму, а й намагання Печерського монастиря на той час бути найбільшим послідовником християнської церкви у відродженні давніх засад в архітектурі візантійських християнських храмів. За реконструкцією архітектора Н. Логвина, Успенський собор в XI ст. був трикупольний.

Подібно до Софійського, в Успенському соборі мозаїчними зображеннями була прикрашена лише східна частина внутрішніх стін, а інші — розписані фресковим живописом. На жаль, первісні елементи Успенського собору не збереглися. У підземних лаврських церквах знайдено лише мармурові фрагменти від оздоблення дверей, передвівтарної огорожі та покрову над престолом. Збереглися загадкові шиферні плити (XII ст.) із зображеннями Самсона, який роздирає пащу лева, та богині Кібели на колісниці, запряженій хижими звірями. Про внутрішні розписи Успенського собору можна гадати тільки на основі їхнього опису в “Києво-Печерському патерику”. В центрі храму зображено Богородицю з архангелами, нижче — “Євхаристію”, в самому куполі — “Пантократора”, тобто в ньому була продовжена традиція зображень Софійського собору. Всі інші зображення собору, мабуть, відрізнялися від Софійського згідно зі світосприйманням освічених ченців, і стосувалися історико-міфологічної тематики біблійного напряму. Про це свідчать зображення на лаврських шиферних плитах.

Після закінчення будівництва головного в Печерському монастирі Успенського храму поряд із ним споруджено невелику церкву-хрестильню на честь Івана Предтечі. Традиція побудови окремих хрестильних церков (баптистеріїв) була поширена по всій Європі. За повідомленнями з “Патерика”, її збудували на 2000 гривень сріблом та двісті гривень золотом, які подарував монастиреві боярин Захарій під час ігуменства Івана (1088—1103 pp.). Це була маленька церква (6x6 м) зі значною висотою, шо мала бути узгоджена з висотою Успенського собору. Розбудова Печерської лаври тривала і на початку XII ст., коли у 1106—1108 pp. було збудовано Троїцьку надбрамну церкву. Її розміри невеликі (10x8,9 м). Вона нагадувала прямокутну вежу, на якій зверху був барабан із куполом. Її будівництво пов’язують із перебуванням у Печерській лаврі чернігівського князя Святослава, котрий присвятив себе служінню Богу і став ченцем під ім’ям Миколи, якого прозвали “Святошею”. За описами, він служив біля святих воріт Лаври. До Троїцьких воріт з двох боків підходила дерев’яна огорожа, яку наприкінці XII ст. замінили на цегляну. Крім того, на території Печерського монастиря в 1108 р. побудовано кам’яну трапезну палату, в 1109 р. біля Успенського собору — каплицю (“божонку”) княгині Євпраксії, криту паперть. У XII ст. склався основний ансамбль архітектурних споруд Києво-Печерської лаври давньоруського часу, який став основою для подальшого розвитку монастиря.

Упродовж XI—XII ст. Києво-Печерський монастир був одним із головних центрів християнської церкви на території Київської Русі, здобувши на той час і міжнародне визнання всього християнського світу. В цьому монастирі вдалося зібрати не тільки людей, відданих християнському вченню, богослужінню, поведінці та моралі, а й найосвіченіших у світі ченців. Вони ходили на моління до візантійських монастирів, у Рим, до святого Єрусалима, знайомилися зі всіма книгами та знаннями про християнський світ того часу в багатьох сферах людського знання, а не тільки богослов’я. У Лаврі зібралася освічена еліта Київської Русі з різних сфер знань. Вона була центром освіти та ідеології Русі, відмінної і самостійної від Візантійської імперії. Тут зроблено перші описи життя давньоруських святих і їх канонізацію. Розвиток мистецтва, архітектури, іконописання, створення давньоруської літератури, літописів — усе це плоди діяльності Лаври того періоду. В Лаврі працювали і перший відомий художник-іконописець Алімпій, будівничий та архітектор Милонег, перші видатні давньоруські історики-літописці Никон і Нестор, ченці-основоположники вітчизняної медицини. Головні писемні джерела з історії цього монастиря створені в ньому: літописний звід Никона Печерського 1072—1073 pp., “Повість временних літ”, “Житіє Феодосія Печерського” Нестора, “Києво-Печерський патерик” початку XIII ст. та численні житія святих.

Закріплені у Києво-Печерському монастирі культ Богородиці та схема побудови християнських церков Успіння Богородиці мали численні запозичення у побудові подібних храмів не тільки в Києві (серед них і Богородиці Пирогощі на Подолі), а й у Ростові, Владимирі, Чернігові, Суздалі, Новгороді, Галичі, Рязані та інших містах. Архітектурні здобутки і релігійні канони Печерської лаври були головними в культовому будівництві на всьому просторі Східної Європи на багато віків.

Під час руйнування Києва татаро-монголами в 1240 р. Печерському монастиреві було завдано нищівного удару. Зруйновано архітектурні споруди, знесено мури навколо монастиря, пограбовано його релігійні культурні цінності. Багато ченців монастиря змушені були ховатись у лісах, де заснували нові монастирі, схожі на Печерську лавру. Так, наприклад, було неподалік Путивля, де в лісі виник Молчанський Печерського Різдва Пресвятої Богородиці монастир. Але після входження Києва до Золотої Орди монгольські хани намагалися привернути до себе православне духовенство і надали йому деякі пільги.

У XIV ст. Київ входив до Великого князівства Литовського. В 1414 р. литовський князь Вітовт наділив Києво-Печерський монастир земельними володіннями. Такі грамоти на землі надавали й інші литовські князі. Монастиреві навіть було надано права на збирання податків з населення та суду над селянами тих земель, які входили до володінь монастиря. Так литовські князі намагалися створити певну матеріальну базу для відтворення зруйнованого та занедбаного під час татаро-монгольського володіння відомого всюди Києво-Печерського монастиря. Передусім у 1470—1471 pp. князь Симеон Олелькович здійснив реставрацію Успенського храму, який постраждав ще до татаро-монгольської навали під час землетрусу 1230 р. При монастиреві весь час діяла художня майстерня з виготовлення ікон, хрестиків, рукописна майстерня, в якій переписували книги. Печерський монастир у 1416 р. знову постраждав під час нападу кримського хана Адигея, який “монастырь Печерский пограбиша и пожегоша”. Після цього монастир дуже скоро знову було відбудовано. Але неспокійні зовнішні обставини того часу постійно залишали свої руйнівні сліди на архітектурних спорудах монастиря та його діяльності. Невдовзі після чергової відбудови Успенського собору, в 1482 p., монастир було розорено під час походу кримського хана Менглі-Гірея: “Тогда и сию божественную церковь опустиша и вся святыя книги и икона пожгоша”.

Але завдяки тій великій ролі, яку відігравав монастир у розвитку освіти, науки і культури, у житті Києва та України, його славі як охоронця православної церкви, населення та особливо великі феодали зібрали відповідні кошти для відбудови споруд монастиря, якому було надано нові володіння та привілеї. Велику роль у цьому відіграв князь Костянтин Острозький (1460—1533 pp.). У 30-х роках XVI ст. біля Успенського собору було збудовано каплицю з престолом Івана Богослова. Водночас поставлено й багатоярусний іконостас в Успенському соборі, який бачив під час подорожі Павло Алепський. Цей іконостас загинув під час пожежі в соборі 1718 р.

Успенський собор з часів Київської Русі був усипальницею видатних діячів та представників знаті. Тут поховані київський воєвода Ян Вишата (1016—1106 pp.), сестра Володимира Мономаха і дружина німецького короля Генріха IV Євпраксія (1071—1109 pp.). Тут поховані литовські й київські князі: Володимир Ольгердович, Скиргайло, Андрій та Олелько Володимировичі, Семен Олелькович, дружина Ольгерда Уляна, Василь Олелькович Слуцький, Гаврило-Богдан Гоєцький та інші. Поховані представники української знаті, церковно-політичні діячі та просвітники: Вишневецькі, Тишкевичі, Є. Плетенецький, З. Копистенський, П. Беринда, П. Могила, І. Гізель, П. Конюшкевич і російський полководець П. О. Румянцев-Задунайський. У соборі поховано князя К. Острозького, син якого замовив скульптурний надгробок, що в дуже реставрованому вигляді чи навіть копії дійшов до сьогодення.

У 1522 р. польський король Сигізмунд І вручив на прохання Печерського монастиря грамоти, за якими відновлено його давні права на самоврядування, монастир звільнено з-під влади київських воєвод і від усіх державних повинностей. Залишено тільки одну повинність монастиря у вигляді спорядження за його рахунок 10-ти озброєних вершників на випадок війни. В XVI ст. Печерський монастир став економічно могутнім і популярним великим церковним закладом на території Речі Посполитої. Знахідки біля території монастиря великої кількості захованих монет свідчать про те, що монастир займався і фінансовими операціями.

Після Брестської унії 1569 р. польська шляхта та уніати намагалися підкорити і Києво-Печерську лавру. Але православні ченці монастиря чинили цьому відчайдушний опір. При архімандриті Єлисеї Плетенецькому (1550—1624 pp.) у 1615 р. у монастирі засновано друкарню, де видається полемічна релігійна література проти католицизму та уніатської церкви. Найкращі часи для Лаври настають у період діяльності Київського митрополита Петра Могили (1596—1647 pp.), котрий походив від молдавських князів. У 1627 р. його обрали архімандритом Києво-Печерської лаври і після затвердження польським королем Сигізмундом III він стає одним із головних діячів православної церкви. В Печерському монастирі він засновує в 1631 р. православну школу, дібравши для неї освічених викладачів, серед яких були поет Софроній, магістр граматики Івашкевич, Сильвестр Косів, Атанасій Кальнофойський, Інокентій Гізель та інші. До цього в Києві діяла Братська школа на Подолі. В 1632 р. Петро Могила об’єднав обидві школи і на їх основі було створено Києво-Могилянський колегіум — фундамент майбутньої академії. У 1632 р. П. Могила очолив і Київську митрополію. В багатьох монастирях та церквах Києва почалися значні роботи з їх реставрації. Під час відбудови Десятинної церкви знайдено уламки саркофагу з останками князя Володимира, які перенесли до Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Але чи не найголовніша характеристика діяльності П. Могили — написання ним багатьох релігійних творів, які було видано в друкарні Києво-Печерської лаври. Ці богословські твори піднесли Печерський монастир до найважливіших центрів вивчення християнства у всьому світі, сприяли утвердженню його слави як духовного центру міста Києва — “другого Єрусалима”. У Лаврській друкарні, крім релігійної літератури, видавали гравюри, які мали важливий вплив на весь розвиток українського іконопису того часу. Розквіт діяльності Лаврської друкарні тривав упродовж усього XVII ст. Тільки при Петрі І було заборонено друкування книг без дозволу московського патріарха.

Значну роль відігравала Печерська лавра під час визвольної війни 1648—1654 pp. під проводом Б. Хмельницького. У 1658 р. цар Олексій Михайлович підтвердив усі колишні привілеї та права Києво-Печерської лаври на земельні володіння, міста, млини, перевози, водні та лісові угіддя. Лаврі, крім того, підкорялося і декілька окремих монастирів. Друга половина XVII ст. — час інтенсивного будівництва в Києво-Печерському монастирі. Тоді були збудовані Аннозачатіївська, Різдвобогородицька, Хрестовоздвиженська та нова трапезна церкви. Церква Різдва Богородиці побудована в нижній частині Лаври над печерами в 1696 р. на місці дерев’яної з такою самою назвою. Спочатку вона була хрестоподібна, а в 1767 р. до неї по кутках зробили прибудови, на яких поставили чотири бані. З півночі до церкви прибудовано в 1744—1745 pp. аркаду за проектом архітектора Й.-Г. Шеделя. Церкву Різдва Богородиці збудовано на кошти білоцерківського полковника К. Мокієвського в 1696 p., у стилі українського бароко. Біля церкви у XVIII ст. архітектор Ковнір збудував дзвіницю, увінчану двоярусним бароковим верхом із чотирма шпилями (1754—1761). На кошти К. Мокієвського в 1698 р. споруджено однокупольну церкву Воскресіння Христового, а також церкву Феодосія Печерського.

За 50 м від Різдвобогородицької церкви, на Дальніх печерах, у 1679 р. з’явилася невелика Аннозачатіївська церква, що мала прямокутний план, східний бік якого оформлено у вигляді напівциркульної вівтарної апсиди. В 1763 р. дах церкви покрили залізом, а баню — позолотою. В 1810—1819 pp. церкву перебудували російські майстри М. Хомяков та В. Сєриков, які замість грушоподібної поставили баню шатрової форми, характерної для російської церковної архітектури. Хрестовоздвиженська церква розташована на північ від Різдвобогородицької за глибоким яром. Вона невелика, побудована в 1700 р. на місці дерев’яної церкви. Церква хрестоподібна у плані з трьома виступами, увінчаними грушоподібними банями. У 1767 р. у церкві встановили дерев’яний різьблений позолочений іконостас, який виготовив київський майстер Карпо Шверін.

Значну допомогу в будівництві Києво-Печерської лаври надав гетьман І. Мазепа, за вказівками та з участю якого було продовжено будівництво монастиря. На кошти гетьмана навколо монастиря споруджено нову кам’яну стіну з чотирма вежами. Будівництво стін навколо Лаври при гетьмані І. Мазепі було продовженням створення фортифікаційних споруд навколо монастиря, початих ще за часів Київської Русі. У 1679 р. за наказом гетьмана І. Самойловича “войска казацкие... город Киев-Печерский... рвами и крепкими валами... уфондовали”. Києво-Печерська лавра зі спорудженням стін І. Мазепою стала захищеною оборонними мурами цитаделлю, яка перетворилася на центр створеної на початку XVIII ст. Старої Печерської фортеці. Муровані стіни верхньої частини монастиря з 4 вежами мали 3 брами. Довжина стін — 1190 м, товщина — до 3 м, висота — до 7 м. Велику роботу було проведено і щодо оформлення в тогочасному стилі українського бароко Троїцької надбрамної церкви. Над так званими Економічними воротами Лаври в 1696—1698 pp. зведено п’ятибанну церкву Всіх святих, де був розміщений і герб гетьмана І. Мазепи. В Успенському соборі Лаври було прибудовано бічні вівтарі та зведено позолочений верх церкви, а весь собор оформлено у поширеному на той час стилі українського бароко.

У 1701 р. гетьман І. Мазепа допоміг оновити Лаврську друкарню, засновану ще 1615 р. Є. Плетенецьким. Її перебудовували не раз і в пізніші часи. Сучасну споруду зведено в 1851—1856 pp. у дусі української архітектури XVIII ст. Видавнича діяльність друкарні Києво-Печерської лаври відзначалась великим розмахом. Тільки в другій половині XVII ст. вона випустила великим для того часу тиражем 120 назв різних книг. Серед видань цієї друкарні, крім численних богословських книг, були букварі, календарі, збірки поезії, праці з історії, словники, гравюри тощо. Тут працювали З. Копистенський, С. Косів, А. Кальнофойський, Є. Плетенецький, П. Беринда, Ф. Полікарпов, І. Тарасевич, Л. Тарасевич, О. Тарасевич, І. Мігура, І. Щирський, Д. Галятовський, Г. К. Левицький, Л. З. Тустановський, Т. Земка, Ф. Кезаревич, Т. Вербицький, О. Мичура, П. Могила та інші. Книги відзначалися гарним шрифтом, високохудожніми заставками і гравюрами. Видання Лаврської друкарні поширювали по всій Україні, в Білорусі, Росії, західнослов’янських країнах тощо.

У 1718 р. у Києво-Печерському монастирі спалахнула велика пожежа, яка знищила всі дерев’яні будівлі. Були пошкоджені головний Успенський собор, друкарня, трапезна. Під час цієї пожежі знищено бібліотеку з цінними давніми рукописами, архів монастиря, різні грамоти, тканини, твори образотворчого мистецтва, серед яких багато давніх ікон. Лавру знову було зруйновано. В такому стані давня святиня православної церкви не могла залишатися в державі, яку очолював православний цар, а тому влада виділила кошти на відбудову Лаври. В 20-х роках XVIII ст. знову відбудовано Успенський собор, побудовано Клірошанський та Економічний корпуси, келії для соборних старців, друкарню, проскурню, трапезну, пекарню тощо. Зведено також Велику лаврську дзвіницю, дзвіниці біля церков на Ближніх та Дальніх печерах у нижній придніпровській частині монастиря.

У 1723—1729 pp. під керівництвом архітектора І. Коландіна проведено роботи з реставрації головного Успенського собору, під час якої стіни, апсиди, фронтони на фасадах, бані куполів, вікна і портали було оздоблено ліпним орнаментом у стилі українського бароко, ніші прикрашено живописом (майстри С. Ковнір, І. Білинський, Г. Пастухов). У храмі встановлено новий різьблений дерев’яний із позолотою чотириярусний іконостас, виконаний Г. Петровим із Чернігова. Ікони для нього написали Я. Глинський, С. Лубенський. Живопис в інтер’єрі собору виконали в 30-х pp. XVIII ст. майстри Лаврської іконописної школи під керівництвом художника С. Лубенського. На стінах були портрети історичних осіб — царів, князів, гетьманів, митрополитів, зокрема І. Мазепи та Б. Хмельницького. У 1772—1776 pp. ці розписи в інтер’єрі майже повністю поновили майстри Лаврської іконописної школи під керівництвом З. Голубовського. Настінний живопис оновлювали і наприкінці XIX — початку XX ст. під керівництвом художника В. П. Верещагіна.

Під час реставрації Троїцької надбрамної церкви фасади її стін та внутрішні стіни прикрасив ліпним орнаментом майстер В. Степанович у стилі українського бароко. Внутрішні стіни було розписано з участю керівника Лаврської іконописної школи Алімпія Галика. В розпису церкви використано українські історико-етнографічні сюжети в зображенні біблійно-християнських тем: “Хід праведників до раю”, “Нікейський церковний собор”, “Лик святих дів”, “Вигнання торгуючих із храму”, “Причастя Онуфрія великого” та інші. В церкві встановили дерев’яний різьблений іконостас, який зберігся до наших днів і є видатним зразком художнього різьблення на дереві київських майстрів початку XVIII ст.

Для цієї церкви було зроблено панікадило на ланцюгу вагою 41 пуд 19 фунтів (663 кг). Підлогу церкви вкрили чавунними плитами. У 1772 р. іконописці Д. Боряченко, І. Оржевський, Н. Балковський, А. Клевшинський, Г. Карбишевський оновили розпис внутрішнього екстер’єру церкви. У 1825 р. на зовнішніх стінах художник І. Оробієвський переписав ікони. Реставраційні роботи проводилися наприкінці XIX — початку XX ст.

На північ від Троїцької надбрамної церкви був Микільський лікарняний монастир, заснований при Києво-Печерській лаврі ще у XII ст. колишнім чернігівським князем, який став лаврським ченцем (Микола Святоша). У монастирі був барак, де надавали допомогу хворим ченцям. Потім було споруджено барак і для хворих парафіян. Відомі імена ченців-лікарів Антонія, Агапіта, Пимина та ін. Залишилися рукописні лікувальники, науковий трактат “Мазі” (узагальнена збірка про лікування травами, перша відома в Русі медична праця), що його склала Євпраксія Мстиславівна — онука Володимира Мономаха. У писемних джерелах під 1462 р. згадується Микільська церква, на місці якої у XVII ст. була побудована цегляна, що збереглася до нашого часу. Вона чотирикутна у плані, одноповерхова, має п’ятикутний вівтарний виступ. Стіни прикрашені пілястрами. Церква має одну баню з позолоченою маківкою, що підноситься над вівтарною частиною. У 1631 р. П. Могила на території Микільського лікарняного монастиря організував гімназіум, що потім був об’єднаний із Братською школою на Подолі, яка стала основою Києво-Могилянської колегії.

У 1731—1744 pp. споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври за проектом архітектора Й.-Г. Шеделя, який залишив про неї відгуки: “Тебе, величне творіння, споруджене моїм уявленням та енергією, зустрінуть урочисто нащадки”; “Сия звоница в Киево-Печерской лавре трудом моїм сделанная, каким образом по всей Руси и в Европе другой не обыщется... и на вечность оная звоница стоять будет”. У будівництві Великої дзвіниці брали участь київські майстри С. Ковнір, Й. Рубашевський, І. Горох та інші. Це восьмигранна у плані чотириярусна вежа з позолоченою банею. Дзвіниця заввишки 96,52 м, діаметр основи дзвіниці — 28,8 м, товщина стін першого ярусу — 8 м. Її фундамент із гранітних плит заглиблений на понад 7 м. Перший ярус дзвіниці оброблено під руст, другий прикрашено 32-ма доричними колонами, розташованими групами між вісьмома вікнами. Третій ярус оточений 16-ма іонічними колонами, по дві між вісьмома арками, а четвертий ярус заввишки 22,42 м оформлений легкими римсько-коринфськими півколонами. На третьому ярусі було 13 дзвонів загальною вагою 6000 пудів (96000 кг). Найбільший дзвін — “Успенський” — вагою 1000 пудів (16000 кг) відлив відомий майстер дзвонів І. Моторін — автор кремлівського “Цар-дзвона”. Збереглося тільки три невеликі дзвони: “Балик”, “Вознесенський”, “Безіменний”. Велика лаврська дзвіниця була найвищою архітектурною спорудою дореволюційного Києва, і її було видно на багато десятків кілометрів, а її дзвони заповнювали мелодійними звуками увесь простір не тільки міста, а і його далеких околиць і навколишніх сіл та міст.

Ще у XVIII ст. на верхньому ярусі встановили годинник майстра А. Левицького, який у 1903 р. замінили на новий, виготовлений за зразками Кремлівських курантів московським майстром А. Єнодіним. Механізм годинника заводять раз на тиждень ручним способом за допомогою лебідки. Цей годинник зберігся до наших днів. Куранти видзвонюють кожну чверть години і кількість годин.

Визначними архітектурними спорудами середини XVIII ст. є дзвіниці лаврських Ближніх та Дальніх печер, спорудження яких пов’язано з ім’ям видатного українського будівничого С. Д. Ковніра (1695—1786 pp.). Він навчався будівництва в Лаврі, понад 60 років працював під керівництвом і разом із видатними архітекторами Й.-Г. Шеделем, П. І. Неєловим, І. Г. Григоровичем-Барським. Дзвіницю на Дальніх печерах споруджено в 1754—1761 pp. і названо Ковнірівською, хоча проектував її архітектор І. Г. Григорович-Барський, але будував С. Д. Ковнір, котрий вніс до проекту значні зміни. Дзвіниця квадратна у плані (9,8x9,8 м), розділена широким фризом по висоті на два яруси і завершується банею. Висота дзвіниці — 41 м. Кути її обрізані, на них встановлені подвійні колони коринфського ордера, які увінчано шпилями. Дзвіницю на Ближніх печерах збудовано у 1759—1763 pp. Вона теж квадратна у плані (10,5x10,5 м) з двома ярусами і банею. Перший ярус оброблено під руст, а другий оздоблено оригінальними колонами коринфського ордера. Її висота 27,3 м. Верх обох дзвіниць прикрашено банями з хрестами.

До творінь С. Д. Ковніра в Лаврі належить і так званий Ковнірівський корпус — витягнута в плані будівля з масивними стінами (завтовшки 1,50 м), західний фасад якої увінчано фігурними фронтонами, оздоблено пілястрами і нішами. Тут у XVII ст. були хлібопекарня, книжкова крамниця. У 1744—1745 pp. після пожежі його відбудував С. Д. Ковнір у стилі українського бароко. Нині тут міститься Музей історичних коштовностей України.

Крім архітектурних споруд, Києво-Печерська лавра прославилася своїми печерами, від яких і почалася історія монастиря. Спочатку вони були житлом для ченців, пізніше — місцем поховання. Печери вириті у сухому лесі з постійною температурою (+10—12 градусів) на глибині від 5 до 20 м від сучасної поверхні. Нині протяжність Ближніх печер становить 383 м, а Дальніх — 293 м, Варязької печери — близько 200 м. У Ближніх печерах налічується 73, а в Дальніх — 48 гробниць із мощами. Ці печери з мощами святих і були головним місцем, куди йшли люди на прощу. У часи середньовіччя історією київських печер Лаври зацікавилося багато вчених Європи, бо ходили легенди про їх незвичайні властивості зберігання людського тіла після смерті, про те, що печери прокопані під Дніпром і тягнуться аж до Чернігова та Новгорода Великого. Печери Лаври — це підземні коридори-тунелі заввишки до 2 м зі спеціально викопаними нішами-локулами для розташування померлих. Крім того, в печерах знаходяться келії ченців та підземні церкви. У Ближніх печерах збереглися три підземні церкви: Введенська, Антоніївська (обидві XI ст.) та Варлаамівська (1641). Для Введенської і Варлаамської церков мідні позолочені іконостаси виконав у 1814—1819 pp. київський майстер-золотар Ф. Коробка, для Антоніївської — у 1813 р. київські золотарі З. Бризгунов та Ю. Бризгунов. У Дальніх печерах також три підземні церкви: Різдва, Феодосіївська та Благовіщення. Мідні іконостаси церков Різдва і Феодосіївської виготовили місцеві майстри у XVIII ст., а дерев’яний іконостас Благовіщенської церкви — на початку XX ст. Підлоги коридорів і церков Дальніх печер вимощено 1826-ма чавунними плитами.

У розвитку “культу святих нетлінних мощей”, які на віруючих справляють чудотворну цілющу дію, Лавра відіграла визначну роль. У 80-х роках минулого століття київські вчені досліджували мощі печер Києво-Печерської лаври і встановили такий науковий факт, як випромінювання від них, що діє “на живі організми на ядерному рівні організації матерії”. Біохімічне вивчення мощей показало, що їх не бальзамували, а збереглися вони завдяки унікальним волого-температурним умовам у печерах Лаври. Однією із загадок печерних реліквій залишаються так звані мироточиві голови — висохлі черепи в скляних або нікельованих посудинах, які сточують миро (масло), що його в давнину вважали цілющим і використовували для лікування. Московський лікар і скульптор, співробітник Бюро судово-медичної експертизи С. Нікітін опанував пластичну реконструкцію обличчя за черепом, розроблену М. М. Герасимовим, якому належить скульптурний портрет засновника Москви князя Андрія Боголюбського, похованого поряд із Лаврою у церкві Спаса на Берестові. С. Нікітін створив чимало скульптурних реконструкцій видатних історичних осіб, похованих у печерах. Серед них — Нестор-літописець, лікар Агапіт, билинний герой Ілля Муромець та інші. З’ясувалося, що Ілля Муромець мав зріст 177 см і помер від удару списа.

У Ближніх печерах похований засновник монастиря Антоній, давньоруські іконописці Алімпій і Григорій, лікарі Агапіт і Даміан, Нестор-літописець та інші. В Дальніх печерах поховані військові діячі російської армії XVIII—XIX ст.: генерал-фельдмаршал Ф. В. Остен-Сакен, генерали П. С. Кайсаров, О. І. Красовський, брати М. С. та С. С. Леонови, Є. В. Путятин та інші.

Будівництво на території Лаври тривало і в XIX ст. Особливої уваги заслуговують двоповерховий будинок № 48 у стилі класицизму київського архітектора А. Меленського і трапезна палата архітектора В. Ніколаєва. Трапезна палата має два поверхи та прибудовану двоярусну церкву з п’ятьма позолоченими банями. На початку XX ст. трапезна і церква були розписані художниками І. С. їжакевичем і Г. І. Поповим за проектом архітектора О. В. Щусєва.

На початку XX ст. повністю склався сучасний архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври. За 5 тис. років до цього плато святої Печерської гори вперше заселили племена найдавнішої в Україні хліборобської трипільської культури, землянки якої археологи знайшли під фундаментами Успенського собору. В X ст. за 4 км від столиці Київської Русі Києва біля підніжжя цієї гори першу печеру, за легендою, вирили варяги, ховаючи награбовані скарби, а потім, у XI ст., — майбутній київський митрополит Іларіон. Його працю продовжили ченці Антоній та Феодосій, котрі заснували Києво-Печерський монастир, що дав назву і цій горі, і фортеці, яка з’явилася навколо монастиря у XVII—XVIII ст.

Із забудовою Хрещатицької долини, Липок, перетворенням Києва у XIX—XX ст. на величезне місто Печерський район дедалі більше перебирав на себе роль його центру. Мрією святих ченців православної церкви Антонія та Феодосія було створення святого міста служіння Богу, подібного до небесного міста праведних Єрусалима, але історія перетворила Лавру на фортецю земного міста Києво-Печерська у XVII—XVIII ст., відмінного за своїми функціями від старого “верхнього міста” Києва на Старокиївській горі і нижнього міста Києво-Подолу. Історія Києво-Печерської лаври — це не тільки спільні сторінки з історією “матері міст руських”, столиці Київської Русі і України — Києва, а й своя окрема історична доля у розвитку духовності і культури, розбудови установ православної церкви протягом майже тисячоліття на теренах Східної та Південно-Східної Європи.

Після революції 1917 р. Києво-Печерська лавра пережила страшні для неї і всієї християнської церкви часи. Згідно з декретом від 23 січня 1918 р. “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, усе майно релігійних громад і установ було оголошено народним. 2 січня 1920 р. все майно Києво-Печерської лаври перейшло до радянських органів влади. Більшовицькі агітатори похвалялися, що тільки за відібрану у Києво-Печерської лаври золоту ризу з ікони “Успіння”, оздобленої діамантами, та реалізовану за кордоном, удалося купити 100 вагонів хліба. Відтоді починається “...опис історико-художніх предметів релігійного культу і побуту Києво-Печерської Успенської лаври...”, а вже у травні 1922 р. була прийнята постанова “Про організацію Музею культів і побуту” на території Лаври, 9 вересня 1926 р. — постанова Раднаркому УРСР “Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним державним заповідником та про перетворення його на Всеукраїнське музейне містечко”. Так розпочалося виконання програми перетворення Києва з міста церков, монастирів, ченців на радянське соціалістичне місто. Ченці в Лаврі жили до початку 30-х років. Під час Другої світової війни і фашистської окупації Києва німецьке командування дозволило відновити діяльність Києво-Печерського монастиря, яка спочатку відбувалася лише на території Ближніх та Дальніх печер, а перед визволенням Києва радянськими військами — і на території Верхньої лаври. Монастир на території Нижньої лаври діяв до 1961 p., а потім був ліквідований до 1988 р.

Однією з найстрашніших втрат для Лаври в роки Великої Вітчизняної війни було знищення вибухівкою її головного Успенського собору в листопаді 1941 р. Донині точаться суперечки про те, хто це зробив — німці чи радянська розвідка? Руїни Успенського собору стояли до 2000 p., коли храм було заново відбудовано в його останньому вигляді на тому самому місці. Перед будівництвом фундаменти храму були досліджені археологами під керівництвом Г. Ю. Івакіна. Виявлено численні поховальні комплекси у шиферних саркофагах XV ст., поховання митрополита Тобольського і Сибірського Павла Конюшкевича (помер у 1770 p.), житло пізнього етапу трипільської культури початку III тисячоліття до н. е.

Лавра займає площу у 28 га, до її комплексу входить майже 80 архітектурних пам’яток. Унікальний комплекс упродовж 950 років є відбиттям історії розвитку давньоруської та української культури. В 1990 р. сесія ЮНЕСКО внесла Києво-Печерську лавру до Списку пам’яток всесвітньої спадщини. Києво-Печерська лавра перетворилася на символ провідної ролі духовності Києва, без якої він не може бути взагалі містом зі своїм стародавнім ім’ям. А поки що православній церкві повернуто майже повністю тільки комплекс Нижньої лаври з Ближніми та Дальніми печерами (так їх названо через віддаленість від головного, Успенського, храму монастиря), заново відбудовано Успенський собор у Верхній лаврі. Відкрито Духовну семінарію та Духовну академію. Все інше в Лаврі належить Національному Києво-Печерському історико-культурному заповідникові, різним музеям та організаціям.