Спасо-Преображенський собор у Чернігові

Чернігівський Спаський собор є одним із найдавніших храмів Київської Русі, що зберігся до наших днів у первісному вигляді. Ця рання кам’яна споруда визначила розвиток давньоруської архітектури. Храм закладено в XI ст. за наказом тмутараканського князя Мстислава Володимировича Хороброго (помер 1036 p.), сина Володимира Святославича, котрий захопив у 1024 р. Чернігів і зробив його своїм “стольним градом”.

У Придніпров’ї після смерті святого рівноапостольного князя Володимира Великого не було умов для кам’яного будівництва. Саме в цей час, за свідченням “Слова о полку Ігоревім”, почалася напружена боротьба за київський престол між братами — князем новгородським Ярославом Володимировичем, котрого пізніше назвали Мудрим, і Мстиславом Володимировичем, князем тмутараканським — майбутнім Мстиславом Хоробрим. У 1024 р. це протистояння завершилося поділом Русі між суперниками й призвело до подальшого ослаблення країни.

Кожен із князів прагнув відзначитися в монументальному будівництві, не поступитися суперникові в розкоші й багатстві архітектурних творінь. За час свого правління Мстислав створив передумови формування нового релігійного та політичного центру, активно впливаючи на розвиток міста й запрошуючи для його забудови майстрів із Візантії та переманюючи їх із Києва. Існує припущення, що собор могли збудувати саме вони, оскільки особливості візантійської архітектури помітні в ньому більше, аніж в інших давньоруських пам’ятках XI—XII ст.

Храм розташований у центрі чернігівського дитинця — давньої укріпленої центральної частини міста, закладеного князем Мстиславом Володимировичем на місці давньослов’янського поселення VII—IX ст. Відокремлений від іншої міської території глибоким ровом і валом дитинець мав площу 10,5 га. Його поступово забудовували князівськими резиденціями, палацами та кам’яними храмами подібно до київських, серед яких Спаський собор мав виділятися величним масштабом і суворою красою. За задумом Мстислава, він мав відігравати роль головного храму не лише міста, а й усієї Сіверської землі, ставши своєрідним князівським пантеоном-усипальнею. Після смерті князя-будівника Мстислава в 1036 р. політична роль Чернігова дещо зменшилася, було тимчасово припинено спорудження храму й через три роки після його закладення стіни було зведено на висоту вершника на коні.

У той час кам’яне будівництво не було поширеним з економічних причин, оскільки воно було набагато дорожче за “дерев’яне”. Адже в кам’яному будівництві, окрім виконання трудомістких робіт зі зведення кладки, треба було видобувати і природне каміння, виготовляти штучний матеріал — цеглу-плінфу. Така робота потребувала досвіду й навичок, уміння виробляти вапно та в’яжучий розчин, будувати печі для випалу, знання візантійських секретів. І давньоруські умільці опановували майстерність своїх грецьких колег у рекордно короткі терміни: з’явилися “плінфотворителі”, муляри, мозаїсти, різьбярі на камені, художники фрескового живопису. Людей цих професій дуже шанували навіть князі.

У загальній об’ємно-просторовій композиції Спаського собору використовували такі самі принципи будування, як і в Десятинній церкві — першій кам’яній споруді Київської Русі після прийняття християнства. Одним із перших, хто міг бачити храм щойно збудованим, був відомий церковний діяч, засновник Києво-Печерської лаври преподобний Антоній Печерський. Він був змушений залишити Київ після повстання киян проти князя Ізяслава й оселитися в Чернігові неподалік дитинця — на Болдиних горах. За літописом, у 1069 р. він “пришедъ Чернигову, възлюби Болдины горы, икопавъ печеру...” й до 1072 р. за підтримки Святослава продовжував своє духовне служіння на чернігівській землі.

Значення цього храму унікальне. Лише в ньому можна простежити поступовий перехід від візантійських традицій до давньоруських. Прямокутний у плані собор має розміри із зовнішніх боків 30,25x22,40 м, а з апсидами — 35,25x22,40 або 29,5x19,2 м в інтер’єрі. Він поділений чотирма парами могутніх стовпів і двома аркадами-трифоріями на три нерівні частини — нефи. Центральний неф у два рази ширший за бокові. На східному фасаді нефи завершуються вівтарними виступами-апсидами, відгородженими від внутрішнього простору храму стінкою вівтаря. Із західного фасаду інтер’єр собору перерізаний своєрідним передхрамовим приміщенням — нартексом. Собор тринефний, хрестово-купольний, п’ятибанний, восьмистовпний, так званого складного типу. В ньому творчо поєдналися базилікальна схема романського походження з центричною хрестово-купольною візантійською системою розміщення головного купола в геометричному центрі споруди. У візантійських храмах, починаючи з X ст., основними опорами найчастіше були колони круглого перерізу. В чернігівському храмі їх замінено стовпами перерізу рівнобічного грецького хреста. На цих чотирьох опорах зведено візантійську канонічну систему перекриттів храму. Від них стрімко здіймаються в підкупольний простір чотири напівциркульні арки. Опори плавно переходять у барабан циліндричної форми та півсферу купола, що спирається на нього. Барабан має 12 вікон за кількістю апостолів. Особливістю Спаського собору як яскравого прикладу давньоруської архітектури є його тектонічність і цілісність, що проявляється в гармонії та досконалих пропорціях.

Храм стоїть на міцному фундаменті. Його обріз розташований на глибині 65 см від сучасного рівня грунту. Він складений із бутового каменю на властивому для давньоруської архітектури вапняному розчині із потовченою керамікою-цементівкою. Стіни собору завтовшки понад 1,4 м. Зведені вони технікою мішаної кладки із застосуванням давньоримських конструкцій типу “opus mixtum”: ряди великого каменю-піщанику чергуються з рядами широкої та плоскої давньоруської цегли (плінфи).

В оформленні фасадів собору велику роль відігравали орнаментальні деталі й символічні знаки, також складені з плінфи. Храм не було оштукатурено. Чергування червоних рядів цегли та широких рожевих плитоподібних смуг цементівки в поєднанні з цегловими орнаментами, крім ошатності й святковості, надавали храмові ритмічності й динаміки при загальній статичності архітектурної форми. В конструкції споруди застосовано мармур, природний шифер. Внутрішній простір Спаського собору має незвичайну властивість, зумовлену пластикою і тектонікою архітектурних конструкцій. У стінах храму відчувається “перетікання” важкості від однієї опори до іншої, постає складне різноманіття арочних переходів. Вражає розкритий углиб собору центральний неф, увінчаний в центрі майже восьмиметровим світловим барабаном із напівсферою. Храм прикрашений фресками. Підлога з шиферних плит оздоблена різнокольоровою смальтовою мозаїкою. Багатство декоративного оформлення храму показує високу майстерність будівельників і конструктивні можливості матеріалів.

Собор формувався як величний і надзвичайно гармонійний за пропорціями Дім Бога. Психологічний ефект руху вглиб до вівтаря і вгору посилювався затіненіспо бічних нефів хорами другого ярусу. Внутрішнє оздоблення доповнювалося досконалою акустикою, створеною завдяки системі арок і склепінь, пористій вапняковій штукатурці та голосникам — керамічним амфорам і корчагам, закладеним у стіни і склепіння.

Основний об’єм дійшов до наших днів дещо зміненим. Після навали хана Батия 1239 р. було зруйновано давні бані і частково склепіння собору. Під час ремонтних робіт у середині XVII ст. було надбудовано апсиди, відновлено склепіння, створені барокові бані. Сучасні форми верхів та веж храму належать до 1791—1799 pp. Після численних руйнувань і перебудов, особливо наприкінці XVIII — на початку XIX ст., внутрішній і зовнішній вигляд собору значно змінився. В 1750 р. у місті сталася пожежа, внаслідок якої постраждав і храм. Вогонь знищив барочні бані XVII ст. і біломармурові колони аркад. Тому під час ремонту в 80-х pp. XVIII ст. колони було облицьовано цеглою для зміцнення. Вони перетворилися на восьмикутні громіздкі стовпи, які згодом переробили на круглі й декорували рожевим мармуром. Під час ремонту у XVIII ст. було зроблено підлогу з чавунних плит, а в 1902 р. — з метлахських плиток на бетонній основі, що існує і нині. Наприкінці XVIII ст. ніжинські майстри С. Волощенко та С. Білопольський за проектом російського архітектора з Калуги І. Яснигіна виготовили новий різьблений іконостас. Живописні роботи для іконостасу виконав іконописець із міста Борзни, священик Т. Мізко. Відновив у 1869—1871 pp. іконописець О. І. Мурашко. У 1872—1873 pp. стінопис поновили Михайло та Олексій Кияшки. На початку XIX ст. до фасадів собору було прибудовано нові тамбури з візерунчастими декоративними завершеннями, що замінили давні притвори. Всі ці добудови й перебудови, в тому числі й сім шарів підлоги, що з’явилися за дев’ять століть існування храму, значно змінили сприйняття його внутрішнього простору: він став приземкуватий, хоча й не втратив монументальності. В такому вигляаі собор зберігся і до наших днів. Велична простота, нерозривний зв’язок фасадів із конструктивною основою споруди — характерні риси давньоруської архітектури, втіленої в Спаському соборі, де протягом століть розв’язувалися питання життя й оборони Чернігова. Храм відіграв велику роль у формуванні рис архітектури наступних часів.

У Спаському соборі поховано князя Мстислава Володимировича Хороброго, а також Святослава Ярославича (1073 p.), Гліба Святославича (1078 р.) та інших князів чернігівської династії, для чого з південного та північного боків до нього з часом прибудували капели-усипальні.

Тривалий час Спаський собор був своєрідним громадсько-політичним центром Чернігова. З 1967 р. став головною пам’яткою-музеєм Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. З 1970 р. у ньому проводили реставраційні й дослідницькі роботи, що дали змогу визначити його первісний вигляд і з’ясувати історію перебудов. Було відкрито для огляду фрагменти давньої кладки з декоративними орнаментальними та символічними зображеннями з плінфи на фасадах, різьблені шиферні парапетні загорожі хорів і фрагмент різьбленої шиферної, колись із мозаїчним малюнком із кольорової смальти, підлоги. Крім цього, в інтер’єрі було відкрито невеликі сюжетні фрагменти фрескового живопису високої художньої майстерності та своєрідного трактування періоду Київської Русі XI ст. на арках північного нефа й залишках давнього паруса склепіння північної частини нартексу, зокрема чудовий фрагмент фрескового розпису із зображенням святої Теклі. Розпис виконано в 30—40-х роках XI ст. У трактуванні образу св. Теклі є багато від класичної художньої спадщини — поза її спокійна, фронтальна, риси обличчя гармонійні і пропорційні, виліплені м'яко, з певним почуттям світлотіні. У колориті переважають брунатні, червоно-вохристі тони, які надають усій гамі теплого відтінку. Фрагменти розпису збереглися на арках трифоріуму Спаського собору. Це дає підстави вважати, що в Київській Русі вже в той час були свої майстри — мозаїсти і фрескісти, які належали до різних шкіл і напрямів. Сучасний вигляд собору має риси класицизму і романтизму межі XVIII—XIX ст. Вони доповнюють давньоруську основу й роблять храм своєрідним провідником із сьогодення в далеке минуле.