Скіфські баби

У найзахоплюючій історії кочівників євразійських степів Скіфія — найяскравіша сторінка. Оселилися вони в Причорноморських степах у VII ст. до н. е. А вже у IV ст. до н. е. Скіфія досягає своєї найбільшої могутності. На думку більшості вчених, це сталося внаслідок об’єднання племен кочівників славнозвісним царем Атеєм у єдину державу — Північнопричорноморську Скіфію, яка проіснувала до кінця IV — початку III ст. до н. е.

Не випадково “батько історії” Геродот у своїй “Історії” у дев’яти книгах присвятив скіфам цілий розділ. За його словами, скіфські кочівники після поразки у війні з масагетами в Азії, перейшовши річку Аракс, прийшли до Кіммерії, вигнали з неї кіммерійців і зайняли ці землі.

“Серед усіх відомих нам народів лише скіфи володіють одним, проте найважливішим для людського життя, мистецтвом. Воно полягає в тому, що жодному з ворогів, котрий напав на їхню країну, вони не дають урятуватися. Ніхто не може їх наздогнати, якщо тільки вони самі цього не захочуть. Адже у скіфів немає ні міст, ні укріплень, і свої житла вони возять із собою. Всі вони — кінні лучники і промишляють не землеробством, а скотарством; їхнє житло — кибитки... Їм сприяє їхня земля і допомагають річки. Країна скіфів — це багата на траву і добре зрошувана рівнина...”.

Скіфські вершники та лучники стали своєрідним символом усього скіфського етносу на прославлених творах елліно-скіфського мистецтва. Численні наконечники стріл, знайдені в похованнях скіфів різних соціальних прошарків, свідчать, що лук у Скіфії упродовж усього її існування був найнадійнішою зброєю.

Найбільше уваги Геродот приділив найближчим сусідам північнопонтійських еллінів — кочовим скіфам. Хоча згадує й інші племена: калліпідів, неврів, царських скіфів, скіфів-землеробів, будинів, ісседонів, савроматів.

Безмежні причорноморські степи від Дунаю до Азовського моря були для скіфів рідною стихією. Там вони пасли стада, зводили кургани, звідти вчиняли набіги... Вершини багатьох курганів вінчали кам’яні стели, які надовго пережили своїх творців. У народі вони дістали назву “скіфські баби”. Насправді — це закуті в броню володарі безмежних степів, могутні воїни-чоловіки. Озброєні мечем, кинджалом, бойовою сокирою і сагайдаком зі смертоносними стрілами, безіменні герої часто підносять до рота ритон (посудина у вигляді рога з невеликим отвором у нижньому вузькому кінці) зі священним напоєм, що символізує їхню приналежність до легендарних героїв-божеств. Давні майстри надавали їм узагальненої форми людської фігури, ретельно розробляючи деталі озброєння та прикрас, вирізьблених різцем у низькому рельєфі. Честі бути похованими в кургані з таким монументом на вершині удостоювали лише тих скіфських воїнів, які були вірні доктрині воїнського аскетизму і за життя відмовилися від розкоші та коштовностей. У їхніх похованнях знаходять цілі арсенали різноманітного озброєння, але прикраси трапляються вкрай рідко. Можливо, кам’яні статуї стояли на курганах представників замкненої касти воїнів із аристократичних родів. Одне достеменно: народ, символи котрого й донині стоять на курганах, був досить войовничим.

Спірним залишається питання про походження кам’яних статуй. Спочатку переважала думка про запозичення скіфами цього звичаю під час їхніх транскавказьких походів. Згодом походження скіфських кам’яних статуй пов’язували з місцевою причорноморською енеолітичною скульптурою. Але відкриття українських учених останньої чверті XX ст. переконливо вказують на центральноазіатські джерела монументального мистецтва скіфів.

Ще загадковіші, отже, мають більше гіпотез, образи, закарбовані на кам’яних стелах. Деякі вчені вбачали в них божество, аналогічне грецькому богові війни Аресу, інші — образ померлого царя з регаліями, подарованими йому божеством на знак царської влади, або ж обожненого героя, міфічного першопредка скіфів Таргітая. Та хоч би кого зображували стародавні скульптори, так чи так перед нами — образ скіфського воїна з підкресленими статевими ознаками, котрий постає в усій своїй грізній реальності.

Статуї з граніту, піщанику або вапняку існували впродовж VII—IV ст. до н. е., поступово трансформуючись і видозмінюючись. Учені виокремлюють шість основних стилістичних типів, що характеризують три періоди їхньої історії. Для VII — першої половини VI ст. до н. е. типові архаїчні образи. Їх висічено з прямокутних або округлених кам’яних стовпів. Це вкрай примітивна, але деталізована антропоморфна пластика з характерним передаванням рис обличчя з вузькими, глибоко запалими очима і барельєфним зображенням плечей на фронтальній площині. Моделюється тільки голова, відокремлена за допомогою гривни (металевого обруча), що проходить нижнім краєм обличчя. Більшість статуй мають великі мигдалеподібні очі та прямий, трохи розширений донизу ніс, що доходить до підковоподібних вусів з рівно підрізаними кінцями.

Потім стилістика зазнає змін, пов’язаних із початком розквіту монументальної скіфської скульптури наприкінці VI—V ст. до н. е. Реалістичні тенденції призвели до створення певного канону, який практично не має локальних особливостей. Це вже не просто ледь угадувана фігура, а яскраво окреслений образ могутнього воїна. Крім голови, тепер виразно виділені плечі, спина з модельованими лопатками. Руки розкуті: права з ритоном зігнута під гострим кутом, ліва опущена до меча, що висить на поясі.

Одну з найкращих пам’яток цього часу — монументальну кам’яну статую, що колись стояла на вершині кургану, 1975 року знайдено в с. Нововасилівці Миколаївської області. З двометрової брили вапняку висічено монолітну фігуру скіфського воїна. Майже нерозривні об’єми голови і торса, із щільно притиснутими до боків зігнутими в ліктях руками, впритул наближаються до круглої скульптури, в якій, утім, усе ще домінує тип фронтального зображення.

Основну увагу майстер зосередив на обличчі кочівника, на його хоч і схематично переданих, але дуже виразних очах. Напружений погляд таїть у собі могутню силу воїна — нероздільного володаря скіфського степу.

У IV ст. до н. е. монументальна скіфська скульптура поступово занепадає. Форми статуй спрощуються, зменшуються їхні розміри, що переходять у примітивне силуетне зображення, висічене з м’яких порід каменю. Тільки в кримських статуях простежуються спроби злиття грубого образу скіфських воїнів з витонченою стилістикою еллінської пластики. В цьому регіоні аж до І ст. н. е. створюють антропоморфні статуї, що демонструють типологічний зв’язок із класичним скіфським каноном.

Кам’яні антропоморфні стели в різні століття зводили над скіфськими курганами на величезній території від румунської Добруджі до Північного Кавказу. Хто ж населяв ці землі в ті далекі часи? Останнім часом учені під терміном “скіфський світ” розуміють цілу низку археологічних культур VII—III ст. до н. е., що простяглися в поясі степів, лісостепу, передгір’їв і гір, здебільшого на території сучасних України, Росії, Казахстану, а також на сході — в Монголії та частині Північного Китаю. Встановлено основні риси, властиві всім племенам, які жили на цих землях: використання заліза; кочовий спосіб життя; численні поховання воїнів у бойових обладунках; високі кургани над могилами вождів, у які клали коштовні речі. Але Геродот, хоча й назвав безліч різних племен, знав цей так званий скіфський світ у значно менших масштабах. Такою ж мірою це стосується і північнопричорноморських еллінів, від яких до Геродота надходила основна інформація про них.

Наведені в “Історії” дані — це наче однорідний зріз великого генеалогічного дерева північнопонтійських народів, що відображає певну історичну ситуацію кінця VI—V ст. до н. е. Вони мають величезну цінність не тільки завдяки своїй повноті, а й через те, що відтворюють ситуацію найважливішого часу в житті північнопричорноморської Скіфії — періоду її формування та піднесення.

Історик писав про ранні звичаї номадів не пізніше другої половини V ст. до н. е. А основна кількість найбільших і найбагатших курганів скіфської знаті датована IV ст. до н. е.; а в регіоні між Запоріжжям і Нікополем (Нижня Наддніпрянщина), — можливо, на землі підвладного скіфам племені геррів був унікальний поховальний центр степової Скіфії цього часу.

Без осуду “батько історії” розповів про надзвичайно жорстокі скіфські звичаї. “Коли скіф убиває першого ворога, він п’є його кров. Голови всіх убитих ним у бою скіфський воїн приносить царю”. Без натяку на незвичну для цивілізованих еллінів поведінку кочівників Геродот детально описав, як вони здирають шкіру з людської голови, роблять з неї рушники, якими пишаються. “У кого найбільше таких шкіряних рушників, той вважається найдоблеснішим мужем. Дехто навіть робить із зідраної шкіри плащі, зшиваючи їх, як козині шкури. Інші із зідраної разом з нігтями з правої руки ворожих трупів шкіри виготовляють чохли для своїх сагайдаків. Людська шкіра, справді, товста і блискуча й виблискує білиною найбільше серед усіх шкір. Багато скіфів, нарешті, здирають усю шкіру з ворожого трупа, натягують її на дошки і потім возять її з собою на конях”.

З черепів найненависніших ворогів — хай то буде іноземець чи родич — скіфи виготовляли спеціальні чаші, які Геродот називав потеріонами. Бідняки ззовні обтягували їх бичачою шкурою, а в заможних вони були позолочені й використовувалися для пиття вина.

З розповіді Геродота про похід перського царя Дарія в Скіфію стає зрозумілим його власне ставлення до скіфських воїнів. Хоча й не зовсім відверто, але він симпатизує скіфам, які не силою, а хитрощами і стрімкістю просування степовими просторами змогли перемогти величезне військо персів у 514 р. до н. е. У відповіді скіфського царя Іданфірса Дарію в Геродота звучить гордість скіфа, котрому не потрібно захищати ні своє місто, ні оброблене поле, бо його народ цього не має. Та якщо хтось наважиться порушити спокій могил їхніх предків, скіфи неодмінно кинуться в бій на будь-якого ворога. Насправді, вони найбільше турбувалися про поховання царів, над могилами яких зводили високі кургани.

Хитрість скіфів, їхню зневагу до ворога особливо яскраво передав Геродот у пасажі про дари скіфських царів Дарію. Вони послали йому птаха, мишу, жабу і п’ять стріл зі словами, що перси, “якщо вони мудрі, самі зрозуміють, що означають ці дари”. Врешті один із підданих Дарія розшифрував послання: “Якщо тільки ви, перси, не полетите в небо, ставши птахами, не сховаєтесь по норах, ставши мишами, або не стрибнете в болото, перетворившись на жаб, ви не повернетеся назад, уражені ось цими стрілами”.

Під час війни скіфи жодного разу не вступали у відкритий бій з персами. Вони заманювали ворога у степи, засипаючи дорогою всі колодязі та знищуючи траву. Воювали, як правило, чоловіки. Жінки з дітьми, люди похилого віку, худоба, майно перебували у віддалених, лише їм відомих місцях.

Проте давні автори згадують і скіфських жінок-войовниць, озброєних луками. Так, Діодор Сицилійський у “Бібліотеці” пише, що “вони, як і чоловіки, привчаються до війни і геть не поступаються їм у хоробрості; тож багато великих подвигів було вчинено славними жінками не тільки в Скіфії, а й у сусідніх з нею землях”.

Як кочівники скіфи розводили худобу. Вживали переважно м’ясо та молоко кобилиць, з якого в дерев’яних посудинах готували спеціальні напої. Досить часто пили нерозбавлене грецьке вино. “Один раз на рік, — писав Геродот, — кожен правитель у своєму окрузі наповнює вином кратер, з якого п’ють скіфи, котрі вбили ворогів. А ті, хто цього не зміг, не куштують це вино і, зневажені, сидять окремо. Це в них найбільше безчестя. А всі ті з них, хто вбили дуже багато мужів, мають по два кіліки і п’ють із обох”.

Геродот лише мимохідь торкнувся теми звичаїв і вірувань. Однак він не просто назвав імена божеств, яким вони поклонялися, але для кожного з них назвав еллінський еквівалент. Згідно з Геродотом, скіфи найбільше поклонялися Табіті — місцевій Гестії — богині домашнього вогнища, потім Папаю (Зевсу) — повелителю неба та його дружині Апі (Геї) — богині землі. Також у пошані були Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта Небесна), Тагімасад (Посейдон), Арей (Арес).

Жодному з них, за винятком Арея, скіфи не ставили статуй, жертовників або храмів. Лише бога — покровителя війни вони удостоювали особливих почестей. “У кожній скіфській області по околицях споруджено такі святилища Аресу: гори хмизу, нагромаджені одна на одну на просторі завдовжки і завширшки майже в три стадії, а заввишки менше. На горі обладнано чотирикутний майданчик; три боки його прямовисні, а з четвертого є доступ... На кожному такому пагорбі поставлено давній залізний меч. Це і є кумир Ареса. Ось цьому мечу щороку приносять у жертву коней і рогату худобу... З кожної сотні бранців прирікають у жертву одну людину, але не у той спосіб, що худобу, а за іншим звичаєм. Голови бранців спочатку скроплюють вином, і жертви заколюють над посудиною. Потім несуть кров на купу хмизу і скроплюють нею меч. Кров вони несуть нагору, а внизу біля святилища відбувається такий обряд: у заколотих жертв відрубують праві плечі з руками і кидають їх у повітря...”. Мабуть, саме цей обряд було закарбовано на золотій діадемі скіфського царя або жерця з кургану Сахнівка Черкаської області, де серед інших сюжетів зображено унікальні сцени людського жертвоприношення. Крім того, під час розкопок першого Уляпського кургану в Адигеї в 1981 р. відкрито святилище Арея, де зберігся невисокий вівтар із хмизу та землі з мечем-акинаком у центрі і частиною правої руки людини. Іншим божествам скіфи найчастіше приносили в жертву м’ясо коней і биків, яке варили у великих казанах на кістках жертовних тварин.

Різні угоди, що їх скіфи укладали між собою, супроводжувалися клятвами. При цьому у велику глиняну чашу наливали вино, змішане з кров’ю тих, хто мав принести клятву. В цю рідину опускали акинак, стріли, подвійну сокиру і дротик. Після довгих заклинань і молитов по черзі випивали вміст посудини. Це свідчення Геродота підтверджується численними золотими виробами із скіфських курганів: унікальною золотою пластиною з Куль-Оби, сахнівською діадемою та аплікаційними пластинами із Солохи і Бердянського кургану. Геродот залишив безліч інших, не менш цінних і захоплюючих даних історичного, етнографічного і географічного характеру, які проливають світло на особливості життя цього давнього кочового народу. Можливо, “Скіфський логос” із “Історії” у дев’яти книгах справив таке сильне враження на всіх освічених еллінів, що серед них не знайшлося мандрівника, який би детальніше вивчив і описав звичаї і життя скіфів. Принаймні тривалий час ця історична розповідь Геродота про скіфів залишалася єдиною і найінформативнішою.