Мозаїка “Дмитро Солунський”

Дмитро Солунський — один із найпопулярніших святих великомучеників у християнській релігії, його вважають “батьківщинолюбом” слов’янських народів. Дмитро жив у місті Солуні (грецьке місто Салоніки). Деякі вчені навіть доводили його слов’янське походження, оскільки Салоніки певний час були густо заселені слов’янами. За переказами, Дмитро постраждав від переслідувань римського імператора Діоклетіана на християн у 306 р. Римський імператор Гай Аврелій Валерій Діоклетіан (243—313 pp.) був при владі в 284—305 pp. В історії відомий як жорстокий гнобитель християн. У 305 р. він сам відмовився від влади і жив у розкішному палаці в місті Солуні. За деякими даними, імператор покінчив життя самогубством.

Культ Дмитра Солунського був поширений і у Візантійській імперії: греки пояснювали невдачу штурму Царграда давньоруським князем Олегом заступництвом святого. В 1197 р. із Солуні князь Всеволод-Дмитро Юрійович Велике Гніздо (1154—1212 pp.) вивіз до Києва ікону Солунського, звідки вона потрапила до Володимира. За Дмитрія Донського в 1380 р. її перевезли до Успенського собору в Москві, а звідти передали до Третьяковської галереї.

Дмитро Солунський увійшов до пантеону давньоруської християнської церкви як захисник і покровитель військових справ. Цього святого майже завжди зображують у вигляді воїна, озброєного списом і мечем, як і архангел Михаїл. У спорудженому в 1108—1113 pp. онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем (1050—1113 pp.) Михайлівському Золотоверхому соборі є мозаїчне зображення Дмитра Солунського, яке було логічним у всьому пантеоні святих собору, присвяченого архангелу Михаїлу. Розміщення зображення в Михайлівському соборі мало на меті й уславлення батька Святополка — Ізяслава, який мав християнське ім’я Дмитро. Біля цього монастиря був і інший, присвячений святому Дмитрію.

Зображення Дмитра Солунського вважається одним із кращих художніх творів початку XII ст., а мозаїки посідають особливе місце в мистецтві Давньої Русі. Собор збудували та розписали від Софійського храму на 75, а від Успенського в Києво-Печерській лаврі на 25 років пізніше. За цей час у Києві сформувалася своя архітектурна та художня школа, представником якої називають іконописця Алімпія.

Будівництво Михайлівського собору та його оздоблення були останньою перевіркою самостійного (від Візантії) розвитку давньоруського мистецтва. Після його спорудження почалося поширення досягнень київської школи архітектури та мистецтва на теренах Східної Європи у Київській Русі.

На думку В. Лазарєва, михайлівські мозаїки створювали принаймні три головні майстри. Один із них, напевно, був візантійцем. До його творів належать зображення солунських святих Дмитра та Стефана (Софія Київська). Їхні пропорції, на відміну від інших михайлівських мозаїчних зображень, не видовжені. Відрізняється також передача спокійного стану, підкреслена лінійність фігур.

У софійських та михайлівських мозаїках, на думку В. Левицької, застосовано кубики різних розмірів, причому михайлівські зроблені з кубиків більшого розміру: у софійських мозаїках на 1 кв. дм зображення обличчя застосовано 440 кубиків, у михайлівських — 246. Мистецтвознавці вважають, що над михайлівськими мозаїками працювали найдосвідченіші художники Візантії з участю київських мозаїстів, серед яких був і відомий Алімпій. Здійснений науковцями аналіз особливостей мозаїк із Михайлівського собору, зокрема Дмитра Солунського, свідчить, що розвиток київської художньої школи відбувався не в результаті одноразового знайомства з візантійськими художниками, а під час тривалої співпраці.

Мозаїка “Дмитро Солунський” — безперечно, шедевр візантійських художників початку XII ст., які мали значний вплив на розвиток мистецтва Давньої Русі. Таких зразків мозаїки цього періоду залишилося дуже мало. Але ця мозаїка — ще й свідок трагічної долі однієї з перлин давньоруської архітектури Київської Русі — Михайлівського Золотоверхого собору. Він пережив страхітливі напади степових кочівників, руйнування Києва татаро-монгольським військом хана Батия в 1240 p., напади кримських татар у XV ст., численні землетруси та пожежі... Мозаїка була свідком багатостраждальної історії собору впродовж 800 років його існування.

Долю собору вирішила революція 1917-го: почалася боротьба не тільки з релігією, а й з визначними пам’ятками історії та культури. Столицею радянської республіки України після революції був “пролетарський” Харків. Після перенесення столиці до Києва постало питання про будівництво політично-адміністративного центру в ньому. Його й задумали розмістити на місці собору. Йшлося про запланований у XX ст. вандалізм — знищення найдавнішої пам’ятки архітектури, культури та історії — Михайлівського Золотоверхого собору, на захист якого виступили наукові діячі культури України та Росії. Їм вдалося лише відстояти зняття зі стін собору давніх мозаїк та фресок. У 1934 р. почався демонтаж творів давнього мистецтва. 14 серпня 1937 р. усе закінчилося вибухом, здійсненим спеціальною підривною групою з Одеси.

Демонтажем керував професор В. Фролов, керівник мозаїчної майстерні Всеросійської академії мистецтв. Усі мозаїки та фрески було перевезено до Державного історико-культурного заповідника Музейне містечко “Києво-Печерська лавра”, де почалися роботи із закріплення творів. Їхнє перевезення потребувало застосування технічних засобів, які ще не були розроблені у світовій практиці. Мозаїку “Євхаристія” було перенесено до Софії Київської і змонтовано на спеціальній півкруглій стіні, де вона зберігається і досі. В 1937 р. мозаїки “Дмитро Солунський”, “Святий Фадей”, “Архідиякон Стефан”, фрески “Богородиця”, “Архангел Гавриїл”, “Пророк Самуїл” та інші передано до щойно відкритого Державного українського музею.

Поневіряння михайлівських творів на цьому не закінчилися. Ще в 1934 р. завідувач музейного відділу Наркомату освіти РРФСР Ф. Кон написав до наркома освіти УРСР В. Затонського листа з проханням “виділити” для Третьяковської галереї дві мозаїки — “Дмитра Солунського” й “Архідиякона Лаврентія” (Стефана), оскільки вони “не пов’язані з основною композицією собору” — “Євхаристією”, але “мають колосальне значення для експозиції Державної Третьяковської галереї, в якій мистецтво Київської Русі представлено дуже слабо, попри те, що воно має істотне значення в загальному розвитку російського мистецтва”. Шедеври вивезли до Москви в 1938 р. у зв’язку з проведенням виставки до 750-річчя “Слова о полку Ігоревім” для тимчасового експонування, але вони залишилися там і донині.

Президент України в 1995 р. підписав указ “Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури”, куди було внесено і Михайлівський Золотоверхий собор, відбудову якого здійснено в 1999 р. У знову відкритому культовому закладі було засновано “Музей історії відтворення Михайлівського Золотоверхого монастиря”. Почалося збирання розпорошених історико-художніх пам’яток. Їх у роки сталінського терору вивезли до різних міст. Фашистські окупанти теж вивезли частину михайлівських раритетів до Німеччини.

Першим до музею Михайлівського Золотоверхого монастиря було повернуто мідний горельєф Михаїла Архістратига, що стояв колись на фасаді собору й опинився в етнографічному музеї у Львові. Потім деякі речі повернула Києво-Печерська лавра, орнаментальні мозаїки — Росія. Але головні художні мозаїчні та фрескові твори собору не повернуто, серед них і “Дмитро Солунський”, який перебуває у Третьяковській галереї. Згадується вислів ще часів Римської імперії: “Термін заслання святих в’язнів не визначено”.

Опис мозаїки “Дмитро Солунський”. Святого зображено молодим воїном, який упевнено стоїть, розставивши міцні ноги. Одягнений у довгу до колін туніку з рукавами, поверх якої напнутий панцир, а на плечах закріплений зелений плащ, закинутий за спину, краї якого звисають нижче колін. Під тунікою на ногах видно блакитні орнаментовані штани, ноги взуті в чоботи. Воїн підперезаний поясом із коштовним камінням, а груди стягнуті білою стрічкою. У правій руці він тримає списа, спираючись на величезний щит. За спиною, біля пояса, навскіс причеплений меч у піхвах. Голова обведена німбом, як у всіх святих. Молоде обличчя має вольовий вираз, волосся скуйовджене. Зверху праворуч і ліворуч — скорочений напис імені зображеного.

На відміну від софійських мозаїк, для михайлівських характерна інша тональність та застосування кольорів, у яких дуже часто зустрічається не блакитний, а зелений. Солунського зображено на золотому тлі. Золотий колір присутній у зображенні захисного озброєння, туніки. Фігура досить пропорційна і свідчить про неабияку обізнаність художника з антропологічними властивостями людського тіла. Незважаючи на зображення у фас, схематичну передачу долонь рук (характерно для візантійського релігійного живопису), в мозаїчному творі Солунського простежуються намагання більш життєво передати вольовий вираз обличчя, впевненість у постановці реального положення ніг воїна, застосуванні темніших кольорів у поєднанні зі світлими у передачі об’єму щита.