П’ятницька церква у Чернігові

У центрі Чернігова, серед мальовничого міського скверу, на чернігівському посаді біля торгу стоїть невелика гармонійних пропорцій і ошатної архітектури церква, збудована наприкінці XII — на початку XIII ст. на честь покровительки торгівлі святої Параскеви П’ятниці. Цей храм вважається найкращою будівлею Придніпров’я кінця XII ст., унікальним за своєю архітектурою, одним із найвидатніших зразків давньоруського будівництва, що зберігся до наших днів із домонгольського періоду.

Своїми формами П’ятницька церква відображує останній етап розвитку давньоруської архітектури часів феодальної роздробленості, за якої між місцевими будівничими школами зберігалися тісні творчі зв’язки, що визначали спільність художніх рис в архітектурі будівель. Водночас вони формували й відмінності, які зумовлювали місцеві традиції, конструкції та будівельні матеріали. Принциповим у створенні П’ятницької церкви є утвердження в її архітектурі загальноруської течії періоду другої половини XII—XIII ст., що проявлялося в критиці візантійської хрестово-купольної системи храму і тенденціях на пошук і створення національних форм архітектури. Вона становила тоді мальовничу й динамічну композицію споруд з вертикальністю об’ємів і виразною пластичністю фасадів.

Будівництво цього храму пов’язують із діяльністю київського князя Рюрика Ростиславича Смоленського. Типовий представник феодальної верхівки того часу, один із “дуумвірів” землі руської, а після смерті Святослава Всеволодовича Чернігівського в 1194 р. — і повновладний князь київський, Рюрик сприяв мистецтву, зібравши навколо себе зодчих, художників, поетів, особливо, за літописами, шануючи архітектуру. На думку відомого дослідника давньоруського зодчества, академіка архітектури Ю. С. Асєєва, Петро Милонєг (Миронег) Тисицький був не лише провідником ідей Рюрика, а й, напевне, його приятелем. У літописі Милонєг порівнюється з легендарним біблійним будівником Веселеїлом, стверджується, що він спорудив кам’яну підпірну стінку під Видубицьким собором у Києві (1180—1200 pp.), церкву Василя на Новому дворі в Києві та собор Апостолів у Бєлгороді (обидва храми зведені в 1197 р. і не збереглися до нашого часу). Милонєг міг стати зачинателем нового стилю в архітектурі кінця XII — початку XIII ст., що мав такі особливості: формування та розвиток центричних пірамідальних соборів, з легкістю та динамічністю форм, на відміну від важких і статичних композицій попередніх часів.

Письменник Володимир Чивіліхін, досліджуючи створення чернігівської церкви Параскеви П’ятниці, припускає, що її міг збудувати і князь Ігор — син Святослава, онук Ольги, герой “Слова о полку Ігоревім”. Справді, виділяючи кошти на будівництво й утримання храму (основні витрати традиційно лягали на князя), правитель не міг бути осторонь розробки й втілення проекту, ймовірно, брав участь в обговоренні й ухваленні остаточного рішення, керував роботами, нерідко потім вважаючись повноправним автором зведеної при ньому споруди. В багатьох літописах зазначено, шо той чи інший князь “сам бе мастер”, “сам созда”. Тому не дивно, шо на плінфі, з якої будувалися собори, часто ставили князівські клейма. Є вони й на цеглинах церкви Параскеви — у вигляді князівських знаків (загалом близько 30 різних варіантів клейм-міток, серед яких і мітки майстрів-ремісників). І за їх кількістю та розмаїттям (а в них міститься об’ємна, поки шо повністю не розшифрована інформація) невелика П’ятницька церква не має аналогів у давньоруській архітектурі.

Цей храм вважають найяскравішою пам’яткою нового стилю в давньоруському зодчестві. Він має незначні розміри, надзвичайно витончені форми та пропорції, баштоподібну композицію і невеликий купол. Динаміка споруди народжена фантазією давньоруського майстра-зодчого, котрий розумів і знав народну дерев’яну, балканську та візантійську архітектури. Вигляд храму зумовлений соціально-економічними процесами, що відбувалися і в Західній Європі, і в Русі, вплинули на формування нового готичного стилю і проявилися в бурхливому розвитку ремесел і торгівлі, виникненні ремісничо-торговельних об’єднань, зростанні національної самосвідомості.

Якщо ранньохристиянська архітектура Русі має естетику романського стилю, властивого для періоду до XIII ст. у Західній Європі (Е. Мане визначив її як “важке мовчання”), то архітектуру П’ятницької церкви можна порівняти з ранньою європейською готикою. В ній основне навантаження від перекриття в соборі перенесено на стовпи, арки та склепіння, профілі пілястрів і портали. Церква чотиристовпна, хрестово-купольна, тринефна, її розміри становлять: без апсид — 11,5x12 м, з апсидами — 11,5x15 м. Висота храму до зеніту купола сягає 27 м. Стіни нижнього ярусу храму зведені за давньоримською технікою “в ящик”, коли мурування проводили в два ряди — внутрішній і зовнішній, а простір між ними заповнювали будівельними відходами: щебенем, вапном, битою плінфою. П’ятницька церква відрізняється від давніших композиційних рішень тим, що мурування робили виключно з цегли (плінфи), але не квадратної, а прямокутної, витягнутої форми. В ній введено додаткові елементи декору: аркатурні пояски, багатоступінчасті портали, об’єднані в єдину композицію вікна. Головну увагу приділено оздобленню зовнішнього об’єму храму. Фасади його прикрашено горизонтальними смугами меандра, апсиди завершуються поясками зробленого з цегли сітчастого орнаменту і так званими городками (зигзаг із цегли); барабан оздоблює аркатура. Надзвичайно цікаві “брівки” над потрійними вікнами на фасадах — смуга утворює півкола над бічними арками вікон і трикутник над центральною аркою.

У П’ятницькій церкві будівельники дуже майстерно використали декоративні якості цегли. Пучкові тяги й пілястри, аркатурні пояси, сітчасті фризи, декоративні ніші, система складних і тонких конструкцій вгорі споруди — усе це вміло пов’язано з технічними й декоративними властивостями матеріалу. Внутрішній простір храму був баштоподібний. Динамічна пластика архітектурних форм підкреслена фресковим розписом стін. Залишки фрескового розпису П’ятницької церкви вказують, що особливістю техніки виконання їх є світлий, майже білий, одношаровий, без помітних органічних домішок штукатурний грунт і тонкий шар фарб. Колорит фрагменту фрескового орнамента у віконному прорізі церкви витримано у світлих, яскравих, гармонійних тонах. Художній ефект посилювався поліхромією покриття підлоги, складеної з жовтих, зелених і темно-вишневих полив’яних плиток. Увесь вигляд церкви пишний і урочистий.

У стінах церкви були галереї, пов’язані з вікнами-бійницями. І, мабуть, не випадково існує легенда про оборонне значення храму, коли в жовтні 1239 р. його стіни були притулком останніх захисників Чернігова від монголо-татарських орд Батия, які захопили місто. Того року церкву було частково зруйновано. Й лише в 1670 р. її відбудували, а в 1690-х pp. реконструювали, можливо, за участі видатного російського архітектора й художника епохи бароко, українця за походженням Івана Петровича Зарудного (?—1727 p.): над західною та східною стінами було зведено вишукані за формою барочні фронтони, а над барабаном — багатоярусне завершення. Храм набув своєрідності й урочистості. В 1818—1820 pp. за проектом українського зодчого Антона Карташевського, який був автором перепланування Чернігова, магістрату в Кременчуці, адміністративних і навчальних споруд у містах України, із західного боку церкви було прибудовано круглу в плані ротонду-дзвіницю. В такому оновленому вигляді церква зберігалася до Великої Вітчизняної війни, прикрашаючи Красну площу Чернігова (з 1935 р. — площа ім. Куйбишева).

Люди звикли до стрімких пропорцій храму, високого купола, численних ліплених прикрас на фасадах будівлі, вважаючи, що споруджено її в XVII—XVIII ст. — за часів українського бароко. Однак незвичною була центрична уступчаста композиція, більш властива формам давньоруських соборів. Тож учені припускали, що барочне вбрання церкви приховує форми набагато давніші. Проте під час Другої світової війни храм зазнав пошкоджень: в серпні — вересні 1941 р. — внаслідок німецьких бомбардувань міста, а наприкінці вересня 1943 р. його було майже зруйновано.

Врятувати вцілілі конструкції пам’ятки можна було лише проведенням негайних консервативних, а пізніше — обов’язкових реконструктивних робіт. У 1943—1945 pp. їх виконала група реставраторів на чолі з П. Д. Барановським (1892—1984) — одним з основоположників вітчизняної школи архітектурної реставрації. В 1955 р. були розпочаті, а в 1962 р. завершені основні реставраційні роботи, які виконали майстри П. Самойлов, М. Лапа, П. Кукса. Після цього церкву відкрили як музей. Зруйнований окупантами храм було відбудовано, й нині він прикрашає одну з центральних площ Чернігова.

Новаторське вирішення церкви стало зразком при зведенні багатьох храмів у Київському, Переяславському, Сіверському та в інших давньоруських князівствах. Архітектура давньої П’ятницької церкви була основою, на якій надалі розвивалося національне зодчество. Багатоверха й складна композиція, в якій наростання форм спрямовується до центра, — це головна архітектурно-композиційна ідея слов’янського дерев’яного будівництва. У ній присутня візантійська традиція, але є й свої особливості у формотворенні й стилістиці.