Олеський замок

Олеський замок — пам’ятка фортифікаційної архітектури XIV—XVII ст. — розташований неподалік селища Олеська за 72 км від Львова. Він займає овальну вершину 40-метрового пагорба, який здіймається над болотистою рівниною і великим озером, утвореним річкою Ліберцією, що робило його неприступним.

Історія виникнення одного з найвідоміших і найкращих в Україні замків сповнена припущень. Так, вважається, що первинну фортецю було засновано в 1240-х pp. біженцями з Пліснеська. Це місто, розташоване за 10 км від Олеська, зазнало нападу монголо-татар і було дуже зруйноване. А спорудження власне замку приписують нащадкові короля Данила Галицького, одному із синів Юрія Львовича — Андрієві чи Левові. Точкою відліку документальної історії замку зазвичай називають 1327 рік. Тоді він належав мазовецькому галицько-волинському князеві Болеславу-Юрію II Тройденовичу.

Польський історик XV ст. Ян Длугош у своїй хроніці “Діяння Польщі” згадує Олеський замок, розповідаючи про події 1366 р. Династії галицьких князів на той час уже було покладено край, а Олесько та Олеський замок, що опинилися саме на кордоні Волинської та Львівської земель, не раз переходили з рук у руки. 1366 року вони потрапляють у володіння Олександра Коріатовича, залежного від польської корони, в 1370—1377 pp. опиняються під владою литовського князя Любарта й приєднуються до Волині. 1377-го Людовик, король Угорський і Польський, приєднав Олесько до своїх земель, але вже 1382 р. князь Любарт повертає місто і замок собі. Потім замком володіє угорський граф Емерік Бубок, а в 1390 р. папа римський Боніфацій IX дарує його галицькому католицькому єпископові.

У наступні чотири десятиріччя про Олеський замок немає жодних згадок, але 1431 р. він стає опорним пунктом у боротьбі за возз’єднання з Волинню та у зв’язку з цим набуває широкої популярності політичного значення. В липні цього року Ягайло, король Польщі, пише листа магістрові хрестоносців. Ідеться про повстання Свидригайла, брата Ягайла, який отримав титул великого князя Литви, намагався добитися незалежності, був скинутий і вів боротьбу за повернення влади. За словами короля, Свидригайло “з допомогою своїх прибічників і наших повстанців зайняв замок у Забаражі, Кременці та Олеську”. Старостою Олеська був на той час Івашка Преслужич Рогатинський. У замку він засів зі своїми ставленниками, імена яких (перелічено в документах): Масько Каленикович, Олехно Черемиський, Івасько Мостич Кадлубиський, Сенько Смоленський, Демко Жидівський, Януш з Подрорець, Heг Старобродський, Лев Чеський. Усі вони володіли селами в околицях Олеська (від назв яких і утворені їхні прізвиська). Преслужич та його соратники витримали 6-тижневу облогу. 1432 року замок узяли війська польського короля, але його захисникам повернули конфісковані раніше “за бунт” володіння. А бунтівний Свидригайло до кінця життя зберіг за собою титул князя Волинського.

1441 р. польський король Владислав Варненьчик дарує “замок Олеський з містом і цілою округою” Яну із Сенна (Сеннському), котрий відзначився в боротьбі з татарами. Після нього замок успадковує його син Петро, каштелян Львова, а потім — дві заміжні дочки Петра — Ганна та Ядвіга. У результаті замок і територія, що належить йому (яка досягла тоді кордонів Волині), перейшли у володіння родин Каменецьких і Гербуртів. У 1442 і 1453 pp. замок успішно витримав татарські наскоки, проте 1512-го його було взято, та невдовзі відбудовано, щоб 1519 р. відбити новий напад.

1605 р. власником Олеського замку був знаменитий магнат, російський воєвода і львівський каштелян Іван (Ян) Данилович, який походив з роду Гербуртів. За його наказом тут було розпочато велике будівництво, що надало замкові сучасного вигляду: являв собою дитинець, у центрі якого — монументальна споруда замку-палацу у формах італійського Відродження. Спочатку мав дві напівкруглі вежі, зведені на віддалі одна від одної і не мав оздоблення. Пізніше зали палацу було оздоблено декоративним живописом, мозаїчними композиціями з алегоричними зображеннями, білу залу прикрашено стінописом на мисливські теми.

Змінивши безліч власників, замок дістав і другу назву — “замок Даниловичів”. Крім того, в Олеську було зведено школу й лікарню. До речі, на службі в Івана Даниловича перебував Михайло Хміль — батько Богдана Хмельницького.

1629 р. в Олеському замку народився майбутній король Польщі Ян III Собеський. Його мати — Софія-Теофіла, дочка Івана Даниловича. Замок став місцем народження іще однієї видатної особи — Михайла Корибут-Вишневецького (1639 p.).

1636 р. Іван Данилович помер, а його величезні володіння дісталися Софії-Теофілі та її чоловікові Якову Собеському, котрі проте воліли перебувати у своєму новому Жовківському замку. 1647 р. власником Олеського стає Андрій Конецпольський, онук Івана Даниловича, а пізніше — його молодший брат Станіслав. Нові власники не приховують того, що утримувати цю магнатську резиденцію їм не під силу.

Під час Визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. Олеський замок було зруйновано. У. Вердум, агент французького короля Людовіка XIV, проїжджав через Олесько 1672 року і у своєму щоденнику згадав “стару будівлю з каменю, на крутому пагорбі”. Лише 1682 р. Ян III Собеський викупив замок, знову відбудував його (в 1683—1687 pp.) і зробив однією зі своїх резиденцій. Делярок, котрий бачив Олеський замок 1687 року, описує величну будівлю, пов’язану з містом двома штучними дорогами; кімнати замку, за свідченням того самого очевидця, було прибрано з великою пишністю, капличку розписано фресками.

В 1725 р. один із синів Яна III, Костянтин, продав Олесько Станіславу Жевуському, Син Станіслава Северин Жевуський, воєвода Волинський, заново прикрасив інтер’єри замку ліпним оздобленням, замовивши його, а також паркові скульптури французькому скульпторові Б. Ж. Леблану. Відтоді зберігся малюнок замку, зроблений інженером Мюнтцем 1781 р. Але з часом легендарній твердині приділялося дедалі менше уваги. Кращі предмети обстановки було перевезено до Підгірків, а сам замок поступово руйнувався. 1796 року власники Ревуцькі розорилися, і їхні володіння було розпродано. У відповідних документах Олеський замок удостоєно лише кількох слів: “Palatium muratum cuius ruinae... 5600 flor.”, тобто “камінний палац, руїни якого (оцінено) в 5600 флоринів”.

Юліан Немцевич, польський письменник, ад’ютант Тадеуша Костюшка, побувавши в Олеському замку 1820 p., залишив такий його опис: “Замок запущений... Покій, де народився Собеський, геть зруйнований, повно сміття... В іншому крилі замку кімнати краще утримуються... в одній із них портрети Собеського, Жолкевського, Конецпольського та Костюшка”. Проте навіть наприкінці XIX ст. замок ще зберігав сліди колишньої розкоші.

1882 р. замок було “законсервовано”, хоча на практиці “консервація” звелася до забивання вікон дошками. У 1892 р. Польський громадянський комітет опіки над пам’ятками викуповує його і розпочинає реставрацію, скромні результати якої остаточно звела нанівець Перша світова війна. Ще одну часткову реставрацію замку здійснено в 1930-х pp., але Друга світова війна знову перетворила його на руїну.

Капітальну реставрацію Олеського замку було проведено у 60—70-х pp. XX ст. Автором проекту реставрації була О. Пламеницька. Роботи велися у два етапи: в 1963—1966 і 1970—1977 pp. Нині це музей-заповідник XIV—XVIII ст. “Олеський замок” — відділ Львівської картинної галереї. В експозиції музею: “Богоматір Одигітрія” Григорія Босиковича (XVI ст.), ікона XVI ст. “Юрій Змієборець”, надгробок Ганни Синівської (XVI ст.), “Єлизавета” Йогана Пфістера (XVII ст.), “Портрет Івана Даниловича” Федора Сеньковича (XVII ст.), “Битва під Віднем” Альтамонте Мартіно (XVII ст.), “Жертвоприношення Авраама” Й. Пінзеля (XVIII ст.) та ін.