“Мадонна з немовлям” Дж. Белліні

Недаремно Венецію вважають перлиною Адріатики. Розташована на 118-ти островах Венеціанської лагуни Адріатичного моря, розділених 150-ма каналами, через які прокладено близько 400 мосгій. Датою заснування Венеції вважають 568 p., коли патріарх Павлін з усіма скарбами і святинями переховувався на острові Градо під час спустошливого нашестя лангобардів. У IX—X ст. була ремісничим і торговельним містом. Вона була одним із провідних центрів італійської культури, книгодрукування, гуманістичної освіченості, мала розвинуті художні промисли (скляні вироби, мережива, вишивки тощо). Доробок венеціанської живописної школи вписав одну з найяскравіших сторінок в історію італійського Відродження.

З Венецією пов’язані життя і творчість видатних майстрів — Дж. Белліні, Карпаччо, Джорджоне, В. Тіціана, П. Веронезе, Я. Тінторетто.

Митців приваблювала дивовижна мальовничість Венеції, святковість її життя, характерний вигляд городян. Навіть картини на релігійні теми нерідко трактувалися в них як історичні композиції чи монументальні жанрові сцени. В місті було дуже поширене приватне колекціонування. Власники колекцій — багаті й освічені патриції — часто замовляли картини на сюжети античності або творів італійських поетів.

Найважливішим відкриттям венеціанців були розроблені ними колористичні й живописні принципи. Художники цієї школи, котрі сприймали світ відкрито й оптимістично, майже з язичницькою життєрадісністю, побачили в техніці олійного живопису можливість надати всьому зображуваному живої тілесності. Вони відкрили багатство кольору, його тональні переходи, котрих можна досягти в техніці олійного живопису і у виразності самої фактури зображення.

Особливості венеціанського живопису встановлювалися протягом майже 150 років. Основоположником ренесансної живописної школи Венеції був Якопо Белліні (1400—1470). Він перший із венеціанців звернувся до здобутків найпередовішої тоді флорентійської школи, вивчав античність і принципи лінійної перспективи. Основну частину його спадщини становлять два альбоми замальовок античних пам’яток, багатофігурних сцен на релігійні теми. Вони сповнені духу світської хроніки, інтересу не лише до легендарної події, а й до реального життєвого середовища. Ці малюнки та ескізи були виконані на такому високому рівні, що його більш відомі сини Джентіле (1429—1507) та Джованні (1430—1516) використовували їх навіть у період розквіту своєї творчості.

Джентіле Белліні, найвидатніший у Венеції XV ст. майстер історичної картини, протягом усього свого життя багато подорожував. Його монументальні полотна зафіксували перлину Адріатики в усій її пишноті, в моменти свят й урочистих церемоній (“Процесія на площі Сан-Марко”, 1496 р.; “Чудо святого Христа”, 1500 p.). Живописець багато працював і над портретом, виконуючи переважно офіційні замовлення аристократії. Один із них — в залі Київського музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. У камерному “Портреті патриція”, написаному олією на полотні, Джентіле Белліні створив образ типового представника венеціанської знаті, сповненого власної гідності, стриманого у своїй натхненній відчуженості під час молитви. Цьому образові властива монументальна пластика форм. Лаконічні контури фігури патриція, котрий стоїть на колінах у профіль до глядача, надають зображенню особливої значущості.

Молодший брат Джентіле — Джованні — прожив у Венеції, де мав велику майстерню. Згодом він став не лише офіційним художником Венеціанської республіки, а й найвидатнішим живописцем XV ст. Мистецтво живопису, як і його брат, він опановував у батьківській майстерні, а згодом на його творчість значною мірою вплинули твори зятя — неперевершеного Андреа Мантеньї.

Творчість Дж. Белліні, якого називали Джамбєлліно, знаменувала перехід від Раннього Відродження до Високого. Майстер не захоплювався жанровими мотивами, хоча йому довелося багато попрацювати в жанрі історичної картини (“Оплакування Христа”, 1470 p.; “Мадонна з деревцями”, 1487 p.; “Бенкет богів”, 1514 p.). Шарм і поетична глибина його таланту розкрилися в композиціях, де немає дії та події. Це монументальні вівтарі, що зображують Мадонну на троні в оточенні святих (їх часто називають “Святими бесідами”), та невеликі картини, де на тлі тихої, ясної природи постають замислені Мадонна з немовлям або інші персонажі релігійних легенд.

Композиційна будова творів митця відзначається характерною для епохи Ренесансу простотою, ясністю і врівноваженістю. І хоча художник писав картини переважно на релігійні сюжети, привертає увагу їхня поетична інтерпретація, гармонійна краса. Його твори спокійні, насичені яскравими кольорами й ніжними тонами, фігурами із м’якими лініями. Драма, якщо вона й існує, завжди прихована; переважає патетика. Його мистецтву властиве героїчне світовідчуття, сповнене пафосу утвердження сили й гідності людської особистості.

Уперше в історії венеціанського живопису пейзаж у Белліні перестав бути просто тлом. У полотнах митця настрій, переданий пейзажем, тісно пов’язаний із душевним станом зображуваної людини. Велика заслуга Белліні і в розвитку колориту, чистоти й емоційної динамічності кольору. Наслідувачами творчих принципів Белліні були Джорджоне і Тіціан.

“Мадонна з немовлям” із зібрання Київського музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків повною мірою розкриває талант видатного майстра. Святу Марію зображено на тлі яскраво-червоних драпірувань, що контрастно виділяють її фігуру. Нічого умовного, іконного в її образі немає. Прекрасне обличчя й поза вражають благородною простотою і натхненністю. Художник уміло поєднав у образі Богоматері глибокий сум і трагічні роздуми про майбутнє Христа.

У картині помітний тонкий зв’язок душевного стану Мадонни з настроєм природи. Здається, ніщо не порушує спокою і тиші пейзажу, в глибині якого окреслено контури фантастичного міста, що поєднало споруди Віченци та Равенни. Цей твір Дж. Белліні написав у властивій йому легкій манері, наповнивши всю сцену сяйвом світанку, а пейзаж — багатьма чарівними подробицями. Світло, не містичне, а тепле, сонячне, наче входить у картину, переливається на складках одягу, оточує фігуру Богоматері. Тільки легкі купчасті хмари, що пливуть удалині бірюзовим небом, немовби пророкують майбутні трагічні події. Композиція, її ритм сповнені цілісності, гармонійності й епічного спокою, що надає образові Мадонни ще більшої глибини.

У цьому творі немає яскравої пишності, якою відзначався живопис багатьох сучасників Белліні. Відмовившись від золота і сяяння дорогоцінних драпірувань і вигадливих архітектурних деталей, митець у своїх простих і звучних поєднаннях є для нас дивовижним за силою обдарування колористом, котрий по-новому утвердив значення кольору, що був для венеціанської школи живопису одним із головних засобів художнього вираження.

Твори Белліні підкреслюють велич людини, її духовну силу та красу. Як і всі інші мадонни живописця, композиція картини з київського музею відзначається кришталевою простотою, але в дещо інтимній лагідності образів Марії та Христа присутня та величність і значущість, котра з’являється з мистецтвом Високого Відродження.

Картини “Мадонна з немовлям” Джованні Белліні та “Портрет патриція” Джентіле Белліні, що належали родині видатних меценатів і цінителів мистецтва Богдана і Варвари Ханенків, — прекрасні перлини їхньої неперевершеної колекції, на основі якої було створено музей, нині названий на їх честь.