Ікона “Богородиця Одигітрія”

З XV ст. до нашого часу пам’яток давнього українського мистецтва надійшло менше, ніж від княжого періоду Київської Русі. Дослідники констатували, що “на Львівщині внаслідок частих татарських нападів, війн і стихійного лиха збереглося дуже мало пам’яток, переважно це твори кінця XV — початку XVI ст.”. Це століття було переломним в історії Європи. Українські землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського, де “руські” економічні та культурні елементи відігравали значну роль. Але неспокійні зовнішні політичні обставини не давали можливості для внутрішнього розвитку в Україні успішного культурного та релігійного життя, в якому й зосереджувалося мистецтво.

Більша частина України зазнавала постійних нападів татар, і лише західні її райони перебували в більш-менш спокійному становищі. І з цього неспокійного віку, позначеного Грюнвальдською битвою, взяттям турками Константинополя, відкриттям Колумбом Америки, дійшов до нас визначний твір іконного живопису “Богородиця Одигітрія”, що зараз зберігається у Львівському музеї українського мистецтва. Колекція його ікон вважається однією з найбільших у світі й найкращих в Україні. Її почав збирати професор Іларіон Свєнціцький за дорученням митрополита Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького. У Львівський музей в 1944—1946 pp. були звезені ікони з Наукового товариства імені Т. Шевченка, Ставропігійського інституту богословської академії, етнографічного музею та музею “Бойківщина” в Самборі.

Зображення на християнських іконах Богоматері є найпоширенішим сюжетом. У її назві — “одигітрія” — зафіксовано особливу властивість — захист людської долі, бо це грецьке слово перекладається як “провідниця”. Чудотворні ікони із зображенням Богоматері Одигітрії зберігаються в Афонському монастирі у Греції. Відомі “Смоленська Богородиця Одигітрія”, “Христофорова Богородиця Одигітрія”.

Ікона “Богородиця Одигітрія” зі Львівського музею українського мистецтва походить із церкви с. Красова, що за 20 км на південь від Львова. Незвичайну ікону з Красовської церкви дослідники іконописного живопису датували кінцем XV ст. На ній — хвилюючий образ молодої матері з дитиною в лівій руці, права рука тягнеться до неї. Вона представляє тип ікон із зображеннями Богородиці Одигітрії, який у своєму канонічному малюнку у візантійській православній церкві мав незмінний характер упродовж майже тисячоліття. Такі ікони були поширені й на території України, де представлені іконою “Волинської Богоматері” кінця XIII — початку XIV ст. із Луцька.

На відміну від інших образів Богородиці, на іконах того часу, де наявні аскетичні риси, в красовському творі зображено юну матір зі світлим красивим обличчям, сповненим внутрішньої гідності, великої моральної сили і прихованої туги. У задумливих очах — бажання довідатися про майбутню долю своєї дитини, щоб обійти в житті всі негаразди.

Красовська ікона зроблена з природних матеріалів, оскільки це було однією з обов’язкових канонічних вимог, розроблених VII Вселенським собором у Нікеї в 787 р. Ця натуральна сировина теж мала певне символічне значення: дерево — уособлення буття, яєчний жовток — зародок життя, вода — вічне джерело течії та руху, мінеральні фарби — віддзеркалення небесного світла на землі.

Ікона Богородиці з Красова не має написів, ім’я її автора не відоме. Треба зазначити, що взагалі на всіх православних іконах ім’я автора відсутнє. Так постановили на Вселенському соборі з мотивів не тільки заборони окремим індивідуальним манерам художників-іконописпів, а й для того, щоб на іконі не було жодних найменувань, крім імені Бога або святих. Таким чином, майже всі православні ікони є анонімними творами.

Усі кольори на красовській іконі Богородиці відповідають вимогам православної церкви. Але в зображенні облич Богородиці, її сина Ісуса помітний відхід від візантійських норм у застосуванні м’яких переходів фарб на обличчях, які створюють враження їх об’ємності і життєвості. Руки персонажів ікони виконані схематично, вони скоріше нагадують їхні символи, ніж натуральний вигляд. Але й у цих деталях можна помітити намагання майстра якось наблизитися до реальності, особливо в зображенні правої долоні Богородиці, де накладено відповідні “тіні”, показано зморшки на вигинах і нігті пальців. Відхід від схематизму та символізму в зображенні Богородиці Одигітрії з Красова особливо помітний, коли порівняти її з іконою кінця XIII — початку XIV ст. Але в зображенні одягу Богоматері та Ісуса художник красовської ікони суворо дотримувався давніх зразків: усі складки прокреслені більш темними лініями без спроби передачі зміни відтінків кольору та об’єму.

Стосовно оцінки розвитку реалістичного напряму живопису, мабуть, це можна вважати негативною особливістю, але щодо виразності обличчя Богородиці — навряд. Схематичні лінії одягу тільки зосереджують увагу глядача на виразі благородних облич Богородиці та її сина Ісуса. І тут є свій мистецький сенс цього художнього твору XV ст. Взагалі, мабуть, справедливо зауважив протопресвітер Володимир Ярема у своїй книзі “Дивний світ ікон” (1994) про те, що в наших предків і сучасників красовської ікони, скажімо, з аристократичної Італії були різні поняття про красу та живопис: “Дещо менше тілесної сили, при тому й прикритої одягом, але одягом багатим, відтворює на картинах Рафаель Санті. Такі картини наші предки не сприймали б у храмі. То ми вже звикли до таких і подібних образів. Для наших предків, сучасників Мікеланджело і Рафаеля, вони могли б сприйматися тільки як прикраси панських палат. У церкві вони хотіли бачити церковне малярство, тобто ікони”.

Інший дослідник українських ікон Дмитро Степовик у своїй книзі “Історія української ікони X—XX століть” (1996) називав зображення на іконі з Красова найкращим взірцем, “у якому тенденція відходу від давнього візантійського ідеалу зовнішності помітна, так би мовити, неозброєним оком...”. Усі дослідники пов’язували походження цієї ікони з діяльністю Львівського центру малювання ікон у XV—XVI ст., хоча й відзначали деяку оригінальність у зображеннях на іконах цього часу. Деякі риси цієї ікони мають витоки в діяльності Київського центру ікономалярства XI—XII ст. Це стосується і характеру образів, і використання кольорів. Дослідники помітили і нові тенденції в написанні ікон: на обличчі зроблено лесування білою фарбою. Пізніше це стало поширеним елементом живопису в Україні за часів Ренесансу XVI ст. Усі дослідники тепер уже відомої ікони XV ст. Богородиці Одигітрії з села Красова під Львовом погоджуються: вона є одним із найкращих творів львівських іконописців середньовіччя.

Опис ікони “Богородиця Одигітрія”. Згідно з візантійськими канонами, написана на дошці, середина якої заглиблена для малювання в ній образу (ковчег), покрита левкасом, “позолочена”, а сам образ Богородиці Одигітрії виконаний мінеральними фарбами, розведеними на яєчному жовтку.

Усю поверхню ікони займає типове зображення Богородиці Одигітрії із сином Ісусом на лівій руці. На відміну від більшості таких ікон, голова не нахилена, Богородиця прямо й гордовито дивиться великими карими очима трішки в бік від глядача. В Богородиці, згідно з канонами, продовгуватий прямий ніс, округлене обличчя й нормальні, не зменшені вуста — такі мають зазвичай красиві українські молодиці. Вона одягнена в блакитну сорочку й пурпуровий плащ. В Ісуса — задумливі очі та високе мудре чоло. За правилами канонічних зображень, руки його зайняті релігійними атрибутами. На ньому біла орнаментована сорочка та блідо-коричневий хітон. У верхніх кутках ікони намальовані маленькі півфігури ангелів.