Скіфський “звіриний стиль”

Скіфський “звіриний стиль” залишив яскравий, самобутній слід у культурі давніх народів Євразії VII—III ст. до н. е. Він вражає багатством духовного змісту, високим рівнем виконавської майстерності, різноманітністю композицій і матеріалів. Лише на території європейської Скіфії можна виокремити чотири локальні варіанти: прикубанський, степовий, лісостеповий і ольвійський (у своїй основі іонійський) “звірині стилі”. Кожен із них характеризується певними сюжетно-стилістичними особливостями та інокультурними впливами. Але поширення скіфського “звіриного стилю” не обмежилося лише цим регіоном. Степи Поволжя і Приуралля, Середня Азія, Казахстан, Мінусінська улоговина, Алтай і Тува були вогнищами появи та поширення цього художнього стилю.

На предметах прикладного мистецтва з’являються зображення тварин і окремих частин їхнього тіла — голів, очей, рогів, лап, кігтів тощо, виконаних у техніці тиснення і карбування. Простежується тенденція узагальненого зображення тварин, наявність кількох основних типів, які можна вважати своєрідними пластичними ідеограмами: “образ копитного”, “образ хижака”, “образ птаха”, “образ фантастичної тварини”. Переважно вони прикрашали зброю, кінську збрую, посуд і ювелірні вироби з бронзи, срібла, золота та різьбленої кістки. Навіть найвитонченіші й найнеповторніші образи тварин, представлені на цих виробах, витримані в певних канонічних традиціях, властивих не тільки окремим регіонам поширення, а й хронологічним періодам історії скіфського “звіриного стилю”.

Таких періодів учені виділяють три: архаїчний (друга половина VII—VI ст. до н. е.), середній (кінець VI—V ст. до н. е.) і пізній (IV — початок III ст. до н. е.).

У кращих творах архаїчного періоду сувора стилізація дивовижно поєднується з найвищою правдивістю. Можливо, цей стиль спочатку було вироблено в різьбленні на дереві та аплікації з повсті. З VII ст. до н. е. дедалі частіше використовуються золото і бронза, а ось срібло й залізо — доволі рідко. Вражає дивовижна майстерність та ідеальне знання анатомії тварин, виразна і лаконічна форма.

Сюжети, щоправда, різноманітністю не вирізнялися. Кожну тварину зображували в дешо традиційних позах. Пантеру й вовка, наприклад, — згорнутими в кільце, а оленя й гірського козла — з підібганими під живіт ногами. Найпопулярнішими були олень, баран, грифобаран, кінь, орел, пантера, лось. Але що дивно, від цих фігурок не віє ні монотонністю, ні одноманітністю, всі вони винятково індивідуальні та неповторні.

Ефект досягався за рахунок розчленування і доповнення образу, пристосування його до певної форми предмета, оформлення декоративними деталями. Тонко опрацьовані золоті аплікаційні пластини з кургану біля с. Синявки Черкаської області. На них зображено лежачого, або “літаючого” оленя. Саме це хитромудре передавання пози породило безліч тлумачень. Чи це олень на момент стрибка, а чи в летючому галопі. А може, це лише готовність до руху, чи, навпаки, тварина відпочиває. Або, нарешті, це жертовна поза...

Кожна з цих версій навряд чи правильна. На жертовну тварину перед закланням олень аж ніяк не схожий. Погортаємо Геродота: “Жертовну тварину ставлять зі зв’язаними передніми ногами. Той, хто приносить жертву, стоячи позаду, тягне кінець мотузки і валить жертву на землю. Під час падіння тварини жрець звертається до бога, якому приносять жертву”. Отож, найпевніше, шукати точну відповідність пози оленя реальній дійсності взагалі не потрібно. Привабливість мистецтва скіфів не в натуралізмі, а в поетичному переплітанні реальності та орнаментальності.

Унікальними для всіх періодів розвитку “звіриного стилюлю” є зображення на кістяних пластинах із Жаботинських курганів у Черкаській області, розкопаних у 1899 р. В. Хвойком. На них вигравійовано лосицю з двома дитинчатами. В архаїчний період у скіфському середовищі в ходу були вироби так званого ольвійського звіриного стилю, що були прикрасою головних уборів та одягу, предметів побуту кочівників. Інтерес становлять знайдені в Березані форми для відливки аплікаційних пластин із зображеннями оленя, який стоїть із повернутою назад головою, і згорнутого клубком вовка.

Техніка виготовлення цих виробів, коли фігурка тварини і тло відливалися водночас, була чужа грецькій торевтиці того часу. Проте в Ольвії у цій техніці виготовляли дзеркала, деталі кінської збруї, прикраси і монети. Так, у другій половині VI ст. до н. е., орієнтуючись на смаки скіфських кочівників, майстри створили новий тип дзеркал, що мали широкий попит і серед самих ольвійців, і багатьох племен, які населяли Східну та Центральну Європу. Дзеркала відрізнялися масивним диском з вертикальним бортиком по краю, відлитим разом із фігурною ручкою. Останню вінчали фігурки пантери, оленя, голівки кабана, орла, інколи переплетені з витонченими античними капітелями, пальметами і волютами.

Показовий стиль зображень на металевих виробах. Найчастіше на них відтворювали фігури тварин у дуже своєрідних позах. Усі зображення стилізовані, схематизовані, часом надто спрощені. Прикладом може бути відома хрестоподібна бляха, знайдена в 1910 р. в ольвійському некрополі. На ній скомбіновано три хрестоподібно розташовані схематизовані пташині голови, фігурка згорнутого в клубок хижака і ряд тварин, які лежать в однакових позах, виконаних у значно менших масштабах.

У моді зображення парних фігур тварин у геральдичних позах. При цьому практично відсутні сцени роздирання або боротьби звірів. Лише на початку V ст. до н. е., під безпосереднім впливом еллінів, стилістика виробів так змінюється, що їх уже можна назвати елліно-скіфськими.

Наприкінці 1960-х років О. Лєсков розкопав майже повністю пограбований у давнину багатий скіфський курган біля с. Іллічевого на Керченському півострові (Кримська обл.). Серед знахідок увагу вчених відразу привернув цілком сплющений предмет у вигляді відерця, в якому після реставрації, здійсненої в Ермітажі, знайшли кілька золотих виробів. Особливий інтерес у дослідників викликала золота прикраса верхньої частини сагайдака з багатофігурною сценою нападу на оленя. Цей сюжет у мистецтві скіфського “звіриного стилю” унікальний і не має навіть віддалених аналогій.

Наприкінці VI ст. до н. е. дедалі більший вплив мали іконографічні образи савроматської та ананьїнської культур. Уперше з’явилися вироби з бронзи та різьбленої кістки із зображеннями вовка та ведмедя. Образ вовка, що згорнувся в кільце, на бронзовій ажурній блясі з кургану в степовому Криму цілком відповідає традиційній архаїчній схемі. Художник ідеально вписав тіло хижака у заздалегідь обумовлену форму, непомірно подовживши пропорції його тіла. Збережено навіть упізнавані риси вовка: умисно перебільшене око, притиснуте вухо та роздуті ніздрі. Вони покликані підкреслити агресивність хижого звіра. В тулуб укомпоновано фігурку лежачого козла та голівку лося. Лапи вовка закінчуються стилізованими голівками орлів із загнутими дзьобами. Мотив звіра, котрий згорнувся в кільце, має суто скіфське походження.

У Золотому кургані поблизу Сімферополя знайдено унікальну бронзову фігурку пантери, обкладену листовим золотом із напаяними гніздами, в давнину інкрустованими кольоровою скляною пастою. Пантеру зображено з вільно звисаючими лапами, що не мають під собою опори, і опущеною донизу головою. Ця горельєфна прикраса служила обкладкою щита або кришки сагайдака.

Зрідка трапляються вироби, виконані у вигляді окремих частин тіла тварин — кінської голови або ноги з копитом, голови орла з масивним, хижо загнутим дзьобом. Такі образи зазвичай прикрашали псалії та пластини від вуздечкового набору.

Художники V ст. до н. е. основну увагу зосереджували на наданні формі предмета красивих обрисів. У репертуарі скіфського “звіриного стилю” стійке місце посіли нові іконографічні образи лева, гірського козла, грифона, кабана. Водночас досить рідкісні вироби, відлиті у формі голови хижака з вишкіреною пащею, як на бронзовій пластині з поховання біля с. Грищенців Черкаської області.

Голова лося — один із найпопулярніших мотивів. Упродовж V ст. до н. е. він зазнав значних стилістичних змін від лаконічних до пишних, часом химерних композицій. До рідкісних зразків високої майстерності скіфських ремісників належать бронзові ажурні бляшки із зображенням крилатих левів з рогами, козлиною бородою і пташиними кігтями (з кургану біля с. Зашити Кіровоградської області). Багато із зображувальних прийомів тісно пов’язують із творами скіфського “звіриного стилю”. Проте відсутність прямих аналогій дає підставу припускати, що ці бляшки створив талановитий майстер на основі завезених зразків близькосхідного походження.

Згодом на скіфський “звіриний стиль” дедалі більший вплив мало фракійське, ахеменідське (перське) та особливо еллінське мистецтво. На зброї, кінській збруї зображено сцени роздирання тварин. Композиції на них, наслідуючи більш ранній скіфський “звіриний стиль”, пронизані напруженням, протистоянням сил, що уособлюють вічну круговерть життя степів.

Поступово, з кінця V ст. до н. е., “звіриний стиль” втрачає реалістичні риси. Фігури тварин і птахів перетворюються на вигадливий орнамент, стають нерідко схематичними і плоскими. У IV ст. до н. е. майже зникли рельєфна об’ємність, моделювання поверхні тіла тварини широкими площинами з різкими гранями, що дають змогу подолати статичність поз тварин. Образи втратили риси узагальненого реалізму, перетворилися на застиглі орнаментальні композиції. Дедалі більшого поширення набуло гравіювання, що прийшло на зміну литтю, карбуванню, тисненню.

Розквіт елліно-скіфського мистецтва в IV ст. до н. е. і масове завезення до Скіфії високохудожніх творів грецької торевтики призвели до поступового спаду і виродження самобутнього скіфського “звіриного стилю”. На прикрасах кінської збруї, що найдовше зберігала його традиції, переважає орнаменталізм — складний, вигадливий, інколи навіть химерний. Фігури тварин буквально тонуть у рослинних пагонах і пальметах. Часом вони переплітаються зі звірячими мордами, лапами та хвостами, створюючи чудернацькі композиції, в яких цілком переважає декоративне начало.

Скіфському “звіриному стилю” впродовж його розвитку в VII — початку III ст. до н. е. були властиві кілька спільних стилістичних рис. Це, передусім, переважання зображень із чіткими і виразними контурами, що заповнюють заздалегідь задані форми предметів. Прагнення скіфських майстрів до замкненої побудови фігури з узагальненою характеристикою деталей, в якій неабияку роль відігравали деформація та спотворення окремих пропорцій, привели до створення дивовижних і гармонійних образів тварин, що напрочуд точно передають основну ідею і сутність кожного з них. Це сильні та стрімкі хижаки, швидкі, чутливі, здатні до опору травоїдні. Кожного з них показано в якійсь певній позі, що стала з часом канонічною. Художники прагнули передати найхарактерніші риси їхніх образів за допомогою максимально спрощених форм, часом збільшених до фантастичних розмірів. Так, для лося характерна горбата морда і короткий ріг; для гірського козла — великий дугоподібний ріг; для барана — ріг, загнутий півколом донизу; для вовка — довгі, притиснуті до потилиці вуха, витягнута морда і худе сухорляве тіло; для котячих — вигнута спина; для вепра — п’ятачок і піднята догори губа. Хижих птахів також зображували за допомогою майже трафаретних прийомів: великого круглого ока і загнутого донизу дзьоба. Ця традиція пов’язана зі своєрідним ставленням скіфів до образів цих тварин: вони покликані були надати власникові тієї чи іншої речі найкращих рис. І нарешті, іконографії скіфського “звіриного стилю” властиві так звані зооморфні перетворення, коли зображення однієї тварини доповнюється зображенням інших тварин або окремих частин їхнього тіла.

Отже, скіфи, прийшовши на територію України ще в прадавні часи VII тис. до н. е., вирізнялися з-поміж сусідів надзвичайною хоробрістю і войовничістю. Сини безкраїх степів, скіфи понад усе шанували й обожнювали довкілля. А звірі, зображувані на численних виробах (багато їх і понині заховані у скіфських курганах), були символами тих чеснот, яких прагнув давній степовий воїн, скотар і хлібороб, — сили, витривалості і спритності.

Опис лежачого (літаючого) оленя з кургану Синявка: тварина постає точно в профіль — видно лише одну передню та одну задню ноги з гострими копитами, підібганими під тулуб. Довга шия витягнута і трохи відкинута назад під вагою гіллястих рогів. Роги умисно перебільшено і перетворено на своєрідний орнамент, що йде вздовж усієї спини оленя. Мускулатура тварини оброблена різкими гранями, що підкреслюють її напружену позу. Олень увесь у русі, але водночас і геть непорушний.

Опис лосиці з дитинчатами на пластині з Жаботинських курганів: одне лосеня показано на момент появи на світ, а інше лежить біля матері. Художник використав прийом, що більше жодного разу не зустрічався в таких виробах. Фігурки лосиці та її маляти частково накладені одна на одну: голови тварин розміщено окремо, одна над іншою, а гулуби злиті воєдино.

Опис нападу на оленя на золотому сагайдаку з Іллічевого: тварина під натиском хижаків упала на коліна. Голова з важкими гіллястими рогами закинута назад. Олень ще не змирився зі своєю сумною долею, його м’язи напружені, ніздрі роздуті. Проте доля його вже вирішена. Збоку на нього напав лев, який впився гострими іклами в груди і обхопив жертву кігтистими лапами. Перед оленем застигла величезна, готова до кидка змія з реалістично переданою лускою. Позаду в круп тварини готується встромити пазурі орел.