Церква Воздвиження Чесного Хреста. Дрогобич

Класичним прикладом дерев’яної архітектури України епохи середньовіччя є Хрестоздвиженська церква в Дрогобичі, яка має ще одну назву — церква Чесного або Святого Хреста. Споруджено її наприкінці XV — на початку XVI ст. у передмісті Зваричі. Хоча напис указує на інші дати: “1661 року стараннями братства церковного збудована, 1715 оновлена”. Цей період позначений формуванням української народності, що виявлялося в різних видах мистецтва, зокрема в архітектурі.

Дерево як будівельний матеріал, за археологічними знахідками та письмовими джерелами, використовували в Україні з найдавніших часів. І головним теслярським інструментом у будівництві завжди була сокира, завдяки якій зводили великі та складні в архітектурному плані споруди — дерев’яні храми, палаци, замки, фортеці. Пізніше почали користуватися пилою. Але до наших днів збереглися пам’ятки дерев’яного зодчества, зведені лише за допомогою сокири — в них немає слідів використання пили та металевих цвяхів, усе робилося з дерева. В народному дерев’яному будівництві від часів Давньої Русі застосовувалися дві конструктивні системи — каркасна та зрубна. Каркасна конструкція формувалася із стояків і прогонів. А зрубну створювали з колод або брусів, покладених один на одний і скріплених врубкою. Нерідко зруби з’єднували в лінію або утворювали своєрідну квітку. Традиційним було лінійне поєднання 2—3 зрубів, композиція з яких стала основою для 2—3-камерного будинку. Від цієї схеми розвинулася безліч дерев’яних споруд іншого функціонального призначення — господарського та культового. Останні відрізнялися розташуванням верхів-завершень над кожним із зрубів. Це є підтвердженням органічного осмислення народними зодчими тих можливостей, що були закладені в цю об’ємно-просторову схему. Розташування зрубів на одній поздовжній осі створювало анфіладу приміщень, близьку до подовженого простору нефа, на зразок архітектури кам’яних християнських храмів.

Пам’ятка дерев’яного зодчества — церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі — тризрубна, з двома банями. Цей тип дерев’яних церков відрізняється від поширених в українській архітектурі триверхих храмів кількістю бань. Двобанна тризрубна схема утворює іншу гілку розвитку українських дерев’яних храмів. У них завершення робили обов’язково над головним центральним зрубом, а також над вхідним зрубом-притвором, що називається в Україні бабинцем, як це зроблено в церкві Хреста. В об’ємно-просторовому вирішенні архітектурних будівель домінує могутній центральний зруб, висота якого в інтер’єрі — 14 м і котрий у контрасті з меншими боковими об’ємами формує виразний силует споруди.

Із заходу до центрального квадратного зрубу примикає квадратний у плані бабинець, а зі сходу — гранований п’ятистінний зруб з невеликим приміщенням із півночі. Центральний і східний зруби оточені критою галереєю навколо церкви, конструктивно закріпленою на випусках зі зрубів брусками-вінцями на додаткових кронштейнах, а бабинець — двоярусною аркадою-галереєю. Бабинець має другий ярус-хори, просторово відкритий у головний неф і названий у кам’яних храмах романського періоду емпорою. Для створення більшої просторовості інтер’єру давні майстри зробили центральний зруб більшим від решти, значно ширшим і вищим за бокові. Його чільне положення в загальному об’ємі будівлі підкреслюється ще й особливим завершенням: він перекритий чотирисхилою шатровою покрівлею, на якій покоїться восьмигранний верх на витягнутому двоярусному восьмерику — своєрідній традиційній деталі завершення культових споруд, що застосовується в архітектурі під час переходу від кубічного приміщення (у даному разі утвореного зрубом) до круглої купольної форми. Попри те, що церква Хреста не прикрашена пластичними банями, невеликі восьмигранної форми пірамідальні завершення створюють контраст масштабів споруди, підкреслюючи сувору масивність і монументальність основного об’єму. Подібне центральному об’ємові восьмигранне шатрове покриття має й західний зруб бабинця, але він нижчий порівняно з основним шатром. З ним контрастує східний зруб, ще нижчий завдяки відсутності в нього вежоподібного завершення і тому, що він перекритий пластичним за формою п’ятисхилим дахом. Таке поєднання об’ємів храму формує своєрідну і подвійну з точки зору сприйняття композицію споруди: високу динамічність та експресію із західного боку та монументальну статичність — зі східного, основану на контрастному виявленні відносно невисокого і пластичного апсидного об’єму на тлі нерозчленованого лапідарного масиву середнього зрубу з високим шатровим верхом і банею.

За історичними свідченнями, церкву Воздвижения в 1661 р. було розширено: над бабинцем улаштовано Предтеченську каплицю з виходом на відкриту зовнішню галерею, західний зруб було увінчано восьмигранним шатровим верхом. Завдяки лаконічній формі шатрового верху висотне розкриття внутрішнього простору формує враження суворої величі, що відрізняє цей храм від інших дерев’яних церков України. Влаштування каплиці в другому ярусі першого зрубу-бабинця сприяє цьому. В 1673 р. храм дуже постраждав від пожежі, після чого потрібно було повністю відбудовувати його перекриття, бо від давньої будівлі збереглися лише зруби вівтаря, нефа та бабинця на висоту завершуючого карниза. Після відбудови було розписано вівтар і виготовлено новий іконостас, що доповнив два вцілілі яруси попереднього. Через кілька років, в 1691 p., з’явилася потреба розширити храм, очевидно, його внутрішнього простору не вистачало для громади, яка збільшилася чисельно. Для цього на 2,5 м західніше було відсунуто зруб каплиці на хорах, розташованих над бабинцем, що збільшило довжину церкви до 17 м.

Храм завжди був найголовнішим місцем у слов’янських поселеннях. Це був не тільки дім Бога, а й місце зібрань, обговорення та вирішення важливих питань громади. В ньому судили тих, хто провинився, і святкували важливі події. Тож не дивно, що за ним доглядали і прикрашали. Часті ремонти та реконструкції потрібні були і для технічного підтримання не дуже стійких перед часом і опадами дерев’яних конструкцій. Черговий великий за обсягами ремонт у церкві Воздвиження було проведено в 1715 р. Тоді вирізали частину стіни між бабинцем і центральною частиною споруди і створили виразний портал, завдяки якому з першого і другого поверхів бабинця можна було бачити весь основний зруб-неф. Це розкрило і зримо збільшило внутрішній простір центрального об’єму в притворі, утворило його єдність, зруйнувавши конструктивну замкненість загальної композиції.

Найвиразніше в церкві виконано глибинну композицію, яка сприяє формуванню цілісного внутрішнього простору. До наших днів інтер’єр церкви зберігся в первинному вигляді. Особливим досягненням у композиційному вирішенні цієї споруди є створення великого трикутного отвору в стіні над невисоким іконостасом, що розділяє центральний і п’ятигранний зруби. Цей отвір дав змогу композиційно об’єднати простори передвівтарного та завівтарного приміщень і через нього розкрити раніше сховані за конструктивною стіною розписи на дерев’яному склепінні над вівтарем й освітити завівтарний простір із простору центрального нефа.

Крім того, світловий отвір у стіні в поєднанні з порталом між бабинцем та основним зрубом зримо збільшував сприйняття з висоти хорів загального об’єму храму. Судячи з усього, оригінальна ідея створення трикутного світлового отвору в дальній стіні храму виникла набагато раніше від будівництва Хрестовоздвиженської церкви і з самого початку закладалася в його конструкції. Ця ідея розвивалася досить довго, й експериментальні пошуки її, а також практична реалізація спостерігаються впродовж XVI—XVII ст. На шляху її затвердження та впровадження було кілька будівель цього періоду, що підтверджує схоже вирішення в архітектурі внутрішнього простору церкви Святого Духа в Потеличі, будівництво якої належить до першої половини XVI ст. Такий підхід до вдосконалення форми був природний у народному будівництві, коли в роботі використовували попередні досягнення та знахідки і відмовлялися від невдалих рішень. Крім того, кожен із майстрів, які брали участь у зведенні або перебудові церкви, розвивав свою творчу фантазію, звичайно, в тих рамках, які вказував йому кваліфікованіший майстер — автор дерев’яної споруди. Тому будь-який витвір народних умільців був колективною працею. Така організація будівельного процесу сприяла творчому змаганню серед виконавців, не обмежуючи їхньої творчої фантазії і даючи змогу створювати оригінальні вирішення унікальних дерев’яних конструкцій на зразок цієї церкви в Дрогобичі.

Справжньою прикрасою храму є його іконостас, що містить різьблені орнаментальні мотиви ренесансної епохи. Інтер’єр церкви Воздвиження вирішено з такою ж суворою простотою і величчю, як і загальний її об’єм. У зовнішньому вигляді та розписах церкви знайшли втілення гуманістичні ідеали епохи та її національний дух. Монументальні розписи церкви здійснено, очевидно, наприкінці XVII ст. В інтер’єрі зберігся темперний монументальний живопис, що становить величезну художню цінність. Розпис у східному об’ємі виконано 1613 р., у дзвіниці — 1672 p., в центральному зрубі — 1736 р. Особливо слід відзначити розпис 1735 р. на стіні, що розділяє неф і вівтар, на тему “Мученицькі смерті апостолів”.

Розписи є новим явищем у настінному живописі; особливо яскраві сюжети — в зображеннях на хорах. Їхня тематика — канонічна, але виконання має світські риси. На трьох стінах західного четверика, що утворює бабинець, виразні композиції, які повторюють зображення в іконостасі. Величні й лаконічні силуети апостолів розміщені в аркаді, а також в арковому порталі. В їх кольоровому вирішенні переважають червоно-коричневі та жовто-вохристі відтінки, а зображення моделюється за рахунок світло-тіньового їх виявлення. Дуже цікаве зображення природних ландшафтів, написаних народними майстрами соковито й виразно, а деякі пейзажні композиції вміло передають плановість простору, доводять знання художниками не тільки повітряної, а й лінійної перспективи. Рамні площини між суміжними сценами декоровані бароковими орнаментами.

Розписи, за припущеннями, виконав майстер Григорій, пензлеві якого належить “Богоматір Знамення” на стінах вівтаря, а нижче її та обабіч — зображення пророків та євангелістів і величезної композиції “Моління”. Ці завівтарні зображення колись було видно з внутрішнього простору храму, бо первинно невисокий іконостас не затуляв розписів, сягаючи основи вирізу арки. Після збільшення рядів іконостаса зображення стали недоступні для сприйняття. Розписи мають незвичайну монументальність, про стилістичну своєрідність та мальовничу чуттєвість їх можна судити із зображення первосвященика Мельхіседека з композиції “Моління”. Його велична постать сповнена людської гідності та духовної сили. Напруження в зображенні досягається застосуванням контрастів: жовтий німб святого активно контрастує із синім мальовничим тлом, а його світлий образ із високим лобом і великими сумними очима глибокого чорного кольору виразно відтінено вохристо-червонуватими у світлі та темно-коричневими у тінях фарбами деталей, обрамлено густим темно-каштановим волоссям і розкішною бородою.

У такій само манері виконано не тільки сюжетні композиції і фігури пророків та євангелістів у колах, а й рослинні орнаменти, близькі за мотивами до народних розписів. Не менш цікаві й графіті в інтер’єрі храму, що передають побут і традиції городян того часу. На північній стіні видно напис: “Иоанн Иляшевич — родич Грушатицкий, помяни его Господи в церкви Своей — Аминь — Рождества Божьего 1636 месяца июля 2”. На основі іншого посвячення можна побачити, що “1754 записал церкви Андрей Зубицкий и супруга его из Немировских 700 злп”, з багатьох інших написів — почерпнути відомості про благодійність і сокровенні бажання благочинної дрогобицької пастви. При храмі у XVIII—XIX ст. було сформовано братство, яке боролося проти засилля католицизму, за розвиток національної української культури. Братству при храмі Хреста, всупереч опорові духовенства, вдалося поставити його під свій контроль, здійснити принцип виборності духівництва парафіянами, а також відкрити і підтримувати одну із трьох у місті недільних православних шкіл — Чеснохрестську, розташовану неподалік церкви.

На північний схід від Воздвиженської церкви розташована дзвіниця (середина XVII ст.), що утворює разом із храмом архітектурний ансамбль. Дерев’яна, квадратна в плані, каркасної конструкції, триярусна дзвіниця має основу 7,5x7,5 м. Її архітектура та загальна об’ємно-просторова композиція походить від оборонних дерев’яних замкових веж. Її суворий зовнішній вигляд підсилюється високим шатром покрівлі. Стіни другого ярусу значно звужуються доверху, завершуючись третім ярусом у вигляді аркади-галереї. Верхній ярус дзвіниці виступає за межі стін і нависає над ними, утворюючи ніби пристосування для підошовного бою. У 1970—1971 pp. львівські архітектори І. Р. Могітич та І. В. Старосельський розробили проект реставрації пам’ятки, за яким проведено консервативно-відновлювальні роботи. У результаті чого давньому дерев’яному храмові повернуто його перекриття, оновлено гонтове покриття, відреставровано інтер’єр та стінопис.

Нині церкву перетворено на музей, у ній розмішено історико-краєзнавчу експозицію.