Чорна кам’яниця. Львів

Будинок № 4 на площі Ринок у Львові більше відомий під назвою Чорна кам’яниця, тобто чорна кам’яна будівля. Так почали називати його десь із середині XIX ст., оскільки камінь-вапняк, з якого складено фасад, потемнів і став чорним. Давні джерела свідчать, що на цьому місці раніше стояв будинок, котрий належав якомусь Андрієві з Києва, і в 1571 р. під час пожежі згорів. Після того нещасливу ділянку придбала вдова багатого львівського городянина Софія Ганель, на замовлення якої в 1588—1589 pp. у стилі Ренесанс на фундаментах і підвалах попереднього будинку було споруджено інший, що зберігся до наших днів.

Чорна кам’яниця — пам’ятка української житлової архітектури доби Відродження. Автор кам’яниці достеменно не відомий. В різних джерелах називають різних архітекторів — Петра Барбону, Павла Римлянина, Петра Красовського. Високий художній рівень об’ємно-просторового і декоративного вирішення будівлі вказує на роботу видатного майстра. Дослідники приписують авторство двом першим зодчим, а його добудову — Петрові Красовському. Після С. Ганель будинок належав італійському купцеві Томашу ді Альберті, а з 1596 p. — купцеві, фармацевту і власникові однієї із перших львівських міських аптек Яну Лоренцовичу. В 1645 р. Чорна кам’яниця перейшла до доктора медицини і секретаря короля Яна Собеського — Мартіна Анчовського.

Спочатку будинок мав лише два поверхи, але в 1596 р. було добудовано третій, а в 1884 р. — четвертий. Будівля розміром 42x10 м витягнута в глибину ділянки, до неї входять рештки давнішої будівлі — підвал і перший поверх, що належать до XV ст. В 1675—1677 pp. під час капітальної реконструкції, яку здійснив член львівського цеху будівничих (1671—1685), відомий майстер і скульптор Мар’ян або Мартін Градовський на прізвисько Вигідний, яке він отримав за своє вміння домовлятися із замовниками. Третій поверх було перебудовано, а фасад прикрашено скульптурою та аттиком. Очевидно, він виконав під час ремонту і барельєфи з фігурами святих на фасаді кам’яниці. Дату перебудови вирізано на зворотному боці аттика, і там же — напис виконавця робіт — “делал Градовский”. Його ім’я значиться і під цеховим свідченням про закінчення будівельних робіт. М. Градовському приписують і будівництво цвинтарних в’їзних воріт біля кафедрального костьолу у Львові (1684).

Як і більшість середньовічних будівель міста, подібно до багатьох будинків площі Ринок, Чорна кам’яниця займає вузьку ділянку. Кам’яниця належить до найкращих архітектурних пам’яток містобудівного ансамблю Львова, є справжнюю перлиною епохи Відродження. А фасад Чорної кам’яниці — воістину цікава сторінка кам’яного літопису XVI—XVII ст. У минулому на першому поверсі цього будинку з боку площі Ринок була ділова контора, в глибині — складські приміщення, на другому і третьому поверхах — житлові кімнати. Асиметричне розташування вікон на кожному поверсі надає будинкові своєрідного вигляду, формуючи невимушений образ споруди.

Перший поверх має три аркові різновеликі отвори, обрамлені рустованими (рельєфне облицювання будівель прямокутними каменями — квадратами з грубо обтесаною поверхнею, так званими рустами) пілястрами. Весь фасад будинку, як і його кутові пілястри, виконано з тесаного каменю, що потемнів від часу, повністю обробленого “діамантовим” рустом. Він утворює ромбоподібну фактуру споруди. В італійських палаццо епохи Відродження рустика, велика і важка внизу, у верхніх поверхах зазвичай була легшою або зникала зовсім, створюючи своєрідну ярусність. У Чорній кам’яниці фасадний руст надає будівлі своєрідної декоративності. Монументальні квадри підкреслюють майже ювелірну витонченість орнаментального різьблення порталів і наличників, стилістично близьку декору інших споруд Львова. Портали і наличники вікон оздоблено білокам’яним орнаментальним різьбленням з мотивами аканта і виноградної лози. Декоративні скульптури першого та другого поверхів завершують оформлення фасаду. На замковому камені порталу — різьблений геральдичний картуш із левів. Над порталом і двома вікнами першого поверху розміщено сюжетну скульптуру: над головним порталом установлено герб доктора медицини Мартіна Анчевського, який був власником кам’яниці з другої половини XVII ст. Над вікном праворуч в ореолі — постать Діви Марії з янголом над правим плечем, на капітелях пілястр — фігури євангелістів. Фасад завершено кам’яним різьбленим аттиком-стінкою над карнизом будівлі, прикрашеним стовпчиками, обелісками та волютами. Такі аттики, характерні для середньовічної, європейської та польської архітектури XVI—XVII ст., часто зустрічаються у львівському зодчестві тієї пори. Чарівністю давнини та наївністю віє від барельєфів XVII ст., які зображують Богоматір і святого Мартіна на коні — духовного патрона тодішнього власника будинку та святого Станіслава Костку.

За свідченням сучасників, інтер’єр будинку був дуже пишно прикрашений. Але й той, що зберігся, не поступається своїм декором фасадові. В ньому відчувається бажання господарів поєднати розкіш із затишком та спокоєм. Поліхромні розписні стелі, різьблені обрамлення вікон і дверей, багаті оздоблення дзвіниці, бронза, мармур, картини, східні килими — усе це створювало яскраве і святкове видовище. Від колишньої розкоші до наших днів збереглися декілька дерев’яних балок, різьблення яких нагадує про традиції українського народного мистецтва, міжвіконні колони, повністю вкриті майстерним різьбленим орнаментом із розеток, виноградних грон і голівок херувимів.

Збереглися і мармурові міжкімнатні портали першого та другого поверхів із витонченим різьбленням, вражають своєю красою дерев’яні різьблені сволоки. А мармурове обрамлення вікон другого поверху вважається шедевром скульптурного декору. Вестибюль нижнього поверху має два входи. Двері, колони у простінках вікон та надвіконники прикрашені різьбленням, в якому яскраво виявився глибоко осмислений місцевими майстрами дух епохи Відродження. Портали та віконні обрамлення інтер’єрів густо покриті декоративною орнаментикою та сюжетним різьбленням. Витончений смак і майстерність відчутні в декорі пізнішого порталу, що веде до дзвіниці: профільовані пілястри підтримують невеликий сандрик, на який, у свою чергу, спирається аттик із барельєфним розп’яттям. Загалом автори Чорної кам’яниці дотримувалися основних принципів і канонів архітектури доби Відродження, що виявилися у граничній простоті й логічній ясності архітектурного об’єму, чіткому членуванні фасадної площини по поверхах, підкресленому підвіконними тягами та рядами віконних отворів прямокутної форми, функціональності й логічному виправданні всіх конструкцій і деталей, монументальності й водночас граціозній витонченості декору, що надає архітектурному образові відтінку інтимності та ліризму.

Підвали й перший поверх перекриті нерв’юрними склепіннями, другий і третій поверхи мають плоскі стелі. Вперше будівельно-реставраційні роботи було здійснено наприкінці XIX ст.: у 1883 р. було складено план, а виконання капітальних робіт почалося в 1884 р. під керівництвом львівського зодчого і дослідника архітектури міста А. Піотровського та інженера М. Фехтера. Внаслідок будівельних перетворень кам’яниця зазнала істотних змін: між третім поверхом і старим аттиком було добудовано четвертий поверх, який перетворив люкарни горища на вікна; зазнала змін і форма даху.

У 1911 р. було проведено нову реставрацію Чорної кам’яниці під керівництвом польського архітектора-будівельника та засновника у Львові на рубежі XIX—XX ст. процвітаючої будівельної фірми Едмунда Жиховича (1870—1924). Реставрація передбачала повернути пам’ятці її первинний вигляд і колишню красу. Фасади було очищено від нашарувань штукатурки й гіпсу, відкрито їхній скульптурний декор. Через високу історичну та художню цінність Чорну кам’яницю місто придбало в 1926 р. для розміщення там установи культури. З 1929 р. у ній — Львівський історичний музей. Реставрацію та пов’язані з нею переробки в інтер’єрі провів архітектор Л. Дайчак.

Об’єднання методів і прийомів італійського Відродження з місцевими традиціями сформувало славну сторінку в історії українського мистецтва, в якій Чорна кам’яниця — один із найяскравіших прикладів творчості народних художників і майстрів, чиїм кредо були краса, досконалість, новизна і чиї творіння досі викликають глибоке хвилювання.