Запрестольний срібний хрест Петра Могили

Хрест — один із головних християнських символів і предметів християнського культу, якому приписують магічні надприродні властивості. Церква використовує образ хреста Господнього як охорону від сатани. На святому престолі завжди покладають животворчий хрест, що називається напрестольним. На східному боці, за престолом, також встановлюють хрест — запрестольний, він займає особливе місце серед усіх священних речей храму.

Унікальною пам’яткою ювелірного мистецтва є великий запрестольний срібний хрест, виконаний для вівтаря київського Софійського собору невідомим київським майстром у 1630—1640-х pp. Понад 30 років це один із найцікавіших експонатів Музею історичних коштовностей України. Свого часу він перебував серед цінностей, вилучених із храмів і монастирів України у 1920-х pp. Потім був переданий до Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка (нині — Національний музей історії України). У січні 1934 р. хрест опинився у сховищі Держбанку. Знову повернувся до Києва 1946 p., після евакуації в період Другої світової війни. І лише в 90-х pp. хрест відреставрували. Він виготовлений із високопробного срібла, оздоблений позолотою, перлами, бірюзою, кольоровим склом. Його висота — 136 см. Важить близько 14 кг.

Центральним зображенням на хресті із Софійського собору є розп’яття. Із самого початку формування цього сюжету в ранньохристиянському мистецтві він ніколи не був простою ілюстрацією страти. Християнська церква пов’язує поклоніння хресту з євангельським міфом про розп’яття на хресті Ісуса Христа як таїнство принесення Христом спокутної жертви, показом власне спокути як воскресіння.

Хрест має трилопатеві криновидні кінці. Балки хреста оздоблювали рослинним орнаментом і вони часто мали на кінцях троїсту форму крину — давнього символу життя і життєдайної трійці. Це цвітіння представляє хрест як древо життя. Часто цвіт зображували не на кінцях балок, а на його основі, котра перетворювалася на рослинні пагони, роздвоювалася. На краях балок хреста трапляються краплеподібні виступи — кров Ісуса Христа, пролита ним на хресті (на Русі їх іноді називали слізками). Проте їх можна тлумачити і як рослинні елементи. Христос розташований у центрі і зображений уже померлим на хресті. Голова схилена вправо, тіло ледь вигнуте. Руки мають горизонтальне положення, підняті догори, відкриті долоні пробиті цвяхами. Ноги в колінах зігнуті, ступні ніг теж прибиті, кожна окремим цвяхом (традиція візантійської іконографії). Проте фігура виражає покірний спокій і велич. Німб над головою підтверджує Божественну сутність.

Вгорі по обидва боки від голови — монограма Христа, табличка з написом “Воїни Христа”, прибита за наказом Понтія Пілата і згадана в усіх Євангеліях. Через те, що написові не надавалося догматичного значення, на давніх іконах і хрестах її немає. Напис (текст Євангелія від Іоанна) “Ісус Назарей — цар Іудейський” з’являється на українських виробах у вигляді слов’янської монограми І.Н.Ц.І. у XVII ст. Зазвичай напис супроводжує зображення фігури розіп’ятого.

Ноги Христа поставлені на гравіровану дошку-підніжжя. В Євангелії про підніжжя нічого не сказано, і достовірних даних про його існування немає, проте воно є на візантійських і слов’янських зображеннях розп’яття з найдавніших часів. Більшість дослідників вважає, що підніжжя, відповідно до візантійського церемоніалу, означає велич зображуваної особи. На давніх хрестах воно було кубічної форми.

Поступово з IX ст. об’ємне кубічне підніжжя перетворилося на широку дошку. У хрестах XVI—XVII ст. його зображували зі скошеним вгору правим кінцем. Підніжжя такої форми утвердилося в іконописі й отримало нове символічне значення — “мірило праведне”. Перебуваючи між двома розбійниками, підніжжя позначало ніби шальки терезів страшного суду. Один кінець опущений униз під вагою гріхів того, хто не покаявся, а інша шалька, звільнена щирим покаянням, піднята вгору.

Кінці хреста оздоблені фігурними медальйонами із зображенням Богоматері та Іоанна Предтечі. Ця композиція, названа Деісус, символізує розподіл стихій: Божа мати — земля, котра дала земну плоть Господові, Іоанн Хреститель — вода, архангели — вогняна й повітряна стихії.

Деісус (у перекладі з грецької — моління) — тричастинна, розміщена у храмі над царськими вратами, композиція. На хресті — справі Божій — літургійне значення Деісуса особливо яскраве.

На вертикальній балці хреста розміщено іконографічні композиції, котрі розвивають центральний сюжет розп’яття Спасителя і показують результат хресної жертви — перемогу над пеклом і відкриття дверей раю, — “Зішестя Христа в пекло” (верхній медальйон) і “Покладання в труну” (нижній). Цим розкривається зміст слів недільного канону: “Смертію смерть поправ і сущим у гробех живот даровав”.

Композиція “Зішестя”, де воскреслий Спаситель знищує пекло і виводить із нього Адама та Єву, виражає основну ідею хресної жертви — воскресіння і спокуту первородного гріха. Теологи називають Христа новим Адамом, який спокутував гріхи і відкрив шлях до життя (адже символіка імені “Адам” грецькою мовою, у якому кожна буква означає сторону світу — Схід, Захід, Північ і Південь, теж утворює хрестоподібну модель Всесвіту).

Найбільший вплив на форму хреста справила символіка дерева життя. Цьому сприяло широке використання цього символу у теологічних творах християнства і творах духовної гімнографії. Існує чимало легенд, котрі походження хреста пов’язують із райським деревом життя. Пластично ця символіка виражається обрамленням країв хреста рослинним орнаментом. Зображення хреста згодом перейшло в геральдику і світську символіку (герби, ордени, емблеми).

Хрести виготовляли з різних матеріалів. Особливе значення при цьому мало срібло. Через свою білину воно є символом чистоти, святості, а також євангельського красномовства. Останнє, згідно з псалмом 11:7: “Слова Господні — слова чисті, срібло, очищене від землі в горнилі...”. Тому срібло широко використовували в церковному мистецтві при виготовленні священних предметів богослужіння. Символізм срібла підсилював значення зображених на хресті образів, знаків і написів. Із технічного боку срібло має властивість виразно передавати пластику рельєфу. Позолота доповнювала срібні зображення сяйвом, виділяючи головні деталі композиції.

Розкішним рослинним декором вирізняється стоян, на який поставлений хрест: у вигляді багатофігурної карбованої балясини, на центральному яблуці якої, в медальйонах, вмішено фігури архангелів. Підставку виконано у вигляді триступінчастої восьмипелюсткової розети з позолоченим рослинним візерунком. Багатство іконографії властиве і верхній розеті з вісьмома медальйонами, у яких викарбувані багатофігурні композиції на євангельські сюжети: “Таємна вечеря”, “Моління про чашу”, “Христос перед Пілатом”, “Бичування”, “Несення хреста”.

Зі зворотного боку хреста в нижній частині вертикальної балки зображено герб Петра Могили. Його щит розбито на два і розсічено на три стовпчики, причому верхній край середнього не доходить до верхнього краю герба. Щит червоний, смуга посередині золота. У першій чверті — звичайний атрибут гербів роду молдавського походження — голова вола з кільцем у роті, а над нею між рогами — зірка, увінчана короною. В другій чверті покладено навхрест дві стріли зі списом між ними; у третій — білий птах, котрий несе в дзьобі хрест, а над ним — корона; у четвертій — польська геральдична фігура (чаша, в яку поставлено меч). Середня смуга розбита на дві частини: у верхній — дві схрещені шаблі, а в нижній, між двома луками, — хрест. Щит увінчаний архієпископською золотою митрою, обрамленою праворуч хрестом, а ліворуч — святительським жезлом, з боків щита — літери: П. М. А. М. К. Г. Е. К. А. П. П. — “Петра Могили архієпископа, митрополита Київського, Галицького, екзарха Константинопольського, архімандрита Печерського печатка”. Ще один герб роду Могили короновано молдавською шапкою.

Отже, хрест було зроблено на замовлення видатного православного ієрарха XVI—XVII ст. святителя Петра Могили. Він народився наприкінці 1596 р. у родині воєвод (князів) Молдавських, котрі славилися особливим благочестям і прихильністю до православ’я. Його дядько Георгій — молдавський митрополит (1587—1589 pp.), батько Симеон — волоський воєвода, з 1601 р. — господар (правитель) Валахії, а з 1607 р. — Молдови.

Першу освіту майбутній митрополит здобув при православному Львівському братстві. Потім навчався в паризькій Сорбонні й інших європейських університетах. Вільно володів багатьма європейськими і давніми (латинською і грецькою) мовами. Згодом П. Могила поступив на військову службу і 24-літнім юнаком брав участь у битвах під Цецорою (1620), де Військо польське зазнало поразки. 1621 р. у чині старшини Війська польського брав участь у битві під Хотином проти турецької навали. 1622 р. на свято Успіння Богородиці він приїхав до Києво-Печерської лаври. Часто відвідував митрополита Іова (Борецького), котрий відіграв значну роль у формуванні релігійного світогляду Петра Могили. Незабаром княжич П. Могила відмовився від блискучої світської кар’єри: 1627 р. він прийняв чернечий постриг від архімандрита Захарії (Копистинського).

Діяльність митрополита Петра була різнобічна. Поєднуючи посади архімандрита Києво-Печерського монастиря (з 1628 р.) та митрополита Київського і Галицького (з 1633 p.), він мав велику владу і кошти. Активний захисник православної віри, митрополит приділив велику увагу київським святиням, більшість із яких перебувала в запустінні. Він добився повернення православним Софійського собору, Видубицького монастиря у Києві та інших храмів, заснував Голосіївську пустинь, зробив розкопки частини Десятинної церкви і на місці храму звів невелику церкву. У проповіді “Хрест Христа Спасителя і кожної людини” (1628) закликав українських магнатів дотримуватися віри своїх предків. У виступі у польському сеймі (1632) вимагав від влади захисту православних, скасування заборон на будівництво церков, відкриття колегій, друкарень, повернення православним храмів і церковних володінь. Зміцнення і розвиток православ’я пов’язував із розвоєм національної освіти і культури. П. Могила здійснив реформу навчання, спрямовану на зміну змісту і форм викладання та виховання, їх європеїзацію, заклав основи вищої світської і богословської 12-річної системи освіти. 1632 р. заснував Києво-Печерську колегію (майбутню Києво-Могилянську академію) з філіями у Вінниці, Гощі, Кременці та забезпечив їй підтримку з боку польського уряду і надання статусу академії. За розпорядженням митрополита було відновлено багато храмів. 14 років П. Могила очолював митрополію.

Помер у ніч на 1 січня 1647 p., у повному розквіті сил. 19 березня останки митрополита було поховано на вказаному ним самим місці — поблизу Великої Печерської (Успенської) соборної церкви біля лівого криласу. 6 грудня 1996 р. митрополита Петра (Могилу) Священний синод Української православної церкви долучив до лику святих.