“Портрет інфанти Маргарити” Д. Веласкеса

Творчість геніального іспанського живописця XVII ст. Дієго Веласкеса належить до вершин світового мистецтва. Більшість його творів, у тому числі знамениті багатофігурні композиції “Здача Бреди” (1634—1635), “Меніни”, “Прялі” (1657), зберігаються в Мадриді, в музеї Прадо. Але багато картин є в Лондоні, Нью-Йорку, Вашингтоні, Відні, Парижі, Римі, Санкт-Петербурзі, Москві та Києві.

Веласкес народився в Севільї 1599 р. у родині незаможного ідальго. Батько помітив схильність хлопчика до живопису і віддав його вчитися спочатку до Франсіско де Еррери Старшого, а потім — до відомого живописця, поета і теоретика мистецтва Франсіско Пачеко. П’ять років, проведених у домі Пачеко, в якому часто збиралися видатні представники іспанської літератури й мистецтва, сприяли розвиткові художнього обдарування Веласкеса й серйозній професійній підготовці. В 1617 р. юнак склав іспит на звання живописця, а через рік одружився з дочкою Пачеко.

В 1623 р. молодий, але вже відомий портретист став королівським живописцем при дворі Філіппа IV. Створені в Мадриді портрети короля, членів його сім’ї, герцога Олівареса й картина “Тріумф Вакха” принесли авторові визнання. У 1629 р. здійснилася заповітна мрія художника: король послав Веласкеса до Італії вдосконалювати майстерність. А заодно доручив закупити картини і скульптури для своєї колекції. У Венеції Веласкес захоплено копіював великих колористів — Белліні, Тіціана, Тінторетто. У Ватикані вивчав розписи Мікеланджело в Сикстинській капелі, картини Рафаеля, колекцію античної скульптури.

У творах, створених після повернення з Італії, Веласкес почав по-іншому моделювати об’єми: у них з’явилися легкість і глибина, фігури органічно вписувалися в навколишній пейзаж. Змінилася й колірна гама полотен. Серед відомих картин 1630—1640 pp. — “Здача Бреди”, численні портрети короля, його рідних і близьких, карликів і жебраків.

Через двадцять років Веласкес знов опинився на Апеннінському півострові. І не тільки купував твори живопису і скульптури, а й, за дорученням короля, запросив італійських майстрів працювати до Іспанії. У Ватикані він написав один із найяскравіших психологічних портретів, унікальний за своєю історичною конкретністю й масштабністю узагальнення — портрет Інокентія X. Коли згодом папі вручали завершений твір, він промовив: “Trорро vero” (занадто правдиво).

Після повернення з Італії Веласкес застав на троні нову королеву — 14-літню Маріанну Австрійську, другу дружину і племінницю 40-літнього короля Філіппа IV. Від цього шлюбу 12 липня 1651 р. народилася інфанта Маргарита, котра стала улюбленою моделлю художника. В Іспанії сподівалися на появу спадкоємця, тому народження дівчинки викликало розчарування. Проте білява красунечка стала загальною улюбленицею в палаці, привносячи дещицю радості в похмуру обстановку королівського Алькасара, в суворий розпорядок життя двору. У цьому переконує картина “Меніни”, де центральною фігурою всієї композиції є маленька інфанта Маргарита.

Веласкес із задоволенням писав її портрети, уникаючи обов’язків знов і знов зображувати пристаркуватого короля і його пихату обмежену дружину. Це був час, коли Веласкес цілком віддавався радості творчості, немов проникав у ясний світ дитячої душі. Можливо, тому з усіх веласкесівських портретів найпоетичніші — інфанти Маргарита. В них художник із захопленням писав і обличчя своєї моделі, і її помережаний сріблом одяг; у картинах особливо виразно проявилися чари живих, мерехтливих у потоці світла, вишукано-прекрасних тонів, характерних для останнього періоду творчості Веласкеса.

Київський “Портрет інфанти Маргарити”, датований приблизно 1658—1660 pp., є перлиною не тільки колекції Київського музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, а й одним із кращих живописних полотен західноєвропейських художників у музеях України. За своїм колористичним ладом і композицією він безпосередньо пов’язаний із великим портретом Маргарита в повен зріст із музею Прадо (Мадрид). У ньому є свій задум, якому підпорядковані і композиція, і розміри, і спеціально зшита за “дорослою” модою сукня. На відміну від більш ранніх портретів інфанти (Художньо-історичний музей у Відні, Лувр), сукня маленької дівчинки — вже не натяк на кринолін, а справжня гвардаінфанта. Так називається громіздке, незграбне й підкреслено врочисте вбрання. Його вирізняє туго затягнутий корсаж, розтягнута на каркасі вшир величезна спідниця “тонтільйо”, модна в Іспанії з 1650-х pp. До цієї сукні робили неймовірно пишну, також розтягнуту вшир, зачіску а-ля Кариньян — вражаючу “споруду” з волосся, стрічок, пір’їн, бантів і дорогих прикрас. Веласкес не зменшує контрасту між дитячістю личка, тендітністю фігурки Маргарити і її неймовірно пишним, урочисто-церемоніальним убранням дорослої знатної дами. Навпаки, художник підкреслює кумедність такого поєднання, доведену до гротеску, і пом’якшує її гумором лагідної легкої посмішки. Від поясного зображення інфанти віє особливою інтимністю. Крізь помпезність обстановки, пишність громіздкого одягу, витончено-величну поставу своєї моделі Веласкес зумів побачити і донести до глядача найголовніше — людську душу, наївність і безпосередність почуттів, чарівність ясного, безтурботного духовного світу дитини.

На початку минулого століття видатний російський портретист Михайло Нестеров після відвідин музею так описав свої київські враження: “...бачив надзвичайну “Інфанту” Веласкеса, котра зробила б честь і самому Ермітажу. Поруч із нею, із великим мистецтвом її геніального майстра, все навкруги меркне, наче перед діамантом чистої води — шибка”. Київський портрет — підготовча робота до портрета Маргарити в повен зріст із музею Прадо. Незважаючи на свої значно менші розміри (80x62,5 см) і, судячи з кисті правої руки, обрізані краї полотна, зображення самої інфанти майже таке, як і на великому (212x147 см) полотні. Цей портрет — один з останніх творів великого художника, котрий завершив свій творчий шлях найпоетичнішими образами.

До унікальної колекції Богдана Івановича і Варвари Миколаївни Ханенків картина потрапила в 1912 р. Її придбали на аукціоні гамбурзького зібрання Вебера, проданого в Берліні. Десять років до того Вебер купив її в Кольнаха в Лондоні, котрий у свою чергу 1891 р. придбав це невелике полотно Веласкеса у спадкоємців іспанського інфанта дона Себастьяна де Борбона в По. Відомо, що перед цим картина до кінця 1827 р. була власністю художника Вінсенте Лопеса. В. Ханенко вже після смерті чоловіка (1917 р.) доклала всіх зусиль, щоб повернути безцінний шедевр Веласкеса до Києва, котрий разом з іншими художніми полотнами з їхньої колекції зберігався в Петрограді.

Опис картини. Образ інфанти розкривається ніби поступово. Вишукане парадне вбрання, виписане в сріблясто-рожевій колірній гамі, створює враження певної величності вигляду. У зображенні маленької дівчинки з її порцеляново-блідим личком, льонним волоссям і блакитними очима Веласкес досяг такої досконалості, “з якою жоден із його нащадків досі не здатен змагатися”.

Портрет видатний за композицією. Його побудова виходить ніби не від художника, а від формули репрезентативного портрета й від диктату тодішньої іспанської моди, застиглої в самозакоханості кроєм гвардаінфанти і зачіскою а-ля Кариньян. Веласкес тонко використовує екзотичний почерк цього віяння з його схильністю до горизонталей і зухвалим повторенням величезною зачіскою обрисів неймовірно широких фіжм. Форма зачіски Маргарити, що симетрично обрамовує її обличчя хвилею спадаючого на плечі волосся і червоним плюмажем, по зовнішньому контуру створює півколо, схоже на розкрите віяло. Водночас строга фронтальність фігури Маргарити, внутрішній ритм форм, мерехтіння парчевої тканини, блиск коштовностей, м’які акорди рожевого і срібного, підсилені ударами яскраво-пурпурового кольору, додають картині рідкісної навіть для веласкесівських портретів парадності і монументальності.

Найціннішою рисою київського портрета є типова для пензля Веласкеса єдність колірного ладу обличчя й одягу. Бліде личко Маргарити лише з першого погляду здається написаним одним рівним світлим тоном. Завдяки найтоншому лесуванню воно модельоване колірними нюансами, причому і тут панує поєднання рожевих і сіро-блакитнуватих тонів, що утворюють основну гаму портрета.

У трактуванні обличчя прекрасно передано портретні риси, характер і психологію моделі. Відтягнуте зачіскою тонке волосся дівчинки сильно відкрило збоку її лоб, виявивши характерну форму ледь приплюснутої у скронях голови. Трохи важкувате підборіддя, дещо висунуте вперед, і великі губи — все це фамільні риси представників іспанського дому Габсбургів, а світле льонне волосся й сіро-блакитні очі на блідому личку говорять про певну схожість Маргарити на батька, Філіппа IV. Чудово написані виразні, широко відкриті очі інфанти з великими зіницями, оточеними доволі широкою райдужною оболонкою.