Ікона “Розп’яття” Й. Івановича

Визвольна війна українського народу середини XVII ст. докорінно змінила ідеологічні та естетичні засади в Україні, вплинула на психологію самої людини. З цим періодом пов’язаний активний розвиток особливого напряму в мистецтві — українського бароко. Воно з’явилося й поширилося не тільки внаслідок запозичення від барокового стилю в Польщі, а й завдяки встановленню тісних зв’язків між козацтвом і православною церквою. Важливе місце в мистецтві належало зображенню портретів козаків. Їх малювали навіть на хоругвах, ставили біля домовини, розмішували в храмах. Судячи зі збереженої частини пам’яток живопису того часу в Києві та в містах Лівобережжя, а також із писемних свідчень сучасників, діяло багато “козацьких живописців”. Відома серія так званих ктиторських портретів. Ктиторами називали не тільки церковних старост, а й тих, хто опікувався тією чи іншою церквою, допомагав їй фінансово, дарував коштовності, ікони, церковні обладунки тощо. Це були переважно люди із заможної козацької верхівки, включаючи гетьманів.

За своєю функцією до ктиторських церковних портретів були близькі портретні фігури в деяких іконах кінця XVII ст. Мистецтвознавці до них, насамперед, відносять ікону “Розп’яття” з Пирятина, що був сотенним містом Лубенського полку. В композиції цієї ікони представлено лубенського полковника Леонтія Назаровича Свічку. На ній зображено розп’яття з розташованими навколо фігурами, серед яких і Л. Свічка. Його обличчя вже старе, зі зморшками на лобі, оселедець — із рідкого й короткого волосся. На задньому золотому тлі умовно намальований монастир. Архівні документи свідчать про те, що лубенський полковник Л. Свічка надавав фінанси на спорудження надбрамної церкви Мгарського монастиря неподалік Лубен. На думку дослідника ікони П. Білецького, автором ікони з портретом Л. Свічки, ймовірно, був “лубенський обиватель Йосиф Іванович”. Він прикрасив своїми творами головний собор Мгарського монастиря, збудований на пожертвування гетьмана України І. Мазепи. Гетьман доручив цьому живописцеві й багато розписів у Батурині. На іконі лубенський полковник Л. Свічка зображений зі скорботним обличчям, що виявляє турботу не про земні, а про небесні шляхи майбутнього вічного життя.

Його постать в історії українського козацтва була відомою і значною. А. Лазаревський у 1882 р. в описі “Люди старої Малоросії” присвятив родині Свічки нарис. Леонтій Назарович Свічка започаткував історію цього роду, що походив із простих козаків, які раніше були селянами. Лубенський полковник був учасником походів у Крим 1687 і 1689 pp., походу на Азов у 1696 р. Кримський похід у 1687 р. відбувся під командою князя Голіцина під час царювання в Росії Софії. В ньому брало участь і українське козацьке військо щойно обраного гетьмана Івана Мазепи. Службова кар’єра Л. Свічки була пов’язана не тільки з його військовими справами, а й із добрими стосунками з І. Мазепою.

Судячи з описів того часу, Л. Свічка був дуже хазяйновитою людиною, зберіг до глибокої старості ділові риси селянина. Свої багатства він нажив поступово, вкладаючи енергію та кошти в прибуткову справу побудови водяних млинів. Водночас він усе життя скуповував різні земельні угіддя й окремі двори. Свічки поріднилися з відомою багатою родиною Пригарів із Новгорода-Сіверського, яка займалася торгівлею поташем, що мав великий попит у виробництві пороху та скла.

Існує світський портрет лубенського полковника Л. Свічки, оригінал якого, на жаль, не зберігся, але відомий за репродукціями XIX ст. Обличчя на іконі та портреті схожі, тобто написані з натури або змальовані з одного оригінального малюнка.

У цьому творі вражає багато деталей. Шапка Свічки з широкими краями та розрізом спереду нагадує такий самий головний убір на портреті князя Януша Радзивілла середини XVII ст. роботи А. Вестерфельда; ясне цілеспрямоване обличчя ніяк не асоціюється з образами козацької старшини, а скоріше з якимись героями з картин іспанського художника Д. Веласкеса (1599—1660 pp.). У стилі автора портрета простежується добра обізнаність із західноєвропейським живописом. Така сама манера є і в зображенні ікони “Розп’яття” з фігурою лубенського полковника Л. Свічки. Це видно по розп’яттю, тонкому виконанню обличчя. Цілком імовірно, що автором портрета лубенського полковника також був Йосиф Іванович, котрий зробив на замовлення Л. Свічки ікону з його зображенням для надбрамної церкви Мгарського монастиря.

Портретне зображення Л. Свічки та інші портрети української козацької старшини дають багато даних для вивчення історії розвитку портретного мистецтва у Східній Європі другої половини XVII ст. Зростання політичної, військової, а згодом і економічної ролі заможної козацької верхівки в Україні у мистецтві виражалося появою великої кількості портретів “парсунного типу”, які виготовляли на замовлення. При цьому представники української козацької старшини намагалися в усьому бути на одному рівні з польськими вельможами, від яких вони перейняли моду на виготовлення не тільки особистих портретів, а й родинних гербів. Проте, як бачимо на прикладі Л. Свічки, їх створювали й самі козаки.

У гербах використовувалися переважно символи польської геральдики. Судячи з портретного живопису, козацькі живописці були вправними іконописцями і не тільки вчилися в польських майстрів, а й наслідували досягнення мистецтва багатьох інших європейських країн (Італії, Німеччини, Голландії, Франції, Іспанії).

Поширення в Україні портретного живопису в другій половині XVII ст. мало безперечний вплив на його розвиток у Росії. В цей час московські бояри дуже рідко замовляли свої портрети, бо на це мали право тільки царі й патріархи. До Москви з Речі Посполитої зразки портретів привозили через Київ. Один із перших портретів російського царя, батька Петра І Олексія Михайловича написав шляхтич зі Смоленська Станіслав Лопуцький. Портрет патріарха Никона, який повчає клір, також належить майстрові, знайомому з портретами “парсунного типу” та досягненнями європейського мистецтва. Вплив польського мистецтва простежується в портретах російських діячів кінця XVII ст. І. Рєпніна, В. Люткіна, І. Власова та ін. З України до Москви переселяються багато українських майстрів-живописців, зокрема Григорій Одольський.

Вивчення ктиторських ікон із портретами козацької старшини, парсунних портретів відомих представників українського заможного козацтва другої половини XVII ст. знайомить нас не тільки з цікавою історією розвитку українського живопису тієї пори, а і його впливом на розвиток російського мистецтва й культурно-освітнього життя. Завдяки Україні Росія багато дізналася про здобутки мистецтва та культури Європи задовго до реформ Петра І. Вплив української культури, обізнаної з європейським мистецтвом, уже за царя Олексія проявився в літературі, театрі, релігійно-духовному житті Росії.

Опис портрета лубенського полковника Леонтія Свічки. Полковник зображений у фас, із трохи виставленим уперед лівим плечем. Одягнений він у розшитий квітами жупан, зверху якого — підбита хутром ліврея, на голові — шапка з широкими краями, розрізаними спереду. В лівій руці полковник тримає пірнач. Ліворуч зображено герб, навколо якого нанесено ініціали з позначенням імені, звання та місця служби зображеного. Герб складається зі щита, на блакитному тлі якого зображено руку з мечем, котрий пересікає стріла, утворюючи так званий андріївський косий хрест. Зверху щита — три страусові пір’їни. Навколо щита — стяги та різні види озброєння, по колу — абревіатура із заголовних літер: “И. Ц. П. В. В. 3. Л. П. Л. С.”, що розшифровується як “Их Царского Пресветлого Величества Войска Запорожского Лубенский полковник Леонтий Свечка”. Головним у цьому портреті є обличчя. Худе світле лице — гладеньке, з тонкими рисами, з короткою акуратною борідкою, такими ж короткими вусами, повернене до глядача; погляд допитливий.