Маріїнський палац у Києві

Маріїнський, або Царський, палац у Києві — пам’ятка історії, містобудування та архітектури. Споруджений у 1750—1755 pp. (є й інші дати будівництва). Він розташований в історичній місцевості між Хрещатиком і Печерськом, що з давніх-давен мала кілька назв — “Клов”, “Палацова частина” і “Липки”. Першу назву отримала від Кловського струмка, що огинав її, і за клекотінням швидкої води пішов топонім “Клов”. Другу назву вона отримала в середині XVIII ст. після будівництва в старовинному парку, закладеному на Дніпрових кручах царем Петром І, палацу-резиденції для перебування в ньому царських осіб під час їхніх візитів до Києва. І нарешті, від висадженого на Кловському плато, але не збереженого, липового гаю із затишними тихими алеями — третю, поширену й досі, назву “Липки”.

Палац розташований у мальовничому куточку Липок, звідки відкриваються безмежні простори Задніпров’я. Місце зручне ще й тим, що звідти близько до святинь Києво-Печерської лаври, куди на поклоніння періодично приїжджали члени дому Романових. Крім того, палац оточував чудовий парк, закладений 1710 р. Петром І і названий на його честь Царським, або Государевим. У його насадженнях переважали тоді плодові дерева і куші, що було продовженням давньоруської традиції в садово-парковому мистецтві.

Споруджено палац за проектом російського архітектора епохи бароко Варфоломія Варфоломійовича (Бартоломео Франческо) Растреллі (1700—1771, за походженням — італієць). Він прославився ще за життя як творець багатьох величних та оригінальних за своїм вирішенням споруд — Царськосельського, Зимового і С. Г. Строганова палаців, комплексів Смольного монастиря — в Петербурзі, палаців герцога Бірона в Рундалі та Мітаві (тепер Єлгавіа) в Латвії. Растреллі здобув славу майстра палацових ансамблів, його будівлі стали еталоном російського дворянського маєтку для всієї країни. Він був улюбленим обер-зодчим дочки Петра І — цариці Єлизавети Петрівни. Вона доброзичливо ставилася до України та її жителів і захотіла мати тут свою резиденцію. Саме на її замовлення будували Царський палац і придворну Андріївську церкву в Києві. Під час свого перебування в Києві в 1744 р. Єлизавета Петрівна визначила місце майбутнього будівництва палацу: “Між Печерською фортецею і старим Києвом у виноградному саду” — і згодом була присутня на офіційному урочистому закладенні обох будівель.

Авторство Царського палацу справедливо приписують Растреллі, хоча проект споруди розробив російський архітектор Іван Федорович Мічурін (1700—1763). Але здійснений він як проектний аналог за обмірами підмосковного палацу в с. Перовому (нині не зберігся), збудованого Растреллі. Обмірні креслення Перовського палацу зробив знаменитий російський зодчий середини XVIII ст., “архітектури підполковник” Олексій Петрович Євлашов (1706—1760) — автор Кремлівського палацу в Москві. Схожість між Царським і Перовським палацами полягала в загальній композиційно-планувальній схемі будівель, характері архітектури, принципі розташування приміщень, а також конфігурації та плануванні флігелів. Проте Маріїнський палац не є точною копією Перовського.

Реалізацію проекту за обмірами під керівництвом І. Ф. Мічуріна здійснила “архітектурна команда” в складі направленої до Києва групи досвідчених архітекторів О. Євлашова, А. Спиридонова, М. Салкова, П. Неєлова, М. Васильєва, С. Каріна, столяра А. Швейгера, “садових майстрів” Д. Фока, В. Скобеєва та інших. Досі серед істориків архітектури і мистецтвознавців точаться суперечки про те, чи був автор Царського палацу в Києві. Хоча точних свідчень немає, але найвища майстерність у розташуванні в умовах мальовничого перепаду пагорбів двох київських об’єктів, які “працюють” на далекі панорамні точки сприйняття із-за Дніпра, свідчить про протилежне: видатний зодчий, очевидно, недовго, а все-таки в місті був. Без його перебування та “прив’язки” об’єктів до місця їх наступного будівництва важко уявити таке вдале розташування цих споруд у складних київських ландшафтах.

Потопаючи в зелені, Царський палац мав вигідне положення: він стояв на ґрунтовій дорозі з Печерської лаври до гамірного торгового району Києва — Подолу, що пролягала по схилах високого дніпровського берега. Архітектура палацу вражає багатством орнаментів, картушів, масок, ваз на балюстраді, наличників і сандриків вікон, а також мальовничих і виразних огорож балконів і парапетів — пластичним оформленням фасадів. Ще більшої виразності надає йому колірна композиція — поєднання білого декору на інтенсивному бірюзовому тлі стін, нагадуючи своєю пишністю палаци Петербурга часів “галантного” XVIII ст.

Палац має форму, запозичену в Європі, у вигляді незавершеного каре, що нагадує літеру П. На той час він складався з головного двоповерхового центрального корпусу і двох бокових одноповерхових флігелів, був прикрашений чудовим ліпленням. Другий поверх, виконаний із дерева, як традиційно на Русі, призначався для житлових кімнат, а перший кам’яний поверх належав челяді. Довжина палацу по головному фасаду — 65,3 м, з боку парку — 119,1 м, ширина середнього корпусу — 20, а кутових — 9,1 м. Висота будівлі — близько 16 м. Будівництво палацу тривало до 1755 р. Перший поверх і флігелі палацу були кам’яні, а другий поверх — із дерева. Оздоблювальні роботи під керівництвом архітектора С. Каріна тривали аж до 1760-х років: їх закінчення затримала Семирічна війна з Пруссією 1756—1763 pp. І навіть попри те, шо стіни кімнат уже було оббито “бавелною” (паперовою) шовковою тканиною, паркет набрано з рідкісних порід дерева, а житлові приміщення наповнено високохудожніми меблями та безліччю дзеркал, оздоблювальні роботи в інтер’єрах палацових споруд до дати завершення будівництва ще не були остаточно здійснені.

У другій половині XVIII ст. у палаці періодично проводили ремонтні та інші роботи, в яких брали участь: у 1755 і 1776 pp. — російський архітектор О. В. Квасов (1718—1772), у 1776 р. — український архітектор І. Г. Григорович-Барський (1713—1785). У різний час — з 1760 по 1770 pp. — “наглядачами” архітектури палацу були відомі й досвідчені зодчі М. Васильєв, С. Карін та інші, котрі скрупульозно підтримували первинний зовнішній вигляд споруди.

Проте 1775 року всі споруди всупереч логіці було пофарбовано вохрою, шо змусило згодом побілити ліпне оздоблення. В двадцяти восьми кімнатах верхнього поверху стіни було оклеєно різнокольоровими шпалерами в позолочених різьблених рамах, підлогу викладено з дорогих порід дерева, груби зроблено із синього кахлю з декоративним, “ландшафтним” малюнком. У правому (від головного входу) флігелі знаходилися службові приміщення, в лівому — кухня, хлібна та “конфітурня”.

Збудований для імператриці Єлизавети Петрівни палац так і не прийняв її — в 1761 р. вона померла. Кермо російської влади переходило до рук ще двох самодержців, поки Царський палац гостинно прийняв спадкоємця престолу і майбутнього імператора Павла Петровича, який їхав за кордон у 1781 р. разом зі своєю дружиною Марією Федорівною. Вони були першими мешканцями палацу. 11 жовтня намісник Малоросії граф П. Г. Румянцев (1725—1796) улаштував царському подружжю пишну зустріч, яка проходила неподалік та в покоях Царського палацу. Ось як описують її сучасники: “Пан війт з членами піднесли підданське своє вітання”. Далі йде повідомлення “про магістратську реєстрову кінноту під орудою пана райци. Вершники були обмундировані в однакові за покроєм форми темно-зеленого сукна, із золотистим балетом, черкески і жупани червоні, шовкові. На них були бархатні шапки малинового кольору із срібними кистями. Шаблі вони тримали наголо”.

Крім воїнства, в зустрічі найяснішого подружжя брали участь ще 12 ремісничих цехів “зі знаменами до 1000 осіб, між якими в середині зволили їхати їх Високість, а цехові зробили на караул за прикладом карабінерів гвинтівкою; до палацу їхали з тими самими конвойними командами і між цехами, що до палацу вишикувалися шеренгами”. Ритуал вітання Павла того дня цим не закінчився. “На виході в залу Їх Високості жалували всіх до руки”. Першими були фельдмаршали Розумовський (останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський, 1728—1803 pp.) і Румянцев, за ними — племінник польського короля князь Апонятовський та інші генерали, яких “Її високість кожного, хто підходив до руки, цілувала в щоку, а граф Румянцев представляв їх, хто такий, у тому числі й київського війта з членами”.

14 жовтня 1781 р. Павло Петрович улаштував у Царському палаці урочистий прийом з нагоди дня народження своєї матері імператриці Катерини II. У палаці, що мав невеликі зали, не було змоги влаштувати званий обід “по-петербурзьки” розкішно: гостей було небагато через брак місця, але попри це вечір минув весело і невимушено. Через день наступник престолу та його дружина відбули з Києва, їх урочисто й тепло проводжали міські чиновники та міщани. Зворушливість розставання і жаль через від’їзд із Києва запам’яталися Павлові, який відзначив це в репліці дружині: “Ось це місто, де я був щасливий. Воістину справжня столиця нашої держави!” Своє гарне ставлення до Києва та його населення Павло Петрович виявив, ставши імператором і самодержцем російським. Він повернув місту Магдебурзьке право, відібране під час правління Катерини II.

Другою з правлячих монархів упродовж 84 днів жила в палаці під час своєї інспекції до Тавриди Катерина II. Напередодні її приїзду в 1787 р. будівлю було знову оновлено: в деяких кімнатах декорували шовковими шпалерами стіни, поповнили розкішними меблями, прикрасили вишуканими предметами мистецтва, привезеними з Москви. Фасад будинку відремонтували і перефарбували в уже звичний і збережений до наших днів сіро-блакитний колір, виділивши за допомогою побілки ліплення, архітектургіі деталі та балюстради.

В оновленому палаці Катерина II влаштовувала “асамблеї” та численні пишні прийоми, маскаради, бали і спектаклі з участю студентів Академії. Після її від’їзду палац періодично виконував не властиві для нього функції: наприкінці XVIII ст. в одному з флігелів для київської аристократії давали публічні театральні вистави; дещо пізніше палац був наданий для розміщення в ньому “присутствених місць”. А здебільшого в Маріїнському жили представники вищої адміністрації Києва, зокрема генерал-губернатор Малоросії, фельдмаршал Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1776). У 1810—1812 pp. тут мешкав військовий губернатор краю, учасник турецької кампанії 1806—1812 pp. і майбутній герой Вітчизняної війни 1812 р. Михайло Андрійович Милорадович (1771—1825).

Певний час у палаці проживав прославлений російський полководець Михайло Іларіонович Голеніщев-Кутузов. Під час війни 1812 р. тут було розгорнуто лазарет для полонених саксонців. Їх перебування в палаці привело його в такий стан, що прибулий до Києва імператор Олександр І змушений був зупинитися у князя Оболенського. Після війни в палаці мешкав відомий своєю хоробрістю герой Вітчизняної війни, командир корпусу генерал Микола Миколайович Раєвський (1771—1829), в якого бували декабристи М. Ф. Орлов, С. Г. Волконський, С. П. Трубецькой, брати Поджіо та інші. Він сприяв поновленню колишнього затишку Царського палацу. Лише через рік після того, як у ньому оселився Раєвський, імператор зміг зупинитися у своїй резиденції.

Проте, незважаючи на зовнішнє благополуччя та ретельне утримання, пожежі переслідували палац: у 1812 р. згорів правий флігель, а в 1819-му — верхній дерев’яний поверх палацу, й від нього залишилися лише кам'яні флігелі та цоколь. Пізніше в цокольному поверсі розмішувалися військові кантоністи. Відновлення палацу розпочали в 1834 р. силами і коштами акціонерного товариства штучних мінеральних вод. Після відбудови кам’яного поверху будівлю використовували в курортних, а не представницьких цілях: у головному корпусі були курзал, 10 ванн і кімнати для виготовлення та продажу мінеральної води, а у флігелях — кімнати для відпочиваючих, котрі приїжджали “на води”, якість яких була не гірше за кавказькі мінеральні води.

У зв’язку з приїздом до Києва імператора Олександра II та імператриці Марії в 1868—1870 pp. палац було відбудовано за проектом російського архітектора академіка Карла Яковича Маєвського (1824—1897). Високий професіонал своєї справи, з 1870 р. він брав участь у будівництві Володимирського собору в Києві і виконував детальні обміри Софійського собору.

Прагнучи якнайповніше наблизитися до первісного зовнішнього вигляду споруди, архітектор К. Я. Маєвський за участі О. Шілле вирішив зберегти цокольний кам‘яний поверх, другий звести цегляний із фасадами в стилі растреллівського бароко з багатою ліпною пластикою бірюзового кольору стін, підкреслених білими деталями. При цьому внутрішнє оздоблення і планування вирішувалися в стилі пізнього класицизму. Надбудувавши кам’яний поверх над ризалітом — центральним об’ємом фасаду — і прибудувавши терасу з боку парку, Маєвський значно змінив його структуру. Він змінив попереднє анфіладне планування приміщень, а внутрішнє оздоблення інтер’єру вирішив у відмінній від інших манері, що була поширена на той час, — стилі пізнього класицизму, або неоренесансизму. В цокольному поверсі він розмістив приміщення для почту, в центральному ризаліті другого поверху — велику танцювальну залу, з обох боків якої — салони і царські покої. Одноповерхові флігелі з коридорною системою планування були збережені в первинному вигляді й відповідали бароковим формам. В результаті перетворень архітектура палацу набула ще багатшої і вишуканішої пластичності елементів декору: орнаментів, картушів, масок, ваз на балюстраді, огороджень балконів і парапетів, наличників і сандриків вікон. Чудовою була кольорова композиція — білий декор на бірюзових площинах стін, яка була характерна для стилістики Растреллі й робила ці елементи композиційно та візуально виразнішими.

Після відвідин Києва Олександр II своїм указом 1868 р. поновив палац у його попередній функції царської резиденції. Назву “Маріїнський” традиційно пов’язують з іменем імператриці Марії Олександрівни, дружини царя Олександра II (до заміжжя — дочки герцога Дармштадтського, принцеси Максиміліани-Августи-Софії-Марії Гессенської), якій він особливо подобався. В палаці зупинялися всі російські монархи та високопоставлені гості з інших країн. Останньою з найясніших осіб у ньому зупинялася з початку XX ст. і жила аж до лютневої революції 1917 р. мати самодержця російського Миколи II, імператриця Марія Федорівна, котра до заміжжя була датською принцесою Дагмарою, а після 28 жовтня 1866 р. стала імператрицею і дружиною Олександра III. Вона була зачарована задніпровськими краєвидами і затишком своєї резиденції на Печерську.

Після лютневого перевороту палац виконував різні, не властиві йому функції: у жовтні 1917 р. у ньому перебував Київський комітет більшовицької партії, який керував підготовкою і проведенням збройного повстання; у грудні цього ж року тут відбувся обласний з’їзд РСДРП(б) Південно-Західного краю. В 1918 р. палац належав Міністерству внутрішніх справ Гетьманського уряду Української держави на чолі з міністром Ф. Лизогубом, потім — І. Кістяківським; у 1919 р. тут був Раднарком України, в 1920-му — штаб військового округу; в 1923—1925 pp. — Землевпорядний технікум, в 1925—1939 pp. — Сільськогосподарський музей і постійна промислова виставка. В 1934 р. до палацу переїхав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, після якого в 1941 р. тут відкрився музей Т. Шевченка. Використання палацу в післяреволюційний період не за прямим призначенням не минуло безслідно: було втрачено цінні палацові меблі, багату колекцію художніх творів.

Під час Великої Вітчизняної війни палац зазнав великих руйнувань. Отож після визволення міста, в 1944—1951 pp. за проектом відомого архітектора Павла Федоровича Альошина (1881—1961) було проведено його реставрацію. Це були найзначніші роботи з реконструкції палацу післяреволюційного періоду. Але труднощі післявоєнних років не дали змоги Альошину відбудувати палац у первісному вигляді.

Після оновлення в палаці проводяться урядові прийоми. В 1980—1982 pp. було проведено великі реставраційні роботи за проектом архітекторів І. О. Іваненко, В. С. Шкляра, В. В. Глибченка, відзначені Державною премією України ім. Т. Шевченка. В результаті оновлено інтер’єри, скульптурні прикраси на фасадах, партери із садово-парковою скульптурою перед головним і парковим фасадами на підставі давніх зображень і описів. Здійснено благоустрій внутрішнього двору та прилеглої території.

Нині Маріїнський палац такий, яким він став 1870 p., хоча відтоді його не раз ремонтували. Флігелі, парадний двір і частина парку збудовані симетрично до центрального двоповерхового корпусу палацу. Південний фасад — урочистий, представницький, з двома жіночими статуями, що символізують Милосердя і Правосуддя. Перед ним — фонтани, прикрашені копіями скульптур французького рококо. Північний парковий фасад більш камерний. Внутрішній простір палацу формується навколо просторого вестибюлю, звідки мармурові сходи ведуть до парадного приміщення — Білої зали, до якої прилягають Малинова та Зелена вітальні. Інтер’єри палацу і флігелів насичені світлом і пишно оздоблені декоративними елементами. Стіни прикрашені пілястрами, між якими розташовані фільонки з ліпним і різьбленим орнаментом.

Палац є одним із найкращих прикладів взаємозв’язку палацової і паркової архітектури XVIII ст. Попри численні перебудови та зміни, пам’ятка зберегла свої первинні риси архітектури стилю бароко. Разом із будинком Верховної Ради України палац є основним компонентом ансамблю Урядової площі на Печерську.