Портрет невідомої у блакитній сукні

Відомий художник XVIII ст. Дмитро Григорович Левицький (бл. 1735 p., Київ (?) — 1822 p., Санкт-Петербург) був “портретистом епохи”, академіком петербурзької Академії мистецтв (з 1770 p.). Навчався у батька — гравера Г. К. Левицького (Носа; бл. 1697 p., Полтавщина — 1769 p., там само) та в живописця-портретиста О. Антропова (1716—1795). Близько 1758 р. Д. Левицький переїхав до Петербурга. Створив багато парадних та інтимних портретів, які відзначаються виразною композицією і вишуканим колоритом, умілим переданням індивідуальних рис людини.

Художник зобразив політиків і полководців, священиків і поетів, акторів і “смолянок” (вихованок петербурзького Смольного інституту шляхетних дівчат), диваків і філософів, саму імператрицю.

Портрети Д. Левицького написані віртуозно. Здається, що складність і пишність костюмів і зачісок “галантного віку” для художника — своєрідний виклик, можливість показати свою найвищу майстерність. Його вміння передати ламкість складок на атласі, невагомість серпанку, легкість напудреного волосся дивовижне.

Але Д. Левицький не обмежувався портретною схожістю та відтворенням пишного вбрання. Як перший портретист свого часу він розкрив характер своїх моделей.

Більшість його моделей усе життя і цілком свідомо “грали самих себе”. В цьому, за поняттями XVIII ст., не було нічого поганого. Чи це був “професійний обов’язок”, як у красуні-актриси Анни Давіа-Бернуцці, чи “домашнє завдання”, як у смолянок Хованської і Хрущової, які розігрували пастораль, чи бездоганний, тільки в найвищому товаристві і не за один рік набутий світський блиск, як у графині Урсули Мнішек, або свідома політична “установка”, як у самої імператриці Катерини II. Д. Левицький бачив і портретував людину, її роль, обличчя і маску.

У 1784 р. Д. Левицький написав портрет молодої жінки в блакитній сукні, який нині є окрасою Київського музею російського мистецтва. Вдоволення, спокійна впевненість у своїх силах відчуваються в зображенні жінки в блакитному.

Цей портрет для Д. Левицького незвично лаконічний — ні багатозначних деталей, які вказують на діяння та чесноти моделі, ні тла, що ставить перед собою аналогічну мету. Зате художник мав змогу зосередитися саме на своїй героїні — на її обличчі, погляді, усмішці, на її вбранні. Втім, вбрання він писав не безпосередньо під час сеансу портретування, а пізніше. Його або присилав замовник, або вибирали з гардеробу, який спеціально для цього мав художник.

Модель Д. Левицького — світська дама. Її вміння триматися бездоганне. Вона молода, красива. І про це вона добре знає і ні на мить не забуває. Вона впевнена в собі. І знає, як треба позувати модному столичному живописцеві. Для Д. Левицького вона, певною мірою, гідна суперниця. Принаймні сама вона в цьому переконана.

І художник написав іі такою — елегантною, красивою, не із завченою, але звичною люб’язною усмішкою і поглядом, спрямованим не вдалину і не всередину, а крізь. Тобто крізь того, до кого звернена звична люб’язна усмішка.

Хто ця жінка — ми не знаємо. Але перший художник імперії написав досконалий портрет світської красуні в блакитній сукні, що переливається, додаючи ще один важливий штрих до створюваного ним “портрета епохи”.

Музейна історія “Портрета невідомої в блакитній сукні” вкладається в кілька рядків. У зворотному порядку вона читається так: Київський музей російського мистецтва (1934), Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка (1928), Державний російський музей, приватне зібрання Олів у Петрограді.

1784 рік був для художника вдалим і благополучним. Це був час його найбільшої популярності та слави, час повного розквіту майстерності і час офіційного визнання. Д. Левицький з 1771 р. очолював портретний клас Академії мистецтв. У 1780 р. художника було призначено членом Академічної ради. Наступного року його нагородили 400-рубльовим окладом, що на ті часи було і щедро, і почесно.

Та скоро в житті Д. Левицького настане перелом. У 1788 р. художник подасть до ради Академії прохання про відставку. Після 1800 р. він хворів і майже не працював. Жахлива, але живуча легенда дає цій обставині єдине пояснення — сліпота.