Парк “Софіївка” в Умані

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. у Правобережній Україні було створено кілька типових для стилю класицизм парків. Великих барочних садово-паркових комплексів регулярного “французького” типу в Україні було мало — їм на зміну прийшли пейзажні, так звані англійські парки. Вони передавали романтичний дух епохи, філософію органічності та єдності з природою і найбільше відповідали ідеалам класицизму.

До таких парків належить “Софіївка” в Умані Черкаської області як приклад вільної пейзажної композиції класицистичного періоду, цілісності художньої думки й глибоко продуманого взаємозв’язку рельєфу, води, рослинності, різних архітектурних споруд і скульптур. Тут кожна деталь має своє естетичне та функціональне призначення. Це — і поєднання штучних гротів, водоспадів, гірських вершин, каналів, кам’яних лабіринтів, ставків із фонтанами, павільйонів, альтанок, скульптур і мармурових статуй античних богів і богинь, філософів і поетів. Це — і символ нев’янучого кохання, розкішний дарунок палко закоханого чоловіка своїй обраниці, створений заради й на славу цього почуття. Лише для неї, єдиної та неповторної, своєї красуні-дружини Софії один із найбагатших магнатів XVIII ст. граф Фелікс Потоцький (1751—1805) наказав створити казковий парк романтичного стилю в своєму маєтку. Обожнюючи дружину, він хотів відтворити в ньому частинку Еллади — батьківщини Софії, зробити його так само досконалим, як і його кохана. Граф відродив сувору тишу тінистих алей англійського парку, наповнив природні композиції романтикою Єлисейських полів, створив у мініатюрі дивовижні ландшафти швейцарських Альп, витративши на будівництво парку 8 млн. золотих рублів, що на той час було фантастичною сумою.

Коли в 1795 р. граф із дружиною назавжди переселилися в Умань, Софія дуже сумувала за батьківщиною. Потоцький вирішив збудувати для неї величезний парк в урочищі ріки Кам’янки. Місце для його створення було досить вдалим. Яри, хаотичне нагромадження кам’яних валунів і живописна річка надавали місцевості своєрідної краси.

Будівництво парку тривало з 1796 по 1859 р. із 30-річною перервою на початку XIX ст. Початковий комплекс створили (1796—1801 pp.) талановиті майстри-кріпаки під керівництвом інженера Л. Метцеля, за активної участі українських паркобудівників Івана та Іллі Вдовиченків, Бондаренка (Мусатова), Герасименка, Діброви, Дрозденка, Закуренка, Корнія Кузьменка, Лещенка, Письменного, Страйгородського, Трояна та інших. Фактичним керівником робіт був садівник-кріпак Заремба, котрий мав природний художній смак і великий практичний досвід. Кріпаки вручну копали ставки, підземну річку, вирубували гроти, створювали водоспади, фонтани тощо, насипали видові майданчики на Верхньому ставу, прокладали алеї, вирівнювали схили. На будівництві щодня працювали понад 800 людей.

До 1800 р. у “Софіївці” було створено штучні скелі та гроти: грот Венери з водоспадом (згодом тут встановили мармурову статую богині), Лівий і Крітський гроти; побудовано лабіринт, мисливський павільйон, Колону смутку та сформовано водну систему з численними гідротехнічними спорудами. Невід’ємною частиною паркового пейзажу стала скульптура, переважно антична. Міфологічні герої та сюжети, втілені в образні форми парку, мають між собою часові та територіальні зв’язки. Вони узгоджуються з духовним світом і реаліями життя графа та його близьких, відображають теми благородного походження предків, сімейної хроніки, поетизованої колонізації нових земель.

З відведених для парку 500 га було сформовано лише його центральну частину площею близько 42 га. Тут планували розводити тварин (місцевість, де їх утримували, й досі називається Звіринцем). Навіть сьогодні вражає величезний обсяг виконаних робіт. Багато умільців займалися художньою обробкою каміння, виготовляли гранітні столи, вази, лави, п’єдестали, колони, сходи тощо. Природно-архітектурний ансамбль першого періоду зберіг до наших днів високу естетику барочно-класицистичних форм, що втілили в собі особливості античної, готичної та східної архітектур. Хоча роботи було не повністю завершено, парк відкрили в травні 1800 р. (за іншими даними, в 1802 p.).

Другий, найцікавіший період будівництва парку характеризується створенням нових масивів, алей та архітектурних споруд. Тоді маєток Потоцького перейшов до Відомства військових поселень Росії. В цей час безпосередню участь у будівництві брав уманський архітектор І. Макутін, архітектор А. І. Штакеншнейдер. Тоді було реконструйовано павільйон Флори, збудований у кінці каштанової алеї, Китайську альтанку та Рожевий павільйон на Острові кохання, Терасу муз й амфітеатр, грот Венери, павільйон Фазанник та ін. Архітектурні об’єкти не порушують природної гармонії парку, а доповнюють і розкривають її. З’явилися нові елементи пізнього романтизму з використанням мотивів “Поеми Осіана, сина Фінгала-Джеймса Макферсона”. Територія, сформована в другий період будівництва, розташована на південь від раніше освоєної ділянки й композиційно орієнтована на вхід у парк із міста — вулиці Садової.

Роботи в парку тривали до смерті Ф. Потоцького (1805 p.). Виготовляли та встановлювали скульптури, добудовували оранжереї, прокладали алеї, доріжки. Було споруджено Великий водоспад із залізним містком, Амстердамський шлюз, басейн Рибки, джерело Гіппокрени, вирубано в скелі Громовий, або Левовий, грот тощо. Напевніе, Потоцький, уявляючи майбутній парк, згадував прекрасні ландшафти Франції, Німеччини, рідної Польщі. Велике враження на нього справили і знамениті петербурзькі палацово-паркові ансамблі.

Планування парку тісно пов’язане з рельєфом місцевобті, отож під час огляду його з будь-якої точки відкривається нова панорама, нові природні куточки й різні споруди. Головний вхід прикрашають дві камінні вартові башти, вінець яких запозичений із храму давньоримської богині домашнього вогнища Вести. Під ним прагнуть пройти закохані пари, бажаючи, щоб сама богиня благословила їх.

Від входу в парк углиб комплексу веде головна алея, обсаджена каштанами й тополями. Поряд тече Кам’янка. Схили її долини спрямовані до купи каміння, що називається Тарпейською скелею. Згідно з легендою, в давньому Римі так називали стрімкий бескид Капітолійського храму, звідки скидали засуджених на смерть. Головна алея приводить до павільйону Флори — надзвичайно красивої архітектурної споруди з білою колонадою в доричному стилі. Крізь її колони видно чарівні пейзажі ставу, фонтан “Змія” (водяний струм заввишки 18 м), терасу Муз, бельведер. Над Нижнім ставом, що має ще назву Іонічного моря, стоїть Левкадська скеля. Якщо дивитися на неї збоку, можна побачити профіль людини, дуже схожої на самого Потоцького. На ній споруджено майданчик — бельведер, а внизу лежить брила, названа каменем Смерті. Цю брилу хотіли підняти вище бельведера, але, за переказами, вона впала, покалічивши й поховавши під собою багатьох кріпаків.

Тарпейською долиною, пройшовши повз Громовий грот і грот Венери, можна потрапити до Верхнього ставу, в центрі якого розташований штучний Острів кохання. Тут можна помилуватися Амстердамським шлюзом і здійснити подорож в цілковитій темряві (тунель освітлюється лише через невеликі люки) на величезному човні підземною річкою Стікс, що виводить до Мертвого озера.

Територія між Нижнім і Верхнім ставами наймальовничіша й має багато художньо виконаних споруд: Великий водоспад, басейн Рибки, Джерело вужів, каскад “Три сльози”. Загальна композиція території побудована на двох принципах — живописного розташування груп екзотичної рослинності в Англійському парку для огляду зблизька й організації партерного амфітеатру для панорамного сприйняття пейзажів. Центральна зона парку розташована навколо Нижнього ставу, посеред якого стоїть фонтан “Змія”. Нижній став оточений прекрасними видовими майданчиками, гротами. Територія Верхнього ставу площею 10 га зі штучним Островом кохання обсаджена плакучими вербами, сріблястими тополями, ялинами.

У парку немає й ніколи не було палацу, звичного для композицій усіх заміських маєтків періоду класицизму. Хоча спочатку планували спорудити невеликі будинки, а на відкритому майданчику звести розкішний палац, задум не було здійснено. Це вплинуло на планувальну схему, що суттєво відрізняється від схем парків палацового типу, де яскраво виражені композиційна вісь і центр — палацовий комплекс споруд (парки в Качанівці й Сокиринцях Чернігівської області, в Немирові Вінницької області тощо). Незважаючи на відсутність основної будівлі, художня композиція “Софіївки” вражає своєю досконалістю й завершеністю.

Основна композиція парку складається з водної системи — озер, водоспадів і цілої мережі каналів, пов’язаних із архітектурно-просторовим комплексом. Вода тут є гармонійним елементом загального пейзажу. Природна вісь парку проходить уздовж мальовничого русла річки Кам’янки, створюючи складний сценарій своєрідного “театру природи”, де групи дерев і кущів, чотири штучні водойми, архітектурні споруди стають декораціями й акторами водночас.

У 1832 p., після польського повстання, парк “Софіївка” став на короткий час власністю цариці Олександри Федорівни — дружини Миколи І й був перейменований на “Царицин сад”.

З 14 липня 1836 р. майже століття парк належав Відомству військових поселень. Тут було споруджено головний вхід, упорядковано вулицю Садову, що з’єднує парк з Уманню, збудовано павільйон Флори, Рожевий павільйон, обкладено гранітом береги Нижнього ставу й Острова кохання, реконструйовано Мертве озеро та Головний каскад. Вперше висаджено платани, сосну Веймутову, тюльпанне дерево, болотний кипарис, пірамідальну тополю тощо. Було повністю відбудовано оранжереї, що дало змогу прикрасити партери парку екзотичними та тропічними рослинами.

У 1859 р. парк став власністю уманського Училища землеробства та садівництва. Через відсутність коштів заклад не міг проводити тут будівельні роботи. В 1890—1891 pp. викладач училища професор В. Пашкевич, котрий завідував тоді “Софіївкою”, в північно-східній її частині на площі близько 2 га заклав Арборетум, названий згодом Англійським парком, де було зібрано багато видів деревних і чагарникових рослин багатьох країн світу. Англійський парк межує на заході з Партерним амфітеатром, на півночі — з Єлисейськими полями. В ньому росте близько 100 видів і форм дерев і чагарників віком від 15 до 100 і більше років. “Софіївка” розширилась і стала справжнім флористичним музеєм.

Парк дуже постраждав під час Великої Вітчизняної війни, було зруйновано розсадники, скульптури, екзотичні дерева й чагарники. Після війни парк передали Управлінню в справах архітектури УРСР. І лише в 1955 р. “Софіївка” перейшла у відання НАН України, котрій підпорядковується й донині.

За повоєнні роки в парку було проведено геодезичну зйомку, складено його план, досліджено грунти. Його територію прикрасили новими скульптурами, заасфальтували центральну алею, дорогу від Кавказької гірки до воріт Сільськогосподарського інституту площею понад 14 тис. кв. м, збагатили колекціями екзотичних рослин.

Нині мистецька скарбниця “Софіївка” — найбільший центр з інтродукції та акліматизації рослин правобережного степу України. В дендропарку працюють чотири наукові відділи, будується єдиний в Україні науково-дослідний інститут із проблем збереження природно-історичних ландшафтів.

У 1984 р. малу планету № 2259, яку відкрила астроном Бурнашова, названо на честь уманського дендрологічного парку “Софіївкою”. В 1995 р. парк брав участь у міжнародному конкурсі “Європа Ностра” й отримав нагороди: медаль, диплом і барельєфну дошку за роботу з оновлення комплексу після стихійного лиха 1980 p., а також за збереження пам’яток історії та культури.

Від початку існування парк прославився як “диво України” або “одне з чудес Європи”. Кожний, хто потрапляє сюди, немов переміщується в іншу епоху. Тут особливе повітря — п’янке, сповнене коханням, ніжністю. На 170 га території парку відкриваються дива. “Софіївку” називають храмом природи, поемою з каменю, води, землі, архітектурних споруд і скульптур.