Палац Кирила Розумовського в Батурині

До видатних пам’яток палацово-паркової архітектури України, шедеврів класицистичного періоду належить палац останнього гетьмана України графа Кирила Григоровича Розумовського (1728—1803) в селі Батурині (тепер Чернігівської області). Ця споруда виділяється серед найбільших паркових ансамблів другої половини XVIII ст. особливостями архітектури та використаним будівельним матеріалом. Зведення палацу тривало з 1799 по 1803 pp. за проектом видатного російського архітектора, шотландця за походженням, яскравого представника епохи класицизму Чарлза Камерона [1730 (1743)—1812]. Він був чудовим знавцем античності, автором вишуканих палацово-паркових ансамблів, а також витончено-ошатних інтер’єрів у північній столиці Росії та її передмістях, будівником Павловська, знаменитих павільйону “Агатових кімнат” з “Холодними лазнями” (1780—1785), “Камеронової галереї” (1783—1786; пандус — у 1792—1793) в Царському Селі, головним архітектором Петербурзького адміралтейства.

Спочатку будівництво батуринського палацу доручили петербурзькому архітекторові Антоніо Рінальді, котрого К. Г. Розумовський запросив з Італії. Подальша робота над проектом і його реалізацією пов’язана з Ч. Камероном. Його роботи в Росії мали величезне значення для формування так званого видовищного класицизму, що поєднав глибоке знання зразків античності з буйством творчої фантазії декоратора. Вірний послідовник Андреа Палладіо — великого майстра італійського Відродження, Чарлз Камерон часто застосовував його композиційні прийоми та схеми, відтворюючи їх з урахуванням кліматичних і природних особливостей Росії.

Створення батуринського комплексу не було випадковим. Перемоги Росії наприкінці XVIII ст. у війнах проти Туреччини дали можливість широко освоювати південноросійські землі, будувати нові міста і розвивати існуючі. У цей час в Україні дуже активно зводились палаци, резиденції та дворянські маєтки. Багато з них являли собою модні на той час палацово-паркові комплекси, невід’ємною частиною яких стають парадні двори, оточені головним житловим корпусом і боковими прибудовами службового призначення — флігелями. Навколо палацу розбивали пейзажний парк із павільйонами, містками, ставками, а поруч часто споруджували родову церкву, фамільні мавзолеї. Такі комплекси будували, переважно, далеко від селищ — для створення органічного зв’язку дворянського маєтку з природою. А якщо замовник був не такий багатий і знатний, то й будівлі зводили не такі великі, а площа парків при них скорочувалася до невеликого саду, а іноді навіть і палісадника.

Замовником будівництва в глухому селі був сам К. Розумовський, син козака із села Лемешів під Козельцем на Чернігівщині. З 19-ти років він — рідний брат могутнього фаворита Єлизавети Петрівни, “всенародно обраний” останній гетьман України, розумний і удачливий царедворець єлизаветинської доби й часів царювання Петра III, президент Імператорської академії наук, генерал-фельдмаршал, ясновельможний граф. Після відставки в 1764 р. за надмірні вимоги щодо автономії України та після скасування гетьманства Катериною Великою, котра зійшла на престол не без його допомоги, К. Г. Розумовський 30 років свого життя прожив у Петербурзі та під Москвою. Але в 1794 р. Розумовський із родиною — дружиною, яка була двоюрідною сестрою та фрейліною імператриці Єлизавети Петрівни, а також із чотирма синами повернувся в Україну — в Батурин, де давно мріяв збудувати університет і куди сподівався перенести українську столицю. Тому свій палац він зводив із розмахом, що анітрохи не поступався столичному.

Втілюючи свої грандіозні плани, граф багато будував в Україні. Наприклад, у Почепі Чернігівської губернії (сучасна Брянщина) було споруджено один із його маєтків за проектом відомого петербурзького зодчого Ж. Б. Валлен-Деламота й за участі архітектора О. Г. Яновського.

Запрошення російських архітекторів для проектування в містах України було природним і сприяло активному поширенню не тільки найкращих зразків і прийомів російської архітектури на українській землі, а й зростанню професіоналізму українських майстрів. Тому й запросив Розумовський уславленого столичного зодчого, споруди якого були зразком для наслідування. Незважаючи на те, що проектування палацу в Батурині було для видатного столичного архітектора випадковим і раптовим, пам’ятку по праву вважають одним із найкращих його витворів, у якому видно почерк високого майстра як у загальному об’ємно-просторовому вирішенні будівлі, так і в її вишуканих і витончених деталях.

З усього комплексу батуринської садиби збереглася лише напівзруйнована будівля палацу, внутрішнє оздоблення якого так і не було завершене через смерть замовника. Палац — єдиний, що дійшов до наших днів із великого ансамблю, розташований на мальовничому плато над долиною річки Сейм. Простий і виразний об’єм палацу, компактного й лаконічного за архітектурою, домінує в місцевості, чудово сприймається з далеких відстаней. Довкола палацу колись були двоповерхові флігелі, які мали коридорну систему планування й композиційно поєднувалися з основним корпусом кам’яною огорожею. До палацу примикав партер, що переходив у великий пейзажний парк, закладений одночасно з ним.

Палац був основною спорудою всього комплексу, органічно вписувався в навколишню природу, виділявся своїм виразним триповерховим об’ємом із двома напівротондами з бокових фасадів, увінчаними куполами. Ця будівля нагадує одну з палладіанських венеціанських вілл, ніби перенесену з Італії на українську землю.

Об’ємно-просторова композиція палацу така, що він однаково сприймається з усіх боків, його архітектурі властива рівноцінність усіх фасадів. Проте при всій симетричності, в будівлі є головний фасад з боку двору з портиком із восьми колон греко-іонічного ордера, піднятим на рівень другого поверху. Загальна форма споруди досить оригінальна й незвичайна: легкий портик розташований на важкому поясі цокольного поверху й увінчаний пологим фронтоном, у якому є велике вікно сегментної форми. Значно скромніше збудований звернений до парку фасад із колонадою та відкритою верандою над нею на рівні другого поверху.

Архітектура палацу характерна активним застосуванням каменю-піщанику. Художньої виразності досягнуто завдяки прямокутним і криволінійним формам, що створюють приховану динаміку, завдяки контрасту масивних напівротонд, легкості й прозорості портика, поєднанню гладких стін із рустованими цокольного й першого поверхів. Ротондальні форми збагачують бокові фасади. На їхній пластичній стіні розміщені напівколони так званого великого ордера (на два поверхи), які за масштабом відповідають колонаді портика й підсилюють стильову єдність будівлі.

Палац є дуже вдалим архітектурним експериментом, оскільки в ньому простежується явне відхилення від канонів класичної ордерної системи. Зовнішній вигляд споруди характеризується чіткістю та вишуканістю форм. Фасади будівлі оздоблені надзвичайно витонченими архітектурними деталями — наличниками вікон, капітелями колон, малюнком карнизів, що вражають досконалістю виконання.

Порівняно невеликий палац має досить компактне планування, яке відзначається різноманіттям конфігурації, водночас просте й має традиційне групування приміщень по поверхах. На другому, основному, поверсі були приймальня, вітальні й зали, житлові покої були на третьому поверсі палацу. Напівпідвальний цокольний і перший поверхи призначалися для кухні, комор тощо. Вишукані пропорції основних приміщень і криволінійні обриси найбільших із них за площею надали плануванню палацу певну урочистість і водночас інтимність. Це враження посилювалося пишним оформленням загальних інтер’єрів, де використовувалося тонке за композицією і майстерно виконане різьблення, ліплення, золочене різьблення, кераміка печей.

У декоруванні застосовувалися також цінні породи дерева й природне каміння. Батуринський палац збудований із цегли, оштукатурений, а колони, перемички, карнизи та інші архітектурні деталі виконані з місцевого каменю — новгород-сіверського піщанику. Нижній поверх — із необтесаного каміння, що формує грубу рустовану кладку. Перекриття підвалу й об’ємів ротонд — склепінчасті, решти приміщень — плоскі.

Палац багато разів руйнували й ремонтували, унаслідок чого частково змінився його вигляд. Фрагментарно збереглися ліпний декор, груби, набірний паркет. Уперше палац було відреставровано після пожежі в 1911—1913 pp., у 1967 р. проводилися ремонтно-відбудовні роботи, в тому числі й інтер’єрів.

За місцем розташування, оригінальністю та виразністю загальної композиції, пишністю інтер’єрів і високою майстерністю виконання Батуринський палац по праву вважають однією з найвидатніших і своєрідних пам’яток палацово-паркової архітектури України класицистичного періоду.