Володимирський собор у Києві

Історія Володимирського собору бере початок задовго до його закладин. За легендою, митрополит Філарет відмовився освятити пам’ятник князеві Володимиру, котрий передбачалося встановити у Києві. Мотивація такої заяви не була позбавлена логіки: чи припустимо в пам’ять святого, котрий скинув поганських ідолів, поставити нового — йому ж? У відповідь імператор Микола І пообіцяв вшанувати рівноапостольного князя більш гідно — спорудженням храму. Попри те, пам’ятник Володимиру все ж таки поставили (у 1853 р.) Але за рік до того, у вересні 1852-го, почали збирати кошти на будівництво Володимирського собору.

Перший проект розробив архітектор І. Штром (1859 p.). За його задумом, це мав бути 15-купольний храм у формі хреста; кошторис сягав 700 тис. рублів. Розмах Штрома не мав успіху, й розробку передали П. Спарро (1862 p.), який вилучив із проекту свого попередника бокові частини і 8 куполів. Новий кошторис був значно скромнішим, але знову над дозволену межу — 100 тис. рублів. Автором останнього проекту був Олександр Беретті. У спорудженні брав участь і архітектор Р. Бернгардт.

15 липня 1862 р. відбулися урочисті закладини храму. Будівництво планувалося завершити до 900-ї річниці Хрещення Русі, до 1888 року. Та через постачання недоброякісних матеріалів і хибні розрахунки, склепіння та арки будівлі почали давати тріщини. У 1866 р. зведення Володимирського собору призупинили на десять років, до 76-го, коли будівництво очолив архітектор В. Ніколаєв разом із К. Маєвським.

У 1882 р. будівництво, здавалося, наближалося до завершення. Член Київського церковно-археологічного товариства професор І. Малишевський запропонував незвичну концепцію оздоблення Володимирського собору: надати йому зсередини вигляду давньоруського храму, суголосного епосі князя Володимира. Свої послуги зі складення проекту відразу ж запропонував Адріан Прахов, молодий, але відомий київський мистецтвознавець. У 1885 р. Прахова призначили керівником внутрішнього оздоблення, членом комітету з будівництва.

За його задумом, собор мав стати “синтезом усіх археологічних пошуків у сфері російського релігійного мистецтва”. Прахову вдалося зібрати колектив, де були такі видатні майстри, як Віктор Васнецов та Михайло Нестеров. Перший привернув увагу Прахова своїми фресками у Московському історичному музеї. У Володимирському соборі художникові запропонували розписати лицьовими зображеннями й орнаментами весь неф із куполом, стелею і колонами, котрі підтримують хори, а також образи головного іконостаса і двох бокових — північного (жертовника) та південного (дияконника). Васнецов одразу ж почав вивчати матеріали з епохи князя Володимира. Можливо, найсуттєвішими з них були оригінальні давньоруські мозаїки у Софійському соборі й соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Прахов показував Васнецову й фрески Кирилівської церкви, щойно відмиті та ще не відреставровані. Для ознайомлення з візантійським мистецтвом Васнецов вирушив до Італії, у Венецію, по тому на два місяці “засів” у знаменитому Абрамцевому — підмосковному маєтку Мамонтових, і поринув у роботу над ескізами.

Ставши до розписів, Васнецов трудився до самозречення. У соборі йому належать, крім медальйонів, 2845 кв. м розписів, 15 картин і 30 окремих фігур. Серед них — “Богоматір з немовлям”, “Євхаристія”, “Хрещення киян”, “Страшний суд”. Усю величезну роботу художник виконав власноруч. Розбивку ж він інколи довіряв учням знаменитої школи М. Мурашка. Серед його помічників були С. Костенко, В. Замирайло, М. Пимоненко, В. Менк.

Син священика, вихованець В’ятської семінарії, Васнецов був щиро віруючим, тому до роботи ставився надзвичайно серйозно. “...B жанрових та історичних картинах, статуях і загалом у будь-якому творі мистецтва — образі, звуці, слові — в казці, пісні, драмі ... — відображається весь цілісний образ народу... Лише хвора чи погана людина не пам’ятає, не цінує й не любить своєї історії”, — писав він до В. Стасова. Це, однак, не завадило йому надати своїм релігійним та історичним деталям рис знайомих. Так, Іоанна Златоуста він змалював з відомого психіатра професора І. Сікорського (батька відомого авіаконструктора), Мойсея — з художника Є. Святославського. Навіть уславлений жест малого Ісуса у найкращій композиції всього ансамблю (“Богоматері з немовлям”) Васнецов знайшов, спостерігаючи за своїм сином.

Іншим видатним майстром, котрий працював у соборі, був М. Нестеров. Його пензлеві належать 4 іконостаси верхньої та нижньої перепон (16 фігур), дві картини на обох запрестольних стінах хорів, “Богоявлення” у хрещальні.

Найскладніша, навіть драматична, історія участі у розписах Володимирського собору Михайла Врубеля. Після успішної співпраці з Праховим у реставрації фресок Кирилівської церкви Врубель, очевидно, сподівався, що йому передадуть значну частину розписів у новому храмі. Під час свого перебування у Венеції він ретельно готувався до виконання роботи і сприйняв передання замовлення Васнецову як тяжку особисту образу. Трохи охолонувши, Врубель запропонував Прахову свою участь в окремих композиціях. Скільки і які саме сюжети художник розробив у ескізах — не зовсім зрозуміло. Збереглися “Сходження Святого Духа”, “Надгробний плач”, “Воскресіння” (останні два сюжети — у декількох варіантах). Прахов стосовно ескізів Врубеля нібито сказав: “Прекрасні ескізи.., та для них треба збудувати собор у зовсім іншому, особливому стилі”. Набагато пізніше, пригадуючи цю історію, він виніс собі виправдувальний вирок: “Я мав керувати створенням Володимирського собору. Справу цю я віддав у руки В. Васнецова... З Врубелем на той час ми не порозумілися через суто особисте. 1886 року я змушений був знову поїхати на Схід для додаткових досліджень і про Врубеля довгий час не мав жодних відомостей... Лише 1887 року, коли роботи у соборі розгорнулися повним ходом, Врубель прийшов до мене і спитав, чи не візьму я його знову з собою працювати. Я запропонував йому самотужки розписати арки супроти входу. Я розумів усю своєрідність таланту Врубеля і хотів дати йому таку роботу, де він був би найменше обмежений загальним планом і характером розпису”. По суті, великому художникові дісталися декоративні роботи — орнаменти.

Важко сказати, наскільки “непочесним” було отримане Врубелем замовлення. Між іншим, попервах Прахов планував передати ту саму частину розписів В. Полєнову. Орнаменти у південному та північному нефах написав син знаменитого Сави Мамонтова — талановитий художник Андрій Мамонтов, котрий рано пішов із життя. Орнаменти середнього нефа написав Васнецов. Але Врубель мріяв про “великий живопис”, до якого Прахов його не допустив.

Навіть те, що випало на долю художника, ще зменшили через чергове урізання кошторису. Так, стіни сходів, котрі ведуть на хори, спочатку мали прикрасити сценами з історії князя Володимира; врешті-решт їх просто пофарбували й декорували невеликими візерунками. Плафон “Відділення води від тверді”, який написав Врубель, на вимогу комісії, переписав В. Котарбінський. А втім, цей художник був досить делікатним і не зачепив врубелівського пейзажу на другому плані. На жаль, уже в середині XX ст. плафон цей був непоправно пошкоджений сирістю, і його повністю переписали реставратори. Врубелю належать і деякі орнаменти у нефі собору. Помічниками великого художника були учні М. Мурашка, серед котрих вирізнялися С. Яремич та Л. Ковальський. Мистецтвознавець і художник, один із лідерів “Мира искусства” О. Бенуа вважав орнаменти Врубеля кращою частиною усього ансамблю розписів Володимирського собору. “Якби Врубелю випало втілити у грандіозних розмірах свої задуми, — писав Бенуа, — то, напевне, у нас, виключно у нас зараз, і по цілому світі з’явилися б на стінах Божого храму істинно живі, істинно натхненні слова”.

Прахова неодноразово звинувачували в тому, що для робіт у соборі, який мав стати найвеличнішим досягненням мистецтва другої половини XIX ст., він запросив (нарівні з Васнецовим, Нестеровим і Врубелем) польських художників В. Котарбінського і П. Свєдомського, котрі користувалися величезною популярністю у найширшої, найменш вибагливої частини публіки і твори яких охоче продукували на листівках. І. Рєпін писав з цього приводу у своїх мемуарах “Далеке близьке”: “В. Васнецову ледве вдалося бути призначеним до робіт у Володимирському соборі. В час його найбільшого творчого злету комісія й духовенство ставилися до нього скептично, а в душі, напевно, відверталися від глибоких творінь, не розуміючи їх: цей живопис був не їхнього приходу. А коли з’явилися Свєдомський і Котарбінський із найуторованішою ординарністю, заїждженою італійщиною, духовенство хором заспівало їм алілую...”. Так чи інакше, Свєдомському й Котарбінському належать 84 окремі фігури і 18 картин, серед яких “Таємна вечеря”, “В’їзд в Єрусалим”, “Суд Пілата над Христом”, “Розп’яття Христа”.

У соборі багато зображень героїв давньоруської історії — Кирило та Мефодій, княгиня Ольга, князь Володимир, Антоній і Феодосій Печерські, Борис та Гліб, Нестор-літописець, іконописець Аліпій (його зображено з Володимирською Богоматір’ю). Чимало героїв і пізнішого часу — Андрій Боголюбський, Олександр Невський, Сергій Радонезький...

Іконостас було виконано за малюнками Прахова, ікони в ньому написав Васнецов. Художня мозаїка, що прикрашає інтер’єри, венеціанської роботи. Двері собору також спроектовано Праховим і виготовлено на фабриці Постникова. Фігуру княгині Ольги на дверях виконав скульптор Р. Бах, фігуру Володимира — скульптор Г. Залелян. Розписи інтер’єру було виконано в 1885—1896 pp. Завершений тринефний, шестистовпний, триапсидний храм, увінчаний 7-ма куполами (2 з них розміщено над вежами-дзвіницями), мав розміри 29,85x54,93 м, висота до хреста головного купола — 48,99 м.

Освячення Володимирського собору відбулося 20 серпня 1896 року. Обряд провів митрополит Іонакій у присутності імператорського подружжя, князів та численних гостей, серед яких був і молодий М. Реріх зі своїм батьком.

Нині повністю забутий, а на межі століть дуже популярний літератор Є. Макаров написав нарис, присвячений цьому собору. На його думку, релігійна ідея, церковні перекази “знайшли у храмі св. Володимира своє художнє втілення, підсилене всією майстерністю сучасної техніки, облагороджені у фарбах, очищені від усього випадкового та грубих крайнощів. Нова художність лише збагатила старовинні зразки догматичної прив’язаності, розширила вплив церковного мистецтва на людину у різних галузях діяльності — у літературі, музиці, мистецтві та будівництві”. “Високі округлі склепіння, — продовжує Макаров, — не заступають тут сонячного світла, як заступають вони у Софійському храмі Києва, у давніх соборах Москви та Новгорода. Сонячне проміння, голубе світло дня ллються тут вільно, крізь цілий вінець великих вікон, котрі опоясують собою барабан центрального купола, і золото стін, вогні свічок тонуть у золоті й вогні проміння сонячного... Та тут не тільки релігія, поезія, щирість. Тут ще й глибоко історичне почуття... Ви у справжній, давній великокняжій Русі”.

Є копії київського храму, зокрема собор Трьох Анастасій у Глухові. Однак багато хто, особливо діячі мистецтва, не приховував свого розчарування.

За радянських часів доля Володимирського собору склалася досить-таки драматично, та все ж набагато краще, ніж долі інших київських храмів, зокрема Михайлівського Золотоверхого монастиря. Спочатку він не привертав до себе уваги нової влади. Та чудово проглядався з київського вокзалу — і одразу впав у вічі членам більшовицького уряду, котрі переїхали до Києва із Харкова в 1934 р. Прозвучала хрестоматійна фраза: “А це що — монастирське місто? Київ має стати соціалістичним!”. Того ж року собор закрили “на численні прохання робітничих організацій м. Києва як культову установу”, а його знаменитий дзвін вагою в 1100 пудів (майже дві тонни) передали “на потреби індустріалізації країни”. В будівлі, звичайно ж, розмістилася СВБ — “Спілка войовничих безбожників”.

Та попри все Володимирському собору вдалося уникнути знищення. Можливо, вирішальну роль у цьому зіграв М. Нестеров, який звернувся по заступництво до самого Сталіна. Старий художник тоді користувався великою повагою (1941 р. його нагороджено Сталінською премією), і храм, в оздобленні якого він брав безпосередню участь півстоліття тому, помилували. У 1944 р. Володимирський собор повернули церкві, й він став кафедральним. Сюди перенесли дві святині — мощі св. великомучениці Варвари (із Михайлівського Золотоверхого монастиря) і св. Макарія, митрополита Київського, убитого в 1497 р. під час навали кримських татар (перед цим святині перебували у Софійському соборі). У 1946—1952 pp. під керівництвом художника Л. Калениченка розписи собору було реставровано. Саме тут проходили головні урочистості на честь тисячоліття Хрещення Русі (1988 р.). Нині Володимирський собор є кафедральним собором Української православної церкви Київського патріархату.