М. Врубель. “Богоматір з немовлям”

У житті Михайла Олександровича Врубеля (1856—1910) шукали — і завжди знаходили — “таємниці”, “дивні перетинання”, якісь фатальні збіги, де по-різному перепліталися події, люди і творчість. Місцем дії часто був Київ — найулюбленіше місто художника. “Який усе-таки гарний Київ. Шкода, що я тут не живу. Я люблю Київ...” — йдеться в одному з його листів.

Таємницею і скандалом оточений, мабуть, і найдосконаліший витвір Врубеля київського періоду — вівтарний образ “Богоматір з немовлям”, написаний ним для Кирилівської церкви у Києві.

В 1882 р. молодого Врубеля, вихованця петербурзької Академії мистецтв, рекомендували професорові Адріану Вікторовичу Прахову (1846—1916), який керував тоді реставрацією давніх церков і фресок у Києві. М. Врубель працював над відновленням фресок XII ст. у Кирилівській церкві. Він палко закохався в дружину Прахова — Емілію Львівну. Їхня зустріч відбулася на київській квартирі Прахових (цей будинок 6/11 по вулиці Великій Житомирській зберігся донині. На ньому встановлено меморіальну дошку).

Емілія Львівна вийшла заміж за А. В. Прахова у 16 років (йому було тоді 22). Подружжя багато подорожувало, побувало в найзнаменитіших музеях Європи. Емілія Львівна була музично обдарована — закінчила консерваторію по класу фортепіано, брала уроки в самого Ліста. Судячи з фотографій, що збереглися, дружина професора Прахова не була класичною красунею — вилицювата, широконоса, але з дивовижними, бездонними очима, які затьмарювали все. Тим, хто її знав, найбільше запам’яталися гострі відповіді та ексцентричні вчинки. Є. Мамонтова, наприклад, згадувала про Емілію Львівну, що в товаристві вона була вірна собі і не дозволяла довго бути серйозними. Одразу починала пустувати, і завжди вечір закінчувався сміхом та жартами, що інколи переходили межі.

Для Михайла Олександровича 32-річна (старша від нього на чотири роки) мати трьох дітей (дочок Олени та Ольги і сина Миколи) стала Прекрасною дамою, до якої художник ставився з повагою і захопленням.

У листах до Анни Врубель, старшої сестри і близького друга, Михайло Олександрович передає свої розмови з коханою жінкою, які здавалися йому великим одкровенням: “Одна чудова людина (ох, Аня, які бувають люди) сказала мені: “Ви дуже багато думаєте про себе, це і вам заважає жити, і засмучує тих, кого ви думаєте, що кохаєте, а насправді закриваєте все собою в різних театральних позах. Ні, простіше, щось на зразок: “Кохання має бути діяльним і самовідданим”. Усе це просто, а мені здалося таким новим”.

А. В. Прахов із приводу всього, що відбувалося, міг відчувати хіба що роздратування. Він запропонував Врубелю вирушити до Італії — вивчати старих майстрів і заодно закінчити чотири ікони до вівтаря Кирилівської церкви — “Ісус Христос”, “Святий Афанасій”, “Святий Кирило” і “Богоматір з немовлям”. Мабуть, головним джерелом натхнення для художника стали не побачені ним шедеври, а взята з собою фотографія Емілії Львівни. Далі Венеції Врубель не поїхав, а в створеній ним в Італії “Богоматері” портретні риси Е. Прахової впізнавали всі й одразу. Визнавали, що “вийшло щось, від чого можуть очі загорітися” і що “особливо гарна ікона Богоматері” (Нестеров), але й розуміли, що до чого.

У результаті київський період, що розпочався великими сподіваннями, закінчився для Врубеля дуже сумно. Розписи у Володимирському соборі, будівництво котрого саме було завершено і оздобленням в якому керував також А. Прахов, доручили іншим художникам. Врубель мріяв про цю роботу і розробив акварельні ескізи до стінопису північного нефа — чотири варіанти “Надгробного плачу” і два — “Воскресіння”, “Вознесіння”, з приводу яких Прахов начебто сказав: “Чудові ескізи. Але для них треба побудувати собор у особливому стилі”. Художникові дозволили виконати тільки орнаментальний розпис правого нефа, який був найкращою частиною всього ансамблю розписів. Відсутність у творах релігійної єлейності, духу покори, оригінальність трактування біблійних сюжетів спричинили відмову будівельного комітету собору втілити задум Врубеля.

Та значно важчою для Врубеля стала розмова з Емілією Львівною. З точки зору життєвої логіки рішення його Прекрасної дами було цілком зрозуміле: “Прахов — дійсний радник, “його превосходительство”, а хто такий Врубель? Просто геній”.

Душевний біль був такий великий, що художник намагався притлумити його болем фізичним. Через багато років він розповість художникові К. Коровіну: “Я різав себе ножем. Чи зрозумієте ви? Отож, я кохав жінку, вона мене не кохала — навіть кохала, але багато що заважало їй зрозуміти мене. Я страждав через неможливість пояснити їй це, що заважало. Я страждав, але коли різав себе, страждання зменшувалися”.

Врубель брав участь у відновленні живопису в Софійському соборі (три фігури архангелів у куполі). Потім поїхав до Одеси. Попереду на нього чекала гучна слава “глави декадентів”. Драматичне сприйняття світу Врубель найповніше втілив у роботі над темою Демона — головною в його творчості московського періоду (“Демон, який сидить”, 1890; “Демон зборений”, 1902). Був щасливий шлюб (1896) з українською співачкою Надією Іванівною Забілою, рідна тітка якої була дружиною художника М. Ге. Її образ Врубель втілив у картині “Царівна-лебідь” (1900) і багатьох портретах. 1901 р. разом з дружиною приїздив до Києва на її гастролі. 1903 р. перебував у Києві разом з дружиною і сином Савелієм, який 3 травня помер.

З 1900 р. його творчість набула трагічної сповіді, а часом і рис хворобливого надлому. З 1902 р. Врубель страждав на тяжку душевну хворобу.

Хвороба Врубеля стала, здається, головним скандалом у його багатій на скандали біографії. Захват “жовтої преси” був безмежний — всю читабельну публіку негайно сповістили про те, що автор “демонів” нарешті збожеволів. А подружжя Прахових, між іншим, тут-таки пригадало, що ще 20 років тому помічало за Врубелем різні “дивацтва”, хоча тоді вони про ці дивацтва чомусь нікому не казали.

Проте сам Врубель нічого про це не знав. У лікарні спочатку він багато працював — писав олією, малював, ліпив. Так було створено величний “Азраїл” та численні малюнки — краєвид з вікна лікарні, портрети лікарів і хворих, натюрморти з невигадливих предметів, що були під рукою. При цьому Врубеля переслідувала нав’язлива ідея скоєного ним страшного гріха, який треба тепер спокутувати шляхом нестерпних самокатувань. Хворий художник відмовляється їсти і спати. Відмовляється навіть сидіти — молиться стоячи, поки не падає від слабкості. Можливо, і страшний розвиток своєї хвороби Врубель сприймав як одну з таких спокутних вправ — у нього розвивається параліч, а 1906 р. настає сліпота. У 1910 р. у Петербурзі він помер.

Е. Прахова пережила Врубеля на 17 років. З чоловіком вона зрештою роз’їхалася, хоча так і не розлучилася. Помираючи, вона наполягла на тому, щоб усі листи до неї Врубеля було знищено. З улюблениці — дочки Олени — вона взяла відповідну клятву, яку та виконала...