“Жінка, яка розчісує волосся” О. Архипенка

В Україні, на батьківщині Олександра Порфировича Архипенка, зберігається лише 14 його робіт — 8 малюнків, три скульптури і три живописні твори. Усі вони були зібрані на виставці “Збережено в Україні”, яка відбулася наприкінці 2001 р. у Києві. Експозиція зайняла один зал. Із цих 14-ти творів “Жінка, яка розчісує волосся” — найефектніша і “найархипенківська”. Її було створено в 1915 р. у Парижі. Маленька (трохи більше як 15 см), граціозна статуетка — втілення відразу кількох великих реформ майстра, справедливо названого кращим скульптором XX ст.

Народився Архипенко у Києві 30 травня 1887 р. В університеті святого Володимира працював батько майбутнього скульптора і художника, інженер-механік Порфирій Антонович Архипенко. При цьому Київ став не тільки місцем народження, а й містом великих одкровень. Про те, хто, що, коли і як вплинув на Олександра Архипенка, сперечалися давно й багато. Здається, сам майстер просто не усвідомлював вражень, що він їх отримував і згодом переплавляв у неповторний власний стиль: “В університетському саду стояла стародавня скульптура. Це була сувора, похмура брила з невиразною подобою людської фігури. Добре пам’ятаю, як я залазив на неї, коли був хлопчиком. І я, і мої товариші наважувалися навіть сідати їй на голову або кидати в неї камінням. Зате ввечері, коли ворота зачиняли і сад порожнів, я боявся її і обминав десятою дорогою. Вона була якась таємнича і страшна”. Нині “скіфська баба” (половецька скульптура XII—XIII ст.), що вразила уяву маленького Олександра, стоїть біля входу до Національного художнього музею України в Києві.

У 1902—1905 роках Олександр Архипенко навчався в Київському художньому училищі, яке на той час очолював Володимир Ніколаєв — людина цікава, енергійна і вельми ліберальна. Товаришами по навчанню Олександра були два інші майбутні класики — О. Богомазов і А. Лєнтулов. За участь у студентських страйках Архипенка з училища відчислили. У 1906 р. О. Архипенко відвідував студію київського пейзажиста Сергія Світославського. На організованій С. Світославським (того ж року) виставці молодий скульптор уперше виставляє декілька своїх робіт. Відомі тільки їх назви, надруковані в каталозі: “Думка” (або “Мислитель”), “Запорожець”, “Розпач”, “Іуда”, “Жіночий портрет”. З “Мислителем” сталася анекдотична історія: “Відкрив у селі виставку своїх робіт. Серед них було кілька кольорових. “Мислитель” — червоний. На дверях почепив об’яву: “Робітники і селяни — за меншу плату”. Першим відвідувачем був поліцейський наглядач... “Чому робітники і селяни мають менше платити?” Потім узрів “Мислителя”: “Навіщо він мислить і чому він червоний?!”.

На цьому київський період у житті О. Архипенка закінчується. 1907 р. 20-річний скульптор виїжджає з України — спочатку до Москви, а потім (1908-го) — до Парижа. В Паризькій мистецькій школі він провчився 14 днів — тільки для того, щоб розібратися, що й тут, у світовій столиці мистецтв, навчають не того, чого йому хотілося б. Він навчається сам, відвідує музеї, експериментує і знаходить. У 1910 р. відкриває в Парижі власну художню школу. Спілкується з Пабло Пікассо, Фернаном Леже, Жоржем Браком. Про нього пише Гійом Аполлінер. Його називають першим кубістом у скульптурі, хоча сам О. Архипенко ставився до характеристики дещо скептично. Насправді він завжди був “сам по собі”. А реформуванню було піддано геть усе — простір (отвори-паузи, контррельєф), час (рухомі скульптури), матеріал (скульптор працював зі склом, листовим металом, целулоїдом, пластмасою), колір (поліхромна скульптура), світло (скульптура, підсвічена із середини)... Він став знаменитим.

У 1921 р. О. Архипенко переїжджає до Берліна, в 1923-му — перебирається до США. Згодом скульптор одержав американське громадянство.

А Україна дедалі більше набувала рис назавжди втраченого раю. При цьому Олександр постійно сперечався зі своїм братом Євгеном, колишнім міністром Української Народної Республіки: “Ти в кожному листі пишеш, щоб я став національним художником і працював на національній підкладці. На цю тему можна багато говорити. На превеликий жаль, я не можу залишити те, що я зробив у мистецтві, а зробив я багато, і зроблене не має нічого спільного з моєю національністю. Я художник Європейський, і ним маю залишитися... Писати український побут — то ще не є українська творчість. Писали і німці, і французи, але це все не те. Потрібен стиль, а він був у старих, древніх українців”.

Зв’язки з батьківщиною О. Архипенко намагався підтримувати, скільки міг. У 1922 р. він виставлявся в Берліні (в експозиції радянського мистецтва в галереї Вані-Дімен) разом із колишніми співвітчизниками — Казимиром Малевичем, Олександрою Екстер, Павлом Білоновим. На запрошення (1929-го) Київського художнього інституту приїхати і викладати майстер, утім, відповів досить ухильно: “Робота в Києві — це було б нагородою за мою художню діяльність. Але обставини моєї художньої і педагогічної роботи за кордоном не дають змоги тепер переїхати до Києва”. При цьому до Києва відправив подарунок — бюст “Диригент В. Менгельберг під час виконання 9-ї симфонії Бетховена” (нині цей твір зберігається в Національному художньому музеї України). Але в 1930 p., на виставці в Чикаго, О. Архипенко помістив свої роботи в українському павільйоні. Невдовзі він стає членом Львівської асоціації незалежних українських художників і дарує їй свої роботи, в тому числі й “Жінку, яка розчісує волосся”. 1935-го було створено бюст “Шевченко-пророк”. О. Архипенко пропонує свій проект вашингтонського пам’ятника великому українському поетові, проте не бажає брати участі в організованому з цієї нагоди конкурсі. Пам’ятник Т. Шевченкові у Вашингтоні встановили, але його автором був не Архипенко.

Потім настає тиша — тиша, втім, жахлива. В 1952 р. дві картини і скульптуру О. Архипенка, що зберігалися в Національному музеї у Львові, було знищено за офіційним розпорядженням — як твори “формаліста, націоналіста, емігранта”. Решту було врятовано лише завдяки мужності та винахідливості музейних працівників — у списках, що підлягали черговій “чистці”, малюнки О. Архипенка і скульптура “Жінка, яка розчісує волосся” фігурували як твори невідомого автора. Очевидно (і на щастя), справа обмежилася читанням списку. Граціозну красуню з порожнечею замість обличчя при безпосередньому розгляданні, напевне, вважали б занадто “формалістською”.

Сам скульптор був, звісно, іншої думки: “Порожнечі на моїх скульптурах мають творче коріння, і психологічна значущість цих порожнеч також спонукає до творчого акту. Порожнечі сприймаються як символи відсутності форми і стають підставою для народження асоціацій та виникнення почуття відносності... Саме відсутність чогось, а не присутність, і є причиною, імпульсом мотиву творчості... Природа створює те, чого поки що немає. Визнання і використання людиною цього принципу можуть привести її до розуміння багатьох духовних цінностей мистецтва, самого життя... Слід підкреслити, що реальність неіснуючого — цілком життєва концепція, але водночас — до небезпечного важко вловимий творчий елемент мистецтва. Без чіткого розуміння цього принципу і без його правильного технічного застосування легко впасти в абсурд. Наприклад, абсурдно, безглуздо просвердлювати отвори в скульптурі або бездумно видовбувати порожнечі, якщо вони не символічні чи не асоціативні. Видовбати отвір у формі нирки — що може бути більш далеким від створення форми, яка символізує відсутність предмета? Аморфна частина полотна або аморфна маса — визнання творчого безсилля, а не творчої сили. Манірність, гра з випадковими порожнечами або буфонада ніколи не замінять розвитку мистецтва, що прагне досягти нових висот”.

Часи змінювалися, і в 1964 р. О. Архипенка запросили до Києва на святкування 150-річчя від дня народження Т. Шевченка. Але поїздка не відбулася — 24 лютого 1964 р. скульптор помер у Нью-Йорку і був похований на кладовищі Вудлаві (Бронкс).