“Колгоспне поле” Катерини Білокур

“Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї увесь світ!” — так сказав Пабло Пікассо про Катерину Білокур. Лідер мистецтва XX ст. побачив картини “громадянки села Богданівки” 1954 р. на Міжнародній виставці в Парижі. Його замилування К. Білокур, котру він назвав геніальною, було чимось особливо дивним, майже зухвалим: сучасному мистецтву метр зазвичай давав нищівні характеристики (“Я тону в лайні”). Пікассо порівнював її із Серафіною Луїз, художницею-примітивісткою із Санліса, яка теж писала квіти. “Ці квіти зібрані в іншому світі”, — говорили про її картини. Французька художниця провела останні роки свого життя в божевільні й була похована в спільній могилі. Лише після смерті до неї прийшла всесвітня слава. А Катерина Білокур?

Життя Катерини Василівни Білокур (1900—1961) можна охарактеризувати двома словами — подвиг і диво. Читати і писати навчилася самотужки. Малювати почала з дитинства, спочатку вуглем на клаптях старих сорочок, потім — на полотні. Подвиг, бо не перестала малювати, незважаючи на постійні “технічні” складності (методом спроб і помилок сама навчилася грунтувати полотно, намагалася робити й фарби, надавала перевагу саморобним пензлям “із котячого хвоста” — на 9, 12 або 36 волосків; невдало скінчилися намагання вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, потім — до Київського театрального технікуму; родина засуджувала захоплення малюванням).

А диво — бо якось, почувши по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була?” у виконанні Оксани Петрусенко, зважилася написати листа, адресувавши його: “Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко”, — і лист цей не загубився, а вкладений у нього малюночок на шматку полотна із зображенням калини настільки вразив співачку, що вже через рік, у 1940, за її сприяння в Полтавському будинку народної творчості відкрилася перша персональна виставка художниці.

У натюрмортах, пейзажах, портретах, автопортретах Катерини Білокур органічно поєднуються безпосередність індивідуального світосприйняття й оригінальність його образного відтворення, пластична досконалість композицій та висока майстерність. Вона не робила ескізів і начерків, великі полотна починала писати з найдрібніших деталей. “Квіти увечері”, “Привіт урожаю”, “Колгоспний достаток”, “Колгоспне поле”, “Кавун, морква, квіти” вирізняються досконалою композицією. У творах простежується своєрідна “драматургія” кольору: пишні сонячно-золотаві хвилі з переливами темно- і світло-бузкового. У хвилястих контурах зображень відчувається тонкий декоративний ритм.

У картинах відтворювала квіти — соняшники, жоржини, рожі, півонії, волошки (всього понад 100 назв), що здаються персоніфікованими, гармонійно поєднуються із плодами (“Жоржини” (1940, 1957), “Сніданок” (1950), “Квіти та овочі”, “Бурячок” (обидві — 1959).

На Міжнародній виставці в Парижі експонувалися три картини К. Білокур — “Берізка”, “Цар-Колос” і “Колгоспне поле”. “Цар-Колос” (1947) — гімн людській праці: до колосся пшениці тягнуть свої голівки садові, польові й лісові квіти.

“Колгоспне поле”(1949) створене у щасливий період життя (рік завершення картини був роком прийому Білокур до Спілки художників). Це — мальовничий гімн квітам: шість жоржин, які піднімаються із-за тину з накинутою на нього хусткою, і величезний вінок, сплетений із усіх квітів, що розпускаються протягом року. Це ті квіти, які вона бачила, навіть не виходячи із двору свого будинку в Богданівці, і через які вона осягала сама й розкривала іншим красу всесвіту і велич Бога. Крізь квітковий вінок розкривається далечінь — вода, земля, небо — неосяжний і загадковий світ, про який Катерина Білокур знала незрівнянно більше, ніж ті, хто не раз обігнув земну кулю.

...Вона ніколи не зривала квітів. Терпляче чекала, коли розпуститься, зацвіте потрібна їй жоржина чи рожа. Мистецтвознавець М. Кулішова згадує такий випадок...

...Дорога з Києва в Богданівку була мальовничою. У розпалі стояло літо. Завваживши у вікно автобуса квіткове диво, я попросила водія зупинити. Катерина Василівна вийшла із салону й оторопіла: смуга поля понад дорогою й аж до обрію червоно палахкотіла дикими маками. Від захвату Катерина Василівна навіть руками сплеснула: “Яка Божа краса!” — вирвалося в неї.

— Зараз збігаю і нарву вам букет маків, поставите у вазі — нагадуватимуть вам про поїздку в Київ.

— Ой, не робіть цього, дорога Маріє Андріївно! — не сказала, а скрикнула художниця. — Квіти, як і люди, — живі, у них є душа! Не рвіть, нехай цвітуть на радість людям і сонцю.

І тоді Катерина Василівна зізналася мені, що, крім чебрецю, м’ятн, пижма й любистку (для запаху), ніяких квітів більше не зривала.

Мені стало соромно за свій необдуманий учинок, а коли заспокоїлася, спитала:

— А як же ви малюєте квіти, Катерино Василівно?

— Сидячи біля стеблинки із квіткою, з натури. Зірвана квітка — уже не квітка.

...Розповідають, що художниця відмовила хлопцеві, який подарував їй букет: “Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?” Вона завжди відмовлялася приймати букети в дарунок. Заради того, щоб побачити ту чи іншу квітку “живою”, Катерина Білокур могла пройти на своїх хворих, застуджених ногах 20—30 км — у ліс під Пирятин, у мальовничі закутки під Яготин. У Києві улюбленим місцем був Ботанічний сад.

Катерина Білокур залишила епістолярну спадщину — листи, маленькі поеми у прозі. В 1956 р. вона була удостоєна звання народного художника України.