Цивільне право України

Загальні положення про зобов'язання із відшкодування шкоди

Якщо інші інститути цивільного права встановлюють правові форми для формування нормальних правових відносин, інститут відшкодування шкоди є правовим оформленням реакції суспільства на процеси патологічні — порушення приписів правової системи, що існує. Інститут відшкодування шкоди не виконує самостійної господарської функції, як, наприклад, інститути власності, договору, спадкування, він встановлює немов би норми допоміжні, які забезпечують безперешкодне виконання зазначеними інститутами їх призначення. Тому на нього покладено виконання спеціальної, відновної функції, що забезпечує приведення майнового положення потерпілого у стан, що існував до правопорушення.

За зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі.

Зобов'язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду — деліктною.

Правове регулювання зобов'язання здійснюється главою 82 ЦК та іншими актами.

Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підстави виникнення деліктного зобов'язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: а) наявність шкоди; б) протиправну поведінку заподіювача шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст. 1187 ЦК).

За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК, шкода підлягає відшкодуванню: а) в повному обсязі — тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності); б) особою, яка безпосередньо завдала шкоду.

На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом:

— обов'язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем, наприклад, шкоду, завдану малолітньою особою, відшкодовують її батьки (усиновителі) або опікун чи інша фізична особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього (ст. 1178 ЦК);

— розмір відшкодування може бути зменшено, наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК);

— розмір відшкодування може бути збільшено, наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст. 1203, 1208 ЦК).

У ч. 1 ст. 1166 ЦК міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов'язкову підставу деліктної відповідальності. Питання протиправної поведінки ми вже розглянули у § 3 Гл. 3 цього посібника, однак, порівняно із загальними положеннями, протиправна поведінка в деліктних зобов'язаннях має свою особливість. Окрім традиційних форм дії та бездіяльності, в деліктних зобов'язаннях протиправна поведінка може існувати і в формі рішеннь відповідного органу влади. Окрім цього, в деліктних зобов'язаннях відповідальність настає також і за окремі правомірні діяння.

Законом визначено такі випадки, коли шкоди завдано правомірними діями:

1) під час виконання фізичною особою своїх обов'язків;

2) під час здійснення фізичною особою права на самозахист;

3) у разі прийняття закону про припинення права власності на певне майно;

4) у стані крайньої необхідності;

5) за згоди потерпілого, але за умови дотримання правових норм.

У розглянутих вище випадках немає протиправності, тож не виникає деліктного зобов'язання і, відповідно, відповідальність за завдану шкоду. Однак законодавець передбачив два виняткові випадки, коли допускається відшкодування шкоди, завданої правомірними діями. Йдеться про завдання шкоди власникові майна у разі прийняття закону, що припиняє його право власності, та у стані крайньої необхідності.

Обов'язковою підставою деліктної відповідальності є також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою. У деяких випадках він має складний характер, наприклад, у разі завдання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я фізичній особі необхідно встановити причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою і каліцтвом, а також між каліцтвом і втратою професійної чи загальної працездатності (ст. 1195 ЦК).

Суб'єктивною підставою деліктної відповідальності є вина. Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК характерними ознаками вини у цивільному праві є: а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок довести відсутність вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним; б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма. Особливістю деліктних зобов'язань також є можливість у випадках, передбачених законом, покласти обов'язок відшкодувати завдану шкоду й незалежно від вини її заподіювача, наприклад, якщо шкоду завдано джерелом підвищеної відповідальності (ст. 1187 ЦК).

До підстав звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди законодавець відносить казус (випадок), непереборну силу та умисел потерпілого.

Казус (випадок) — це завдання шкоди без умислу та необережності, тобто якщо особа не знала, не могла і не повинна була знати про можливість настання шкідливого результату.

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

Після того, як ми визначилися з поняттям непереборної сили, слід порівняти непереборну силу та випадок (казус), щоб докладніше з'ясувати зміст цих понять:

1) непереборна сила — це об'єктивно невідворотна подія за певних умов не тільки для заподіювача шкоди, й для інших осіб за досягнутого рівня розвитку науки і техніки, а випадок — об'єктивно відворотній, але його не може попередити певна особа;

2) непереборна сила — це надзвичайна подія, яку не може передбачити заподіювач шкоди, а за випадку — останньому надано можливість передбачити завдання шкоди;

3) непереборна сила — це завжди зовнішня подія щодо діяльності заподіювача шкоди, а випадок, як правило — внутрішня обставина.

Щодо умислу потерпілого, то він не є безумовною підставою звільнення від деліктної відповідальності. Згідно з ч. 3 ст. 1193 ЦК, вина потерпілого не враховується у разі: а) відшкодуванні додаткових витрат при відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (зумовлених потребою посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо) (ч. 1 ст. 1195 ЦК); б) відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника (ст. 1200 ЦК); в) відшкодування витрат на поховання (ст. 1201 ЦК); г) якщо потерпілим є малолітня або недієздатна особа.

Суб'єктами деліктного зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового зобов'язання, є боржник і кредитор. Боржник — це особа, яка зобов'язана відшкодувати завдану шкоду, а кредитор — потерпілий.

Фізичну особу може бути визнано суб'єктом деліктного зобов'язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) — деліктоздатна. Трапляються випадки, коли суб'єктом відповідальності за завдану шкоду в деліктних правовідносинах є не фізична особа — безпосередній заподіювач шкоди, а інша особа. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду за таких умов покладено на осіб, указаних в законі, які й є суб'єктами з її відшкодування (ст.ст. 1178, 1184 і 1186 ЦК).

Суб'єктами деліктної відповідальності можуть бути й юридичні особи незалежно від їх виду. Особливість їх участі у цьому виді цивільних правовідносин полягає в тому, що вони несуть відповідальність за шкоду, завдану їх працівниками у зв'язку із виконанням останніми їхніх трудових функцій (ст. 1172 ЦК України).

Обов'язок відшкодувати шкоду може бути покладено й на державу Україна, АРК, орган місцевого самоврядування у разі її завдання відповідними органами влади або їх посадовими (службовими) особами (ст.ст. 1173, 1174, 1175, 1176 ЦК).

Другою стороною деліктного зобов'язання — кредитором — є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдано шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. Наприклад, фізична особа є потерпілим незалежно від її віку, стану здоров'я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобов'язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

Об'єктом деліктного зобов'язання є дії божника з відшкодування завданої шкоди у повному розмірі.

Трапляються випадки завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю двох або більше осіб, що спричинило настання несприятливих наслідків як неподільного результату. Відповідно до ст. 543 ЦК, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність.

Особа, яка відшкодувала завдану шкоду повністю, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти заподіювачів у рівній частці за вираховуванням частки, яка припадає на нього за правилами ч. 1 ст. 544 ЦК.

Суд має право притягнути осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, до часткової відповідальності, замість солідарної, якщо потерпілий подав відповідну заяву. Частки відповідальності з відшкодування шкоди визначає суд за правилами відповідно до ступеня вини осіб.

Як солідарна, так і часткова відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, не виключає урахування вини потерпілого та матеріального становища осіб, які завдали шкоди (ст. 1193 ЦК).

Однією із форм забезпечення виконання зобов'язань заподіювачем шкоди є страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди (ст. 980 ЦК). Однак страхове відшкодування або страхова сума, що підлягає сплаті потерпілому, не завжди покриває завдану шкоду, оскільки межі відповідальності страховика встановлюються угодою між сторонами, а у разі обов'язкового страхування — законом, і грунтуються на гіпотетичних (умовно передбачених), а не фактичних розмірах відповідальності. У ст. 1194 ЦК закріплено обов'язок особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням.

Правила ст. 1194 ЦК застосовуються тільки у разі, якщо особа застрахувала ризик своєї цивільної відповідальності за добровільним або обов'язковим страхуванням на користь третьої особи. Тобто ця норма не поширюється на випадки укладення договорів страхування майна, відповідальності за договором, підприємницького ризику, особистого страхування.

За загальним правилом особа, на користь якої здійснено страхування (потерпілий), не має права звернутися безпосередньо до страхувальника. Вимога про відшкодування шкоди пред'являється до страховика. Проте, якщо страхового відшкодування (сплату якого проводить страховик) недостатньо, страхувальник (для повного відшкодування завданої ним шкоди) зобов'язаний сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто ст. 1194 ЦК з метою захисту прав потерпілого встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність страхувальника.

Законодавець у ст. 1192 ЦК передбачає такі способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого:

• в натурі (передати річ того самого роду і такої самої якості, полагодити річ тощо);

• відшкодування завданих збитків.

Згідно зі ст. 1211 ЦК потерпілому надається право вибору способу відшкодування шкоди як найбільш прийнятного для нього, однак остаточне рішення залишається за судом.

Як у разі відшкодування шкоди в натурі, так і в разі відшкодування завданих збитків грішми, потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку з завданням шкоди майну.

Постановлюючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, яке не можна використати за призначенням, але воно має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передання цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад автомобіля), було використано нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих з виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не вправі вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (в разі відшкодування збитків).

Якщо на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких його було присуджено, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів.

ЦК розрізняє загальні та спеціальні види деліктних зобов'язань. До загальних видів законодавець відносить зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої особі, та зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої майну. Шкода, завдана особі, полягає або в ушкодженні здоров'я каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я, або в завданні смерті потерпілого. А шкода, завдана майну, свідчить про порушення майнової сфери особи у формі зменшення його майнових благ або їх знецінення.

До спеціальних видів ЦК України відносить: зобов'язання із відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою; відшкодування шкоди, завданої органом державної влади АРК або органом місцевого самоврядування; відшкодування шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду; відшкодування шкоди, завданої малолітньою і неповнолітньою особою; відшкодування шкоди, завданої недієздатною і обмежено дієздатною особою, а також особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; відшкодування ядерної шкоди; відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами; відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність; відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг); відшкодування моральної шкоди.