Цивільне право України

Загальні положення про цивільні правовідносини

Цивільно-правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, які складаються між майново та організаційно відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Для більш повної характеристики цивільних правовідносин необхідно:

• встановити підстави їх виникнення, зміни та припинення;

• визначити їх суб'єктний склад;

• виявити їх зміст та структуру;

• з'ясувати, що є об'єктом цих правовідносин.

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичний факт, до якого переважно належать:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової та моральної шкоди іншій особі;

4) акти цивільного законодавства;

5) акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування;

6) рішення суду;

7) настання або ненастання певної події;

8) інші юридичні факти (ст. 11 ЦК).

Докладніше питання юридичного факту як підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин буде викладено далі, у § 6 Гл. 2 цього посібника.

Суб'єктний склад цивільних правовідносин становлять особи, які беруть участь у відповідних правовідносинах. Учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК). Проте кожен із указаних суб'єктів може брати участь у цивільних правовідносинах лише за умови їх правосуб'єктності. Під поняттям "правосуб'єктність" слід розуміти соціально-правову можливість суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Складовими частинами правосуб'єктності є правоздатність (здатність суб'єкта бути носієм цивільних прав та обов'язків) та дієздатність (здатність суб'єкта своїми діями набувати цивільних прав та здійснювати їх, а також: створювати для себе цивільні обов'язки та виконувати їх). Іноді в літературі з категорії дієздатності учасників цивільних правовідносин додатково виокремлюють деліктоздатність (здатність суб'єкта нести цивільно-правову відповідальність за невиконання цивільного обов'язку).

Учасників цивільних правовідносин поділяють на уповноваженого та зобов'язаного. Проте суб'єктний склад цивільних правовідносин може змінюватись внаслідок правонаступництва, тобто коли одна сторона (правонаступник) передає іншій стороні (правоприємнику) свої права та обов'язки за певними правовідносинами (універсальне), або тільки права чи тільки обов'язки (сингулярне).

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки учасника цивільних правовідносин. Змістом суб'єктивного права є юридичні можливості, що надані суб'єктові, які в своїй сукупності становлять повноваження. Кожне суб'єктивне цивільне право передбачає, зазвичай, такі основні повноваження:

• повноваження на власні дії — можливість самостійного вчинення суб'єктом фактичних та юридично значущих діянь. Наприклад, власник, здійснюючи своє право власності, може вчиняти дії з володіння, користування та розпорядження певним майном;

• повноваження вимоги — можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків. Наприклад, покупець за договором купівлі-продажу має право вимагати в продавця передачі йому у власність майна, за яке він сплатив відповідну суму;

• повноваження на захист — можливість самостійно чи опосередковано через юрисдикційні органи застосувати щодо зобов'язаної особи заходи державно-примусового характеру з метою усунення перепон у здійсненні регулятивного суб'єктивного права чи відновлення його до попереднього стану. Іноді ці повноваження в літературі розглядаються як окреме суб'єктивне цивільне право.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки учасника цивільних правовідносин. Розрізняють два види суб'єктивних цивільних обов'язків:

• активний (позитивний) обов'язок — спонукання суб'єкта до вчинення суспільно корисних дій (наприклад, вчинити дію з передачі майна, виконання робіт чи надання послуг) в інтересах уповноваженого суб'єкта, оскільки невиконання цього обов'язку забезпечується санкцією;

• пасивний (негативний) обов'язок — спонукання суб'єкта до утримання від учинення певних дій, якими порушуються публічні інтереси та інтереси уповноважених осіб (наприклад, заборона заподіювати шкоду іншим особам зумовлює обов'язок не вчиняти дій, якими може бути завдано шкоду).

За своєю структурою зміст цивільних правовідносин може бути простим або складним. Простим вважають зміст правовідносин, в яких одна сторона наділена лише суб'єктивним цивільним правом, а інша — лише суб'єктивним цивільним обов'язком, наприклад, дарування, позичка тощо. Складним вважають зміст правовідносин, в яких на боці кожної зі сторін є як суб'єктивні цивільні права, так і суб'єктивні цивільні обов'язки, наприклад, купівля-продаж, міна, поставка тощо. Таких правовідносин у цивільному праві переважна більшість.

Об'єктом цивільних правовідносин є те, на що ці правовідносини спрямовані та вчиняють певний вплив. До об'єктів цивільних правовідносин належать речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні й нематеріальні блага (ст. 177 ЦК).

Цивільні правовідносини у своїй сукупності становлять певну систему. Їх можна поділити на відповідні види, залежно від тих чи інших обставин.

1) За підставою виникнення правовідносин вирізняють регулятивні та охоронні правовідносини.

Регулятивні правовідносини — це правовідносини, які призначені для опосередкування (регулювання) зв'язків нормального цивільного обороту і виникають переважно на підставі правомірного юридичного акта, як правило, правочину.

Охоронні правовідносини — це правовідносини, які виникають у випадках необхідності захисту інтересів учасників цивільного обороту, переважно, на підставі цивільного правопорушення.

2) За характером взаємозв'язку між зобов'язаним та уповноваженим суб'єктом розрізняють абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини.

Абсолютні правовідносини — це правовідносини, коли уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних суб'єктів. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи — один, на боці зобов'язаної — всі; наприклад, правовідносини, що пов'язані із правом власності.

Загальнорегулятивні відносини — це правовідносини, коли кожному суб'єкту правовідносин протистоїть кожен інший суб'єкт цих правовідносин. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи — кожен, на боці зобов'язаної — всі; наприклад, правовідносини, що пов'язанні з особистими немайновими благами.

Відносні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноваженій особі протистоїть чітко визначена зобов'язана особа. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи — один, на боці зобов'язаної — один; наприклад, зобов'язальні правовідносини.

3) За об'єктом слід виділяти правовідносини майнового та немайнового характеру.

Майнові правовідносини — правовідносини, об'єктом яких є майнові блага, вони відображають їх належність або перехід, наприклад, правовідносини власності.

Немайнові правовідносини — це правовідносини, які мають своїм об'єктом немайнові блага, наприклад, правовідносини щодо честі, гідності та репутації.

4) За способом задоволення інтересів зобов'язаної особи виділяють речові, зобов'язальні, корпоративні та виключні правовідносини.

Речові правовідносини — це правовідносини, які фіксують статику майнового становища суб'єктів.

Зобов'язальні правовідносини — це правовідносини, які опосередковують динаміку майнових відносин з передачі майна, виконання робіт, надання послуг.

Корпоративні правовідносини — це правовідносини, які опосередковують процес управління приватним майном корпорації з боку її членів.

Виключні правовідносини — це правовідносини, які фіксують закріплення об'єктів інтелектуальної власності за відповідними особами, а також: опосередковують динаміку використання вказаних об'єктів.

5) За характером поведінки зобов'язаної сторони розрізняють активні та пасивні правовідносини.

Активні правовідносини — це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є вчинення виключно певних дій (передача майна, виконання робіт, надання послуг).

Пасивні правовідносини — це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є утримання від порушення права уповноваженої сторони.