Теорія держави і права

Класифікація методів вивчення держави і права

Поряд з принципами пізнання та філософськими підходами до процесу вивчення держави і права важливе значення у системі методології мають самі методи або способи та засоби пізнання.

Метод — це прийом теоретичного дослідження або практичного здійснення будь-чого, який випливає із знання закономірностей розвитку об'єктивної дійсності і досліджуваного предмета, явища, процесу; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці; система правил і прийомів підходу до вивчення явищ та закономірностей природи, суспільства і мислення. Як засіб пізнання метод є способом відтворення у мисленні предмета, явища, процесу, які ми вивчаємо. Він є теорією, звернутою до практики дослідження. Свідоме застосування науково обгрунтованих методів є головною умовою одержання нових знань. Разом з тим слід зазначити, що теорія і методи не тотожні. Вони не можуть і не повинні підмінювати один одного.

Залежно від сфери поширення й охоплення досліджуваних явищ, їх характеру і специфіки усі методи поділяються на декілька груп, а саме:

1) загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод;

2) загальні методи;

3) спеціальні, а також приватно-наукові методи.

Теорія держави і права, активно використовуючи загальні методи, що напрацьовані суспільними та природничими науками, розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ. Філософською основою теорії держави і права виступає діалектичний метод, який є вченням про найбільш загальні закономірні зв'язки розвитку буття та свідомості. Діалектика — це загальнонауковий метод пізнання, який розробляється філософією. У юридичній науці він визначає загальні напрями і підходи до вивчення державно-правових явищ, озброює юристів-науковців принципами та категоріями наукового пізнання. На основі діалектики теорія держави і права та галузеві правові науки виробляють свої методи, які відповідають цілям і завданням даної науки, а також особливостям досліджуваних ними явищ.

Одночасно слід зазначити, що завдання діалектики як методологічної основи полягає не у тому, щоб жорстко зв'язати вченого будь-якими догмами та певними ідеологічними вимогами, а у тому, щоб озброїти його досвідом пізнавальної діяльності людства, віддзеркаленим у законах і категоріях діалектики. Вона як методологічна основа тісно пов'язана з діалектичною логікою — наукою про закони і форми відображення у мисленні розвитку об'єктивного світу та пізнання. Остання досліджує взаємний зв'язок діалектичних категорій, послідовність переходу однієї з них у іншу. У системі філософської науки діалектична логіка утворює єдність з діалектикою і теорією пізнання.

Філософські категорії, узагальнюючи закономірні зв'язки природи та суспільства, виступають і як категорії мислення, пізнання. І тому мають загальне методологічне значення, відіграють роль «опорних пунктів» будь-якого пізнання і є одночасно логічними категоріями. А, отже, матеріалістична діалектика як методологія, тобто як діалектична логіка, містить, перш за все, загальні категорії, а саме поняття про найбільш загальні закони розвитку природи і суспільства, такі, як: «зміст», «форма», «сутність», «явище», «причина», «наслідки»; категорії, що відображають специфічні зв'язки у процесі пізнання: «матерія» та «свідомість», «емпіричне» і «теоретичне», «абстрактне» та «конкретне», «історичне» і «логічне»; загальнонаукові методи, які використовуються в усіх науках або більшості з них: «структурний», «функціональний», «сходження від абстрактного до конкретного»; загальнологічні та загальнонаукові прийоми пізнання: «аналіз» і «синтез», «індукція» та «дедукція», «системний» і «функціональний», а також «конкретно-соціологічний аналіз».

Використання законів та категорій матеріалістичної діалектики при дослідженні держави і права дає можливість з'ясувати походження, сутність й соціальне призначення останніх, визначити форми їх існування, закономірності функціонування та розвитку і на цій основі сформулювати рекомендації щодо їх вдосконалення, спрогнозувати історичні перспективи останніх.

Під час досліджень державно-правової дійсності варто застосовувати багатоваріантний підхід до вирішення проблемних питань, використовувати сучасні методи наукового пізнання, до числа яких, у першу чергу, слід віднести загальний метод філософської діалектики, що припускає розгляд правових явищ під кутом зору об'єктивного стану розвитку суспільства. Названий метод реалізується за допомогою інших методів дослідження, а саме: методу діалектичної логіки, історичного методу, системно-структурного методу тощо. За їх допомогою суспільні відносини можна розглядати як складну соціальну систему, що дає можливість з'ясувати її правову природу, об'єктивні процеси, які у ній відбуваються, визначити місце та призначення взаємопов'язаних елементів названої системи, розглянути їх видове різноманіття, а також простежити хід розв'язання проблеми правового забезпечення тих чи інших суспільних відносин.

Особливу увагу необхідно приділити використанню таких методів пізнання, як формально-юридичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий, соціологічний. Їх застосування, на нашу думку, значно полегшуватиме вивчення правових аспектів наявних у повсякденному житті суспільних відносин.

До методів, які не можна ігнорувати під час аналізу державно-правових явищ, належить функціонально-правовий, особливо у галузі правотворчості. Саме цей метод передбачає необхідність поетапного підходу до правотворчого процесу. Використання вказаного методу дозволяє орієнтуватися у величезній кількості законів, матеріалах стосовно практики їх реалізації, створює сприятливі умови для розробки науково обгрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення законодавства.

В умовах побудови правової держави вагомого значення набуває прийняття тільки тих законів, які відповідають сподіванням населення. До методів, які дозволяють ефективно вивчати громадську думку з цих питань, безперечно, належить статистичний. Використання названого методу також корисно в ході аналізу законодавчої діяльності Верховної Ради України. Адже позиція вказаного органу державної влади з того чи іншого питання, що потребує законодавчого врегулювання, фактично є складовою позицій 450 народних депутатів України. Безумовно, позиція кожного з них як незалежного суб'єкта законодавчої ініціативи може мати суб'єктивний характер. Проте зазначена суб'єктивність нейтралізується під час з'ясування їх спільної позиції. Остання, як правило, є об'єктивною, віддзеркалюючи особливості суспільно-політичних процесів, що відбуваються в Україні, а також обмежень, заборон та дозволів, встановлених, зокрема, нормами депутатської етики. У цілому процес законодавчої діяльності відповідно до відомого з теорії ймовірності закону великих чисел завжди має приховану закономірність, яку можна виявити під час статистичного аналізу. Тільки за допомогою названого методу можливо дослідити правову активність парламенту (питома вага робіт, пов'язаних з виконанням законодавчих функцій, у загальному обсязі діяльності, що здійснюється Верховною Радою України), динаміку пріоритетів законодавчої діяльності (показник здатності парламенту реагувати на суспільні сподівання у правовій сфері) та деякі інші показники, які характеризують зазначену сферу діяльності.

Разом з тим слід підкреслити недосконалість цього методу дослідження, яка пояснюється його надмірною залежністю від випадковості збігу зовнішніх факторів. У першу чергу, мова йде про ситуацію, коли кількість об'єктів, що досліджується, не відповідає вимогам масовості. Тому в ході проведення досліджень названі методи мають застосовуватися у комплексі з іншими методами пізнання.

Також потрібно згадати про історико-правовий метод, важливість котрого підкреслюється у теорії, але який постійно ігнорується на практиці. Як відомо, методологія державно-правової діяльності у колишньому СРСР була чітко детермінована комуністичною ідеологією. Проте вести мову про її суспільну нездатність або односторонність було б великою помилкою. Навпаки, вона досягла завершеної форми щодо розв'язання проблем правового врегулювання суспільних відносин за наявності системоцентричної моделі розвитку суспільства. Подібного роду модель за певних обставин може виникнути у будь-якому суспільстві, існуванню котрого загрожує небезпека (реальна чи надумана). При цьому інтереси, права та свободи окремої людини стають другорядними. Для подолання зазначеної небезпеки члени суспільства змушені об'єднувати свої зусилля.

Після зникнення з політичної карти світу СРСР в Україні змінилася форма державного правління, почало формуватися нове мислення. У центрі уваги держави, однак тільки на концептуальному рівні, опинилася конкретна людина з її інтересами, правами та свободами, тобто почала створюватися персоноцентрична модель розвитку суспільства. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини було проголошено головним обов'язком держави.

Разом з тим великий методологічний прорахунок полягає у тому, що замість політично, економічно, соціально і національно обґрунтованої еволюційної трансформації суспільних відносин було обрано інший шлях. Для реформування правової системи нашої держави запросили численних іноземних експертів та фахівців, які дуже мало знали Україну, менталітет її народу, історичні і тогочасні умови його життя.

Досить згадати про діяльність Консультативно-дорадчої ради (створена Президією Верховної Ради України 25 березня 1991 p., ліквідована у 1997 p.), програмними засадами якої, зокрема, була співпраця з українським парламентом з метою покращання ефективності законодавчих процесів та змісту законодавства. У ряді випадків своїми порадами окремі її члени лише сприяли загостренню ситуації в державі. На наш погляд, якщо б «ми вчили так, як треба» власну історію, то цього не трапилося б.

Адже ще у 1918 p. M. Грушевський у своїй праці «Історія та її соціально-виховне значення» застерігав щодо небезпеки беззастережного запозичення західних стандартів, догм і орієнтирів, до сприйняття яких український народ не був готовий. Замість цього, на думку фундатора української державності, потрібно вийти з «вузьких рамок» чужого впливу на «ширший простір універсалізму». До речі, проголошений ним принцип універсалізму не втратив актуальності і сьогодні. Адже він передбачає необхідність пошуку нестандартних підходів до розв'язання складних соціально-політичних питань, що виникають на шляху розбудови нашої держави.

Об'єктивно трансформація суспільних відносин завжди потребує певного часу. Намагання ж якнайшвидше вирішити нагальні проблеми шляхом запозичення чужого досвіду не може дати позитивних результатів. Це повною мірою стосується запозичення і таких загальновизнаних принципів, як верховенство права та плюралістична демократія. Їх бездумне пристосування до умов України, що спостерігалося у перші роки її незалежності, мало негативні наслідки, яких наша держава не може позбутися і нині. Український народ, який тривалий час був повністю залежним від держави, не може відразу змінити життєві орієнтири та цінності. Якщо, наприклад, на Заході верховенство права асоціюється з демократизацією суспільства та підтримкою розвитку ринкових відносин, то в Україні названий принцип сприяє виникненню та поглибленню серйозних суперечностей між захистом соціально-економічних прав людини і необхідністю економічної модернізації країни.

Закони і категорії філософії у їх діалектичному застосуванні не повинні абстрагуватися від нагальних проблем життя, проектуватись лише на історичні закономірності минулого чи наукові, суто формально-логічні аспекти. За умов великих соціальних змін нашого сьогодення завдання філософії — відстежувати зародження і розвиток нових закономірностей, активно впливати на прогресивні процеси, які відбуваються у суспільстві, сприяти гуманістичним тенденціям у життєдіяльності соціуму. Це значною мірою стосується держави і права, адже державно-правова надбудова нерідко стає епіцентром суспільних суперечностей, де особливо виразно діє, скажімо, такий закон діалектики, як закон єдності і боротьби протилежностей. Це зумовлюється, перш за все, наявністю суперечностей всередині самої надбудови — між державою, правом, наукою, мораллю та суперечністю між державою і правом, з одного боку, та економічним базисом — з іншого.

Як свідчить практика, консервативні тенденції у законодавстві, методах державного управління можуть різко контрастувати із завданнями сучасного соціально-економічного розвитку. Особливо виразно це проявляється нині, в умовах здійснення політичних, економічних і соціальних реформ. Осмислення та своєчасне подолання суперечностей — необхідна умова зміцнення держави і права, забезпечення нормального життя суспільства.

Сучасні гострі політичні конфлікти викликають зрозумілу емоційну напругу в суспільстві, стреси, боротьбу думок, дебати і суперечки у наукових колах.

У цих умовах вищий обов'язок вченого полягає у тому, щоб у будь-якій ситуації зберігати об'єктивність — відображати дійсність такою, якою вона є, не замовчуючи її небажані, негативні сторони і не приписуючи останній якості, котрих вона не має.

Будь-яка юридична наука, у першу чергу теорія держави і права, повинна творчо використовувати закони, методи і категорії філософії. Вони мають бути основою її методології.

Теорія держави і права у процесі пізнання державно-правових явищ використовує:

— загальнонаукові методи (формально-логічний, соціологічний, системний, структурно-функціональний, конкретно-історичний, статистичний тощо);

— загальні логічні методи теоретичного аналізу (аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, аналогія, моделювання);

— приватно-наукові методи (порівняльного правознавства, техніко-юридичного аналізу, конкретизації, тлумачення тощо).

Названі методи, що використовуються у теорії держави і права, можна певним чином поділити на емпіричні, спрямовані на виявлення, фіксування, збирання, систематизацію інформації про факти та явища, і теоретичні, функціональне призначення яких — тлумачення, пояснення зібраних даних, побудова понять, концепцій, прогнозів.

Наведені групи методів потрібні для здійснення повноцінних, всебічних державно-правових досліджень. На будь-якому етапі дослідження кожен з вказаних методів може бути витребуваний, а тому вже внаслідок цього методологія має бути множинною, плюралістичною. Однак зазначена плюралістичність не повинна перетворюватися на анархічне свавілля і суцільну нерозбірливість, бо це не наближає, а, навпаки, віддаляє від положень, адекватних предметові дослідження, заважає досягненню позитивних результатів при формулюванні практично корисних висновків.

Гіпотези, концепції, прогнози, що продукуються теорією держави і права, вимагають об'єктивності наукових висновків, які повинні базуватися на твердо встановлених наукових фактах. Умоглядні висновки, не підкріплені науковими фактами, не можуть претендувати на об'єктивність.

Будучи внутрішньоорганізованою системою загальних філософських, загальнонаукових і приватно-наукових прийомів та засобів пізнання державно-правової дійсності, метод теорії держави і права за структурою є складним й багатогранним. Як система він не може залишатися зашкарублим і нерухомим, раз і назавжди даним, а, підпорядковуючись завданням все більш глибокого вивчення державно-правових явищ, постійно збагачується і урізноманітнюється разом з предметом свого дослідження державою і правом, які, у свою чергу, теж безперервно розвиваються. Державно-правова наука перебуває у постійному пошуку нових дослідних методів з метою вдосконалення і розширення системи останніх, посилення її дієвості та ефективності практичного результату.