Теорія держави і права

Сутнісні ознаки права

Роль права у наш час велика, як ніколи раніше, оскільки воно стає не тільки засобом управління, а й системою основних прав та свобод людини і громадянина. Дуже важливо визначити сутнісні ознаки права, що допоможе не тільки у його вивченні і пізнанні, але й буде надійною теоретичною базою для юриста-практика в його правоохоронній та правозастосовчій діяльності.

У юридичній літературі склалася думка, що поняття права повинно відображати такі важливі сутнісні ознаки:

1. При державно-вольовому характері.

Право виражає волю громадян конкретної країни. Виказану думку не слід розуміти у тому значенні, що державна воля, виражена у праві, завжди є втіленням волі кожного окремого громадянина чи волі всього суспільства. Такі норми права приймаються, але далеко не завжди (наприклад, прийняття Конституції України 1996 року). Частіше за все правові норми приймають парламенти, президенти, уряди, які є представниками певних політичних партій, рухів, що одержали перемогу на виборах. Історичний досвід останнього століття свідчить, що у демократичних державах абсолютних (стовідсоткових) переможців практично не буває. Парламенти, президенти приходять до влади з невеликою перевагою перед стороною (сторонами), що програли. Вони приймають правові акти загальнообов'язкового значення, і останні є результатом діяльності органів держави, хоча частіше всього у них виражений інтерес не всього суспільства, а тих сил, що одержали перемогу. Проте визнано, що правові акти держави мають державно-вольовий характер, оскільки у них виражена державна воля. Це пояснюється також тим, що, по-перше, норми права є результатом вольової діяльності осіб, яким належать нормотворчі функції, а також право — продукт волі людей. По-друге, правовий акт після вступу в силу суттєво впливає на волю людей, забороняючи або дозволяючи певний вид поведінки.

Для того, щоб зрозуміти, про яку волю, виражену в праві, йдеться, як співвідноситься воля окремої людини з волею, вираженою у праві, необхідно розрізняти такі поняття, як «воля у психологічному значенні» та «державна воля».

Воля у психологічному значенні — це функція нормального працюючого людського мозку, одне із спрямувань свідомого життя людини. Спеціалісти-психологи визначають волю як таку сторону психічного життя особи, яка виражена у її свідомих діях та вчинках.

Право є виразом не будь-якої волі, а тільки втіленої у офіційних актах держави у вигляді законів і підзаконних актів. Саме така воля набуває значення державної, походить від імені держави, адресується всім громадянам як загальнообов'язкова.

Іншими словами, поза офіційними актами державна воля суспільства, політичної групи, партії, класу не є державною, а, отже, не може бути визнана і виражена як право.

Ось чому право має не просто вольовий, а саме державно-вольовий характер.

Праву, закону передують соціальні умови життя суспільства, суспільна у них потреба.

Отже, в основу волі, що виражена у праві, покладено певні потреби та інтереси (економічні, політичні, моральні тощо). Магістральними серед них є інтереси економічні. Різноманітні потреби, що відображені у свідомості людей, впливають на їх волю. Безпосереднім джерелом вольових дій є усвідомлені людьми інтереси і потреби у формі мотивів, що призводять до прояву волі зовні. Для того, щоб одержати санкцію закону, економічні факти повинні одержати форму юридичного мотиву.

2. При нормативному характері.

Державно-вольовий характер права органічно пов'язаний з його нормативністю. Право складається з норм — загальних правил поведінки, спрямованих на регулювання і охорону суспільних відносин.

Нормативний характер права відображає об'єктивну потребу охопити загальним правилом повторювані кожного дня акти виробництва, розподілу і обміну продуктів та намагання зробити так, щоб окрема людина підкорялася загальним законам виробництва і обміну. Нормативність — універсальна і глибинна якість права. Норма є і у стародавньому звичаї, і в сучасному законі.

Найважливіша якість правових норм полягає у тому, що кожна з них є встановленим чи санкціонованим державою загальнообов'язковим правилом поведінки. Правові норми передбачають ту поведінку, котру вимагає держава і якій вона гарантує необхідний захист і підтримку. Ці загальні правила поведінки розраховані не на разові, індивідуальні обставини, а на систему, на ряд обставин, що повторюються.

У юридичній літературі переважним є підхід, згідно з яким під правом слід розуміти систему (сукупність) норм, правил поведінки загального характеру. Разом з тим висуваються також аргументи проти нормативного розуміння права; деякі вчені пропонують ширший підхід до розуміння права.

Нормативний характер права — це найважливіша ознака, що дозволяє відрізняти право від правосвідомості, суб'єктивного права і правовідносин.

Слід мати на увазі, що припинення реального значення нормативності права об'єктивно заважає зміцненню законності. До того ж норма права — загальне правило поведінки, що поширюються на необмежену кількість осіб і розраховане на багаторазове застосування.

Коли йдеться про правові відносини, то розуміємо, що це особливий, самостійний, відмінний від правової норми елемент правової надбудови, з властивими тільки правовідносинам, а не праву, елементами: суб'єктивне право, юридичні обов'язки, об'єкт, юридичний факт тощо.

Коли мова іде про правові ідеї, принципи, правосвідомість, то це також тісно взаємопов'язані з правом, але відмінні від нього явища, не лише такі, що відображені у праві, а й ті, що існують самостійно, у вигляді правової ідеології, правової психології, діють до появи правової норми і продовжують жити після її відміни.

Погоджуючись з тим, що нормативне розуміння права досить вузьке, не можна визнати, що широке його розуміння слушніше, оскільки воно є судженням про правові явища взагалі, про дію права, його взаємозв'язки чи про права людини. Такий підхід створює досить розпливчату уяву про право, оскільки найбільш високі ідеали при всій їх значущості як такі не можуть заміняти владного нормативного регулятора відносин між людьми (власне для цього і створювалося право), слугувати об'єктивним критерієм правомірності чи протиправності вчинків людей. На практиці вбачається, що наприклад, багато з природних прав і свобод людини різні люди розуміють неоднаково, оскільки суспільство складається з різних соціальних прошарків, груп населення, і у кожної з них є своє розуміння цього поняття. Майже у кожного громадянина, акціонера, власника тощо є власна уява про справедливість, зміст прав та свобод. У такій ситуації без об'єктивного критерію, тобто діючого позитивного права (закону, підзаконного акта), що містить норми права, важко вирішити правові суперечки суб'єктів.

Для того, щоб пізнати сутність права глибше, необхідно абстрагуватися від окремого суб'єкта, певного учасника правових відносин, слід відмітити найбільш суттєві риси права, властиві йому як цілісному феномену. Потрібно визнати найважливіші значення суб'єктивного права. Проте значення і розуміння (поняття) — різні категорії. Необхідно визнати, що право — це система (сукупність) норм (правил поведінки загального характеру), які:

— Виражають волю держави, обумовлену певними економічними, політичними і соціальними умовами.

— Встановлюються чи санкціонуються державою.

— Підтримуються у випадку необхідності примусовою силою держави.

— Впливають на суспільні відносини з метою закріплення правопорядку (системи відносин), вигідних всьому суспільству або політичним силам, що здійснюють державну владу.

Слід підкреслити, що вказане вище належить до позитивного (письмово оформленого, чинного тощо) права. Не можна не визнати важливість наявності певних прав і свобод, що відносяться до природних прав та свобод людини, тобто до прав, що належать людині від народження, існують об'єктивно, незалежно від закріплення (чи не закріплення) їх у позитивному (писаному) праві. Ці права не потребують державного визнання, хоча їх підтвердження і захист — перший обов'язок будь-якої держави, що претендує на статус демократичної. Це — права людини на життя, ім'я, честь, гідність, власність, вибір місця проживання, свободу думки, віросповідання. У наведених правах і свободах концентруються найбільш цінні, високоморальні вимоги людини до держави, суспільства, інших громадян. Проте, по-перше, гарантії цих прав суттєво посилюються, коли визнаються державою; по-друге, нормативне визначення права не принижує значення названих природних прав людини.

У даному випадку йдеться про конкретні права людини, а не про право як особливий соціальний феномен, який також вважається виразом ідеї справедливості і свободи. Справедливим є те, що слугує благу людини, не утискує права інших людей, не спричинює шкоди суспільству тощо. Якщо норма права, видана державою, закріплює, розширює і гарантує права та свободи громадян, встановлює відповідальність за порушення, то саме тим вона слугує також природним правам людини.

Позитивне право, його найважливіші якості визначаються тим, що воно діє у самому житті, у реальній дійсності. Його сутність полягає у тому, що воно може реально впливати як на окрему людину, так і на все суспільство.

3. При специфічній формі виразу.

Державна воля, щоб вважатися правом, повинна бути оформлена як правове веління. Його можна оголосити як заяву, програму, звернення. У таких документах оголошується про наміри, побажання тощо. Для права історичною практикою напрацьовані свої, специфічні форми існування. Це — санкціоновані державою звичаї, адміністративний чи судовий прецедент, нормативний акт, виданий компетентними органами, договір, укладений між сторонами.

Найпоширенішою формою закріплення державної волі в якості права є законодавство. Іноді право ототожнюється із законом. Це не зовсім вірно. Закон — найважливіша форма права, проте лише одна з форм його існування. Правові ідеї, наміри, державне волевиявлення втілюється в різних формах, набуваючи якості права. Виникнення тієї чи іншої форми права пов'язане з історичними умовами становлення позитивного права, з його національними традиціями, правовою психологією та ідеологією народу.

4. При системному характері.

У будь-якій сучасній державі право повинно бути узгодженою, взаємообумовленою системою. Між чинними правовими нормами і новими нормативними актами має бути певна узгодженість, спадкоємність, інакше право буде не регулювати відносини в суспільстві, а, навпаки, породжувати протиріччя і конфлікти. Історії відомо багато випадків руйнування існуючої правової системи і створення нової (революції, контрреволюції, зміна політичного курсу тощо). Ці процеси завжди супроводжувалися руйнуванням правових традицій, появою правового романтизму, посиленням правового нігілізму, що негативно впливало на правопорядок, спричиняло порушення прав і свобод громадян, неповагу до них. Необхідні були десятиліття щоб налагодити потрібні взаємодії усередині права, поновити його системність, яка є досить потужним стабілізуючим фактором у всіх відносинах. Системоутворюючі зв'язки у праві — найважливіша, іманентна його ознака, обов'язковий атрибут законодавчого процесу.

5. При формальній визначеності.

Ця ознака надає певної чіткості, зрозумілості, визначеності правовим приписам, а, отже, і самому праву. Право виступає як формальний масштаб, однаково рівний для всіх учасників відносин, що регулюються. У правових приписах визначені межі поведінки кожного із суб'єктів права, закріплені їх права і обов'язки. Право тим ефективніше виконує завдання формального регулятора суспільних відносин, чим досконаліша законодавча техніка. Не випадково право визначається як «формальна свобода». Завдяки формальній визначеності правових приписів суб'єкти права — держава, організації, посадові особи, громадяни, іноземці, особи без громадянства знають надані їм права, у рамках яких вони можуть діяти, можуть вимагати необхідних дій від інших суб'єктів права, мають можливість реалізувати свої права і обов'язки.