Теорія держави і права

Поняття та види нормативно-правових актів

Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Їх необхідно відрізняти від актів застосування й тлумачення права (докладніше про це див. в інших розділах підручника).

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону:

1) приймається органом законодавчої влади — парламентом, уповноваженою громадською організацією або на референдумі;

2) порядок його підготовки й видання визначаються конституцією країни та регламентом парламенту;

3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити;

4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.

Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

за їх юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);

2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);

3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);

за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;

за предметом правового регулювання: конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»), адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;

за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);

за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).

Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:

1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це — принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження — це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про призначення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».

2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завершення будівництва недобудованих житлових будинків».

3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів — це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

Накази — розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Інструкції — встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Положення, статути — закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.

4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування — приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

5) Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.

У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права — правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.

Найбільш яскравий і завершений приклад існування і дії правової доктрини як джерела права можна побачити у Стародавньому Римі, де думки авторитетних юристів і їх діяльність визнавалися джерелом права. У Дигестах Юстиніана зазначалось, що юристам дозволено було створювати право, а якщо їх думки схожі, то автоматично набуває сили закону те, в чому вони згодні. Це підтверджується і прийняттям у 426 р. закону «Про цитування юристів», у якому визнавалось загальнообов'язкове значення реалізації основних ідей і принципів найвідоміших римських юристів: Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана, викладених у їх творах. Саме на них міг спиратися суддя при вирішенні конкретної справи. Остаточного оформлення правова доктрина отримала у період середньовіччя і нового часу в провідних європейських університетах і тривалий час була пануючою.

У сучасний період правова доктрина також визнається джерелом права, але є найбільш актуальним для країн мусульманського права. Мусульманські вчені-юристи, найвідомішими серед яких були: Абу Ханіф, Мухаммед ібн Ідріс Шафії, Ахмед ібн Ханбаль, грунтуючись на Корані та Сунні, — основних джерелах мусульманського права — виробили правову доктрину (фікх), що знайшла схвалення ісламської общини та зовнішнє відображення в Іджмі. Іджма нині являє собою єдину догматичну основу мусульманського права, Коран і Сунна — це лише його історичні основи. Дане джерело мусульманського права має виключно велике практичне значення. Лише записані в Іджму норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню.

На думку Рене Давіда доктрина у наші дні, так само, як і у минулому, складає дуже важливе і життєдайне джерело права. Ця роль знаходить прояв у тому, що саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується законодавець.

Соціальні інтереси знаходять прояв у правових концепціях та ідеях і таким чиномб впливають на процес правотворчості та правову систему суспільства. Як правило, змістом правової доктрини охоплюються проблеми державотворення і правотворення, формулюються відповідні правові концепції, ідеї, поняття і категорії. Правова доктрина характеризує юридичне мислення та праворозуміння, є відзеркаленням правових поглядів представників юридичної науки. Механізм виникнення і дії правової доктрини як джерела права може мати наступний вигляд: виникнення потреби правового регулювання окремих суспільних відносин — науковий пошук — поява ідеї і її обгрунтування — підтримка ідеї на державному (офіційному) рівні та схвалення громадськістю — перетворення ідеї на концепцію проведення правової реформи в тій чи іншій сфері суспільного життя.

Особливого значення правова доктрина як джерело права набуває в країнах, де в силу різних обставин, існують суттєві прогалини у праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів. До правової доктрини як джерела права звертаються суб'єкти правової діяльності у процесі вирішення конкретних питань, вживаючи формулу «відповідно до усталеної в науковій літературі думки».

Однією із сфер духовного життя суспільства є релігія як система відносин між людьми з приводу вірування або між людьми та предметами віри. Складовим елементом цієї системи відносин є релігійні норми — правила поведінки загальнообов'язкового характеру, що встановлені або затверджені церквою з метою регламентації певних сфер суспільних відносин у межах власної компетенції. Зміст релігійних норм обумовлюється релігійними потребами віруючих, у християнських країнах джерелами релігійного (канонічного) права були постанови Вселенських соборів, папські були та енцикліки, Біблія тощо; у мусульманських — це Коран, Сунна.

Неоднозначність змісту релігійних норм дозволяє їх класифікувати наступним чином.

1. Відповідно до значення у системі віровчення:

— догматичні норми — є первинними, визначають філософську спрямованість релігії, її постулати;

— канонічні — прийняті на засіданнях релігійних органів (синодів, соборів тощо) або одноособово представниками органів релігійної влади (папою,єпископами тощо) регулюють внутрішньоцерковне життя;

— побутові — визначають зміст правил, які використовуються віруючими в побуті.

2. За змістом і характером реалізації:

— доктринальні — визначають принципові положення віровчення;

— культові — регулюють порядок (процес) і зміст проведення релігійних обрядів і служб.

3. За сферою поширення дії:

— внутрішньоцерковні — регулюють відносини, що вникають у церковному середовищі;

— світські — регулюють відносини, що виникають між церквою, її діячами, віруючими особами та суспільними організаціями, у тому числі й державою.

Ознаки релігійних норм:

— нормативність — розповсюдження дії на невизначене і неперсоніфіковане коло суб'єктів;

— формальна визначеність — зовнішнє закріплення у відповідних джерелах (Біблія, Коран, Сунна, Каббала, постанови Вселенських, помісних соборів тощо);

— офіційний характер — мають релігійні норми, прийняті органами церковної влади (постанови Вселенських соборів, рішення Помісних соборів Російської Православної Церкви тощо);

— загальність — регулювання внутрішньоцерковних відносин, вдносин між церквою і державою, між церквою та іншими організаціями в суспільстві, змістом яких є символи віри, шлюбно-сімейні відносини тощо. У християнських країнах змістом релігійних норм вважають символи віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий Завіт, порядок богослужіння тощо.

Реалізація релігійних норм відбувається шляхом переконання, виконання, дотримання і примусу. Щодо примусовості, то Церква нікого не примушує вступати з нею у союз, але якщо будь-хто вже увійшов в нього і належить їй, якщо побажає користуватися її благами, повинен підкорятися її законам, заснованим на Божественній волі.

Сукупність релігійних норм утворює цілісну систему правил поведінки, взаємозалежних і взаємообумовлених, які містять релігійні приписи, звернені до осіб, що сповідують релігію.

Як правило, релігійні (канонічні) норми мають систематизований характер і існували чи існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Звід канонічного права, Кодекс канонічного права тощо.

У міру підвищення ролі судової та законодавчої влади в державі, канонічні норми як джерела права втратили суттєве значення і забезпечують регулювання лише внутрішніх церковних справ.

Винятком із загального правила можуть служити норми мусульманського права, які поширені в арабських та деяких інших країнах Сходу. Такі норми закріплюють загальні правила поведінки мусульман з точки зору добра і зла (відповідно: дозволено — заборонено) і вказують їм на необхідну поведінку згідно з релігійними настановами.

Сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових правил, що має назву шаріат, покликані регламентувати поведінку мусульман у всіх сферах суспільного життя, їх думки і почуття. Особливість полягає у тому, що практично всі нормативні приписи походять з обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини. Шаріат містить чотири групи приписів: норми, які фіксують релігійну догматику ісламу; норми, які закріплюють основи мусульманської моралі та етики; норми, які регламентують відносини між віруючими і Аллахом; правила поведінки між мусульманами і немусульманами.

Особливостями норм мусульманського права є його сприйняття як результат божественного откровення; неможливість їх зміни; не територіальне, а персональне обмеженя дії: всі правовірні мусульмани, де б вони не знаходилися, утворюють одну общину і тому зобов'язані підкорюватися її приписам; не поширюються на неправовірних і невілюються стосовно правовірних жінок; можуть виступати в двох формах: первинній (ті, що сформульовані Аллахом) і похідній (тлумачення норм шаріату); імперативний характер і відповідна спрямованість на задоволення загальних потреб; переважне закріплення лише обов'язків.

Формальне відображення норми мусульманського права знайшли у Корані — священній книзі, Сунні — зібранні традиційних правил, які стосуються дій Магомета, Іджмі — висновках вчених-мусульман щодо конкретизації положень Корану, Киясі — роздумах щодо тих життєвих обставин мусульман, які не були охоплені попередніми джерелами.