Теорія держави і права

Види правотворчості

Процес правотворення є складним і багатогранним явищем, тому для з'ясування його дійсного змісту важливе значення має класифікація правотворчості за різними критеріями. Залежно від способів створення норм права правотворчість поділяється на наступні види:

а) санкціонування органами державної влади норм, які склалися, реально існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли в результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських організацій;

б) прийняття нормативно-правових актів суб'єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів;

в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної юрисдикції) загальнообов'язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ, створення, таким чином, правових прецедентів, які відповідно можуть бути судовими чи адміністративними.

Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на:

1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму (референдум є безпосередньою формою участі народу в правотворчості, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування). Як правило, законодавством країни закріплюється вища юридична сила законів, прийнятих на референдумі, крім того, такі закони не потребують додаткового затвердження і обов'язкові до виконання на всій території країни. Змінити правові акти, прийняті у такому порядку, можна лише в результаті проведення повторного референдуму.

2) правотворчість представницького органу державної влади — парламенту (наприклад, Верховної Ради України);

3) делеговану правотворчість як нормотворчу діяльність уповноважених органів державної влади, здійснювану за дорученням вищого представницького органу державної влади — парламенту;

(повноваження на видання правових нормативних актів визначаються у Конституції та інших законодавчих актах заежно від місця, яке займає кожний орган державної влади у механізмі держави);

4) правотворчість органів місцевого самоврядування;

5) правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);

6) локальна правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації).

Залежно від юридичної сили актів, правотворчість поділяється на:

1) законотворчість (правотворчість вищого представницького органу, у процесі якої парламентом видаються нормативно-правові акти вищої юридичної сили — закони);

2) підзаконну правотворчість (її змістом є видання норм права Президентом, Урядом, міністерствами, відомствами, державними комітетами, місцевими органами державного управління, мерами, главами адміністрацій, керівниками підприємств, установ, організацій).

Далеко не всім юридичним нормам необхідно надавати форму законів. Є ряд суспільних відносин, які можуть бути врегульовані підзаконними актами, нормативними договорами тощо. Крім всього іншого, підзаконна правотворчість характеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою формальністю, більшою компетентністю конкретних суб'єктів, які її здійснюють.