Теорія держави і права

Правозастосування як особлива форма реалізації права

Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права.

У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме:

1) це — особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

2) це — владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3) це — форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів.

Таким чином, застосування права — це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості:

— це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

— їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

— вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

— здійснюється в особливих процесуальних формах;

— завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.

За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.

Для характеристики правозастосовчої діяльності використовується поняття юридична справа.

Отже, трьом основним способам правового регулювання (дозволи, заборони, зобов'язання) відповідають три різновиди правових норм (уповноважуючі, забороняючі, зобов'язуючі) і три форми реалізації права (дотримання, виконання, використання). Особливістю вказаних форм реалізації є необхідність здійснення учасниками правовідносин приписів правової норми, тобто реалізація їх суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків.

Однак у деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність у спеціальному суб'єкті правореалізації. Цим суб'єктом є владний орган держави, без діяльності якого повна реалізація правового припису є неможливою. Необхідність владного органу як суб'єкта правореалізації виникає у випадках, коли:

— правовий припис починає діяти з урахуванням певних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи контролю (видача паспорта, призначення пенсії);

— є спір про право чи обов'язок (розподіл спільного майна між подружжям);

— не виконуються обов'язки чи є перешкоди у здійсненні права, що встановлює необхідність вдаватись до примусових заходів (стягнення штрафу як засіб застосування адміністративного покарання);

— виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність (нотаріальне посвідчення);

— для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів (визнання батьківства).

Всі вказані випадки передбачають необхідність особливої форми реалізації права — правозастосування.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Встановлення фактичних обставин здійснюється у процесі діяльності правозастосовчого органу шляхом використання доказів.

Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол).

Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, та документів, що складаються правозастосовчими органами, утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних документів.

Особливість доказування пов'язується із такими категоріями як презумпція та тягар доказування.

Презумпція є припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вагоме значення у процесі доказування у кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь-якої особи, навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів, особа визнається невинною до тих пір, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування.

Тягар доказування — це обов'язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб'єкта. У цивільних справах цей обов'язок розподіляється порівну, тобто позивач доводить факт невиконання чи порушення зобов'язань. У кримінальних справах тягар доказування належить звинувачувачеві, який має довести вину підозрюваного.

При встановленні фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тобто юридичному встановленню наявності чи відсутності, чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив їх та оцінив у певному порядку, то вони визнаються преюдиційними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними і не потребують нової перевірки.

Вибір та аналіз юридичної норми характерний для другої стадії правозастосування та визначає необхідність встановлення юридичної основи справи. Підбір норми права передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми у двох аспектах:

— визначення правомірності закону, мети його дії, а у випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;

— визначення змісту норми шляхом аналізу її словесного викладу в офіційному документі.

Вказана стадія правозастосування, як правило, здійснюється у три етапи:

— підбір відповідної правової норми;

— перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;

— аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Правозастосовчий орган у процесі підбору норми права повинен відповісти на наступні питання:

— Чи діяла правова норма на момент виникнення фактичних обставин справи?

— Чи діє ця норма на момент розгляду юридичної справи?

— Чи діє вказана норма на території, де справа розглядається?

— Чи поширюється дія норми на суб'єктів, що пов'язані з цією справою?

— Чи відповідає зміст норми тексту її офіційного видання?

Завершується ця стадія правовідносин кваліфікацією, тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм.

Третя стадія правозастосовчої діяльності передбачає вирішення справи.

Вирішення справи — це діяльність, у процесі якої конкретні факти підводяться під дію відповідної норми права. При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповідно до своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться у нормативно-правовому акті, на конкретні життєві обставини. Результатом вирішення юридичної справи є індивідуальне державно-владне веління, тобто припис, що має форму певного юридичного документа.

Державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну функцію:

1. Констатацію, тобто визнання певних фактів, встановлення їх правомірного чи протиправного характеру, а також визнання належності права певній особі.

2. Покладання на винного суб'єкта обов'язку чи певного виду юридичної відповідальності.